Війна і поезія: інтерв'ю з Андрієм Хаєцьким

Україна швидко змінюється, старе відмирає, зароджується нове, в тому числі українська література. Одеса також створила нові імена. З поетом Андрієм Хаєцьким ми поговорили про полеглих військових та сенси нашого міста. Дивіться у повному варіанті та читайте у скороченому ексклюзивне інтерв’ю на Інтенті про фестивалі, зростання за часів Незалежності, Одеську область та толоку. 

Дивіться повне інтерв’ю на нашому youtube-каналі або читайте скорочену версію на сайті.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Відео: Інтент

Ви нещодавно були на панельній дискусії під назвою "Сучасна одеська поезія". Чи є вона і як її можна схарактеризувати?

Головне, що в Україні існує сучасна українська поезія тому, що поезія якраз призвана реагувати тонше і швидше відгукуватися, ніж проза. Що стосується одеської поезії, то, на мій погляд, є великі досягнення в тому, що вона стає українською в масштабах країни. Одеських поетів бачать, чують, читають поза межами Одеси. Це дуже добре. На сьогодні одеська поезія внутрішня та досі молода. Зараз є чудесні молоді поети та поетки, які роблять прекрасні речі, і в яких може бути взагалі українське майбутнє в літературі. Тому сказати, якою вона є мені важко. Вона є, цього достатньо. 

Коло саме одеських письменників та поетів стала ширше? Ми бачимо нові заходи, презентації чи це просто зміна орієнтирів суспільства на цю творчість?

Поезія сама по собі стала важчою, більш болючою, бо вірші гостро реагують на те, що відбувається. Люди таким чином висловлюють свої переживання.  Цьогоріч був другий фестиваль Meridian Odesa. І то теж добре для Одеси, бо мало хто це робить. Виделка Fest у Чорноморську цього року теж була і поетична, і прозова. Це нові, свіжі фестивалі. Скільки років тому проводився Одеський міжнародний літературний фестиваль? Це був фестиваль від Берлінського літературного фестивалю. Основні організатори з Німеччини. І вони останні два фестивалі проводили поза межами України. Для мене дивно, навіщо його продовжувати називати одеським, не запрошуючи одеських авторів туди. Воно нічого не дає одеській літературі та Україні, тобто він ніби як для галочки проводився. 

Я сьогодні одягнув футболку з цитатою Макса Кривцова не просто так, а тому, що ми маємо нести пам'ять. Вона щоденно важча, більша, але ця пам'ять складатиметься в основному не так з чогось матеріального, як з імен. Макс Кривцов - військовослужбовець, поет, який загинув 7 січня. Ми були особисто знайомі, але мало спілкувалися, але поезія Максима багато років була страшенно близькою мені. Я одразу отримав передзамовлення його книги, яка вийшла. Я тішився, що вона з'явилася. Дуже страшно, що така книга стала аж настільки читомою через те, що автор загинув. І власне, його цитата про те, що війна - це імена, напевно, одна з найбільших правд нашого часу.

Якось ви написали, що Морвокзал був для вас особливим місцем. Я не вперше чую саме про цю локацію у місті, хоч і зараз вона недоступна. Що вам дає Одеса зараз та чим надихає?

Одеса для мене надихаюча абсолютно вся. Це місто дає мені простір, без якого мені, страшенно важко буває в інших містах. Там, де немає відкритого горизонту, мені тісно. Тому що саме ось цей вид лінії, ниточки горизонту і може мене вислухати, підтримати, зачарувати. Словом, будь-що, аби я рухався далі. Морвокзал з юності був місцем сили. Я приходив на металеві пірси з яхтами по боках. Мені дуже імпонувало сидіти над водою, дивитися на море, маяк. Саме там я усвідомив, напевно, остаточно, що намагались росіяни зробити через картинку з нашим містом. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Я пам'ятаю яскравий момент. Навесні я сидів на Морвокзалі пив каву, поверну голову в бік Потьомкінських сходів і побачив як там розтягують триколор. Його розгорнули та майже одразу згорнули. Я почав рухатися в той бік, аби вийти з Морвокзалу і зрозумів, що люди, які йдуть мені на зустрічі, розмовляючи про те, що вони хочуть просто побачити, бо вони не місцеві були і їх чекали автобуси на Приморській вулиці. 

Приморський бульвар. Я страшенно за ним сумував, коли він був закритий. На початку повномасштабки. Весь центр, вулиця Італійська, платани, Оперний театр, моє рідне Таїрова. Словом, це можна повторювати нескінченно. Плюс до всього місто постійно набуває нових сенсів. Ти ходиш, запам'ятовуєш, тут сталося щось, а тут були в таких обставинах, а ось тут я зустрів когось, хто мені важливий. Місто не порожнє, а з душею. І, власне, наповнюють його люди. 

Я бачу різницю у ставленні та реакціях людей, які зростали у період Союзу та Незалежності. Мова не йде про проросійськість, а, наприклад, про болючість сприйняття того, що війна відбувається між росією та Україною. Яким було це сприйняття для вас? 

Я виріс біля бабусі, яка, власне за часів СРСР була одним із головних фінансистів району багато років. Нині, знаючи як працювала система, я розумію, що жінка була максимально простою. Вона  ніколи не була в партії. Вона 1932 року народження і чітко пам'ятала більше воєнні роки та другий голод. Тому я з самого дитинства формувався на розповідях про те, як було не те щоб дуже легко, якщо сказати коректно. Бабуся останні років десять все частіше говорила про те, що буде війна. Бо вміла аналізувати. Вона бачила, що відбувається з росією, як подаються новини, газові контракти. Ну, словом, тоді я не придавав цьому значення. Чи стало для мене це неочікувано? Напевно, ні.

