Відновлення після катастрофи: як Україна може використати досвід постʼюгославських країн

У девʼяностих, коли українці вчилися жити в нових умовах після розпаду СРСР, потерпали від відключень електроенергії та носили вряди-годи отримані зарплати у полотняних торбинках, відносно недалеко - через кілька європейських кордонів від нас - сотні тисяч людей щоденно зазнавали обстрілів, ракетних і артилерійських атак, а їхні будинки вщент знищувалися ворожими снарядами. Це була, як часто трапляється, "не наша війна", хоча новини про події на Балканах досить широко подавалися у вітчизняних медіа. Щоправда, це відбувалося або з позицій західноєвропейської преси, або ж російських ЗМІ, - власних репортажів тоді майже не було. Можливо, через це українці почали активно цікавитися війною на Балканах саме зараз - коли в експертному середовищі все частіше зʼявляються дослідження та пропозиції про те, що саме досвід балканських країн нам варто брати до уваги під час відновлення після війни з росією. Це виглядає досить логічно, особливо з урахуванням того, що ці події були відносно нещодавно, та ще й у центрі Європі. Однак, як завжди, нюанс криється в головному: приклад якої саме країни нам потрібно переосмислити та застосувати до своїх реалій? Про досвід відновлення постʼюгославських країн Інтент поспілкувався зі співзасновницею Аналітичного центру балканських досліджень Balkans Ukraine Cooperation Network, кандидаткою історичних наук Катериною Шимкевич.

Реформи та спроби примирення

- За десять років - з 1991-го по 2001-й - на території колишніх республік Югославії відбулася низка збройних конфліктів, які насправді були війнами, якщо упустити мову дипломатії. Сторонньому спостерігачеві видається, що в цих війнах усі воювали з усіма: серби з албанцями, хорватами та боснійцями, боснійці - з хорватами, албанці - з македонцями. Зрештою жертвами цих війн стали мільйони, і ці рани навряд чи загоїлись за двадцять років. Однак процес відновлення там розпочався досить давно і триває досі. Як його можна охарактеризувати?

- Почнемо з того, що процес відновлення у балканських країнах почався нерівномірно, оскільки й процеси там були різні. Якщо ми говоримо про найважчі конфлікти, то це, звичайно, ті, що пов’язані з розпадом Югославії, який почався 1991 року. Найбільша серія конфліктів сталася у дев’яностих роках, але спалахи насильства відбувалися у Косово ще у 2004-2008 роках. Виходячи з цього, існують абсолютно різні стадії відновлення. Першими цей процес розпочали Хорватія й Боснія та Герцеговина. У Боснії та Герцеговині відновлення відбувалося в межах Дейтонських мирних угод, у Хорватії цей процес стартував згідно з Ердутською угодою, тобто маємо різні документи та різні підходи. Але є, звісно, й спільне. Насамперед те, що міжнародна спільнота хотіла провести вибори на всіх територіях, а в другу чергу - почати реформу судової, правоохоронної, політичної та поліцейської систем та активно сприяти масовому поверненню біженців і внутрішніх переселенців на свої території. У Боснії з цим пішло легше, у Хорватії процес пішов важче.

- Чому важче?

- Хорватія мала окуповані сербами території, частину з яких вона звільнила весною-влітку 95 року внаслідок військових операцій. Але частина територій залишалася окупованою сербами. Під тиском міжнародної спільноти хорватський уряд відмовився звільняти ці території військовим шляхом. Це так звана територія Подунав'я, де була встановлена тимчасова адміністрація ООН, яка мала діяти як посередник, щоб допомогти владі врегулювати проблеми з тими сербами, які окупували територію Хорватії. Перехідний період був розрахований, по суті, на декілька років, але тодішні парламент і президент вирішили, що два роки міжнародної присутності достатньо.

Перехідна адміністрація ООН передбачала, що буде проведена широка амністія для сербів та хорватів, які співпрацювали з сербами на цих окупованих територіях, а після цього будуть проведені вибори, почне працювати хорватська поліція, стартує відбудова житла, повернення біженців і внутрішніх переселенців.