Виріс я безумовно в незалежній Україні, але на російській культурі, зокрема на музиці. Це було нормально для мене, як і для багатьох, так був побудований простір. І я виростав тоді, коли ми не дивилися подробиці тижня, а чекали програму "Время". І вона транслювалася на всіх українських каналах, тобто новини зі столиці росії були набагато важливішими, ніж місцеві. 

Коли я приїхав в Одесу вчитися, напевно, інтуїтивно я почав купувати книги саме сучасних українських письменників. Мабуть, це сталося через те, що я читав журнал «Молоко», в якому рекомендували саме ці українські книги. Тобто перші книжки Ірени Карпи, Сергія Жадана, Любко Дереша. Спостерігаючи за російською культурою, був один рок-фестиваль за яким я слідкував. І в певний рік (він завжди проводився там за межами великих міст, десь в полях), я здивувався, що головним спонсором фестивалю є Міністерство оборони росії. Під сценою був банер. І у них на всі дні фестивалю в вільному доступі на цих полях були танки, літаки, можна було політати. 

Тоді я зрозумів, що країна мілітаризується і залучає до цього активну молодь, яка здатна приїхати на фестиваль і там фігачити декілька днів. Тому цей пазл дуже легко склався. І, власне, перший шок був у 2014 році. З анексією Криму, окупацією Донецька, Луганська. Але це був такий вже шок, ніби як постшок. Бо найпершим шоком було вбивства на Майдані та втеча тодішнього президента на територію росії. 

Завжди користуюся нагодою розповісти про Одеську область, мені здається, що ми в місті не завжди правильно сприймаємо цей регіон. Ви зростали у Любашівці, розкажіть про неї.

Я з самого малечку був у Любашівці. Це селище на степовій частині. Колись, за радянських часів, було великим промисловим селищем. Нині - більш аграрна територія. 

Мене страшно тішить, що у Любашівці молоді люди обирають жити та знаходять, чим займатися, де працювати, як розвивати селище. Це, власне, наш єдиний будинок, в якому жила бабуся і побудувала його з дідом. Коли постало питання, що його потрібно буде продавати, напевно, легше його відпустити мені допомогло, коли зрозумів, що там буде жити молода родина. І навіть те, що вони почали по-своєму його перебудовувати. Я періодично приїжджаю, бачу ці трансформації, але це все мене тішить і заспокоює, тому що я розумію, що там буде життя. 

Власне, через те, що я виріс у такому селищі, страшенно люблю саме Одеську область. У мене тоді ще була книга "Три крапки", я радісно погоджувався на запрошення приїхати кудись, в бібліотеку чи в школу, саме в області. Бо робити зустріч в обласному центрі – це одне, а приїхати – просто поспілкуватися з людьми в Арцизі, Болграді чи Ананьєві - зовсім інше. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Ці люди доволі потужні енергетично і їм теж є, що розповісти. Туди їхали електричкою, потім мене вчителька з сином зустрічали на станції, ми їхали автомобілем ще хвилин 20 чи 30. Це була маленька школа і власне зустріч відбувалася з усією школою. Ми в холі будівлі розмовляли з ними. І це один з найтепліших споминів. 

Мені важко говорити, описувати, якою є Любашівка, тому що це місце мого серця, я там сформувався, і прям доступно описати - виходить або сухо, як Вікіпедія, або заходить у якісь спогади. Минулого року вийшла книга "Дзвінка. Українка, народжена в СРСР" Ніни Кур'яти - української письменниці, журналістки. Ніна виросла в Любашівці, я трошки пізніше вчився. Але так сталося, що Нінина мама — це колишня однокласниця моєї мами, і ми про це дізналися буквально декілька років тому. Склали цей пазл. І перед виходом книги Ніна мені надіслала електронну версію, каже, я хотіла, щоб ти почитав. Там три розділи, "Любашівка, Одеса, Київ", і на перших трьох сторінках мене просто розірвало в лахміття, бо там все чудесно описано, якою була Любашівка і якою є, тому що там не багато змінилося. Рекомендую почитати. 

Ви пишете про свою родину, показуєте у соцмережах. Я в певний момент зрозуміла, що я їх впізнаю, якщо побачу на вулиці. Ваша єдність помітна, тож розкажіть, чим для вас є сім’я?

Моя велика родина - це для мене все. Це моя опора. Це моя стіна. Моя підтримка, віра - це дуже багато. Я часто повторюю, що взаємопідтримка і взаєморозуміння – це наш єдиний шлях порятунку. Ми не можемо один без одного ні з чим справитись. Власне, у своєму першому і поки що єдиному есеї, який я писав, про те, як люди згуртувалися і допомогли нам придбати автівку для підрозділу, мого племінника на фронті, я писав про те, що це наша давня українська традиція - толока. 

Люди вулицями в селі, готували як на поховання, так і на весілля чи хрестини. Власне у цьому і сенс: зібралися, відремонтували, відбудували хату, триматися своїх рідних і близьких, нам по одному буде важко. Війна, особливо велика війна, показала наскільки ми один одному потрібні. Власне і волонтерство – це теж взаємопідтримка, і тому я постійно говорю, що без цього порозуміння ми просто не вирулимо. 

Марія Литянська