Щоправда, передбачалося, що всі, хто мав хоча б підозру в державній зраді, в шпигунстві та причетності до скоєння воєнних злочинів, не мали підпадати під амністію і повинні були піддані розслідуванню про порушення Женевських конвенцій і національного законодавства. У 1998 році ця тимчасова адміністрація завершила свою діяльність, влада Хорватії провела там вибори та поступово сформувала свої органи управління та поліції. Вважається, що це була одна з найбільш успішних місій ООН. І якраз цей досвід Україна намагається вивчати зараз, точніше, вивчала його до 2022 року. Чи можливо це зараз, - питання відкрите. У Хорватії теж були скоєні жахливі воєнні злочини, зруйновані долі тисяч людей, знищене їхнє майно, багато людей загинуло, але масштаби лиха в Україні переважають масштаби хорватських подій в рази. Мене часто питають: як можливо провести амністію після всього, що трапилося? У мене немає відповіді на це питання. Чи є воно у міжнародної спільноти?

- А що відбувалося у Боснії?

- У Боснії, як і в Хорватії, так само провели вибори та почали формувати поліцейські, судові й політичні органи влади. Специфіка в цій країні полягала в тому, що з амністією тут все було значно складніше. Напевно всім відомо, що у країнах колишньої Югославії конфлікти мали міжетнічний характер. Таким же він був і в Боснії, але рівень жорстокості воєнних злочинів проти босняків був абсолютно страшним.

Будівля на вулиці снайперів в Мостарі. Фото: adriftanywhere.com

Цілі родини були вирізані, вбиті, знищені, а десятки тисяч - саме так, а, може, і більше, - боснійських жінок піддавалися регулярним зґвалтуванням сербськими військовими. Як можна досягти примирення у такому випадку? Це було складне завдання для міжнародної спільноти.

Зрештою у Боснії запровадили дуже складну систему державного управління - державою керує не президент, як ми всі звикли, а Президія, що складається з трьох членів - від хорватів, від сербів і від боснійців. Їх обирають раз на чотири роки, а керує Президією кожен по черзі по вісім місяців. А ще є Високий Представник від ООН, якого визнають не всі. Сказати, що це відбувається ефективно й безконфліктно, на жаль, навряд чи можливо. Але поки що - саме так.

З чого тут починали відновлення? Власне з соціальної сфери: міжнародні організації акцентувати на міжетнічному примиренні, вкладали значні кошти у відбудову соціальної інфраструктури та житла, тобто це медичні заклади, школи, будинки тощо. Акцент робився на тому, щоб відбудувати бодай частину житла, аби воно мало опалення й вікна, щоб люди мали можливість повертатися додому. Але люди боялися повертатися. Зрозуміло, чому. Конфлікти нікуди не поділися, але були заморожені під пильним наглядом міжнародних структур. Люди не почувалися в безпеці після етнічних чисток. Звісно, міжнародні організації робили багато спроб організувати різні ознайомчі візити, наприклад, привозили невелику групу біженців до їхнього дому на якісь свята, у мечеті, а також щоб люди могли відвідати свої кладовища та побути на рідних могилах. При цьому, звичайно, не обходилося без ексцесів і спалахів ненависті.

Загалом Боснія - це країна, яка має 150 міністерств. Це етнічно розділена країна, де насправді в реаліях ніякого примирення немає. І це країна, чий досвід нам намагаються подати як той, що заслуговує на використання. На моє глибоке переконання, нам не можна цього робити.

Розмінування й безпека

- Тобто з примиренням справи виглядають так собі. А як щодо розмінування? В Україні це - величезна проблема, і прогнози щодо цього процесу, виражені у роках, чесно кажучи, лякають. Що було в постʼюгославських країнах?

- У Хорватії та Боснії міжнародними організаціями та працівниками місцевих інституцій з протимінної діяльності були спеціально промарковані місця, де серби розкладали міни, а мінували і будинки, і лікарні, і все підряд. Щось нагадує, чи не так?

Після мирних угод всі колишні країни Югославії почали масово проводити роз'яснювальну роботу з населенням щодо мінної небезпеки. Велику роль у розмінуванні зіграли Швеція, Данія, Норвегія, також долучалася Мальта. Це були спеціальні проєкти, фонди, представники яких приїжджали, навчали місцевих спеціалістів, тому що без допомоги місцевих неможливо це зробити. Досить швидко, за 30 років, розмінували практично всю територію Хорватії. Втім, і в Хорватії, і в Боснії та Герцеговині є території, де продовжуються процеси розмінування.

Фото: ЗМІ Хорватії 

Не забуваймо, що йдеться про країни, в рази менші за Україну. І при цьому там досить багато людей гинули через міни вже після завершення війн. Особливо часто це траплялося в Боснії, де люди мусили добувати собі дрова у лісах, а вони були замінованими. Спочатку розміновували великі міста. Це був пріоритет для міжнародних фондів та гуманітарних місій. Потім вони передали цю функцію місцевим органам влади та поліції, а ті не поспішали розміновувати бідні райони, де не було промисловості або туризму, і тому про них, чесно кажучи, забули. Ну тобто держава не хотіла вкладати гроші в економічно депресивні регіони. Це той момент, на який Україна має звернути увагу.

Ще цікавий момент: у Боснії нині безпекою дуже активно опікується молодь - покоління, яке виросло після війни. У Сараєво, наприклад, молодь сама зробили додаток для телефонів, завдяки якому можна пересуватися містом і не потрапити на міну, бо вони там і досі є, - і це в столиці. Власне до початку війни в України 2014 року Боснія вважалася найбільш замінованою країною Європи.

Північна Македонія справилася з розмінуванням набагато швидше, але там і конфлікт тривав близько восьми місяців, тому такої серйозної проблеми з розмінуванням не було. Плюс конфлікт у Північній Македонії (до 2019 р. назва країни була Колишня Югославська Республіка Македонія) був на початку 2000-х, коли і НАТО, і Європейський Союз, навчившись на помилках Боснії, Хорватії, Косово, зрозуміли, що розмінування потрібно робити негайно, не зволікаючи.

Пам’ять і справедливість

- Як у цих країнах ставляться до своїх ветеранів?

- Тут є чому повчитися і, наскільки я знаю, Україна активно вивчає такий досвід. Для кожної країни всі ветерани – це національні герої. Для них влада за допомогою міжнародних організацій після закінчення війн почала створювати широку межу соціально-психологічних центрів.

Для хорватських ветеранів, наприклад, такі центри є практично в кожному місті й селищі. Є міністерства ветеранів і в Хорватії, і в Боснії. Є психологічна допомога, є певна фінансова підтримка від держави. Насправді важливо розуміти, що воювала дуже значна кількість людей, йдеться про 25-30% населення. Ветеранів намагалися перевчити новим професіям, потім давали невеликі позики на відкриття власної справи і тому подібне.

Катерина Шимкевич. Фото: mil.in.ua

Втім, варто зауважити, що політики не просто так опікуються ветеранами, бо це, як ви вже зрозуміли з цифр, - значна частина електорату. При цьому значно менша увага приділяється біженцям, переселенцям, потерпілим від жахіть війни тощо. У Боснії, яка є небагатою країною, є досить серйозна проблема безробіття, там багато маленьких сіл, відрізаних від великих міст, і знайти там роботу ветеранам геть непросто.

- Україна намагається фіксувати воєнні злочини та апелювати до того, що рано чи пізно воєнні злочинці муситимуть відповісти у міжнародному суді перед трибуналом. Власне як відбувалося покарання воєнних злочинців у країнах колишньої Югославії? Точно було покарано кілька найбільш одіозних лідерів, зокрема й президента Слободана Мілошевича, хоча він і не дочекався вироку. А що з "меншими" злочинцями, з виконавцями?

- Розслідувати такі злочини не так просто, тим більше, що у цих країнах з огляду на міжетнічні конфлікти у кожної сторони були свої скелети в шафах. Хорватія повністю заперечувала причетність своїх лідерів до розпалення війни у Боснії, хоча є документи, стенограми, які на це вказують. Однак офіційна хорватська влада і зараз відкидає будь-які спроби розслідувати цю ситуацію, тож цим займаються лише громадські активісти.

Загалом міжнародні донори прив'язали співпрацю до викриття найбільших і одіозних воєнних злочинців для всіх країн колишньої Югославії. Тобто умовою допомоги Боснії, Хорватії, Косово, Македонії, Сербії, Чорногорії була ефективна співпраця з міжнародним трибуналом. Тому в Хорватії ставлення до трибуналу було і залишається вкрай негативним. Скажемо прямо, серби взагалі певною мірою "продали" Мілошевича міжнародному трибуналу.

- Це як?

- Досить просто. Він програв вибори у 2001 році, намагаючись якраз всіх перехитрити і призначивши дострокові вибори, бо був упевнений, що виграє їх. Але сталося не так, як він розраховував, тож незабаром після програшу нова влада посадила його під домашній арешт, але причиною були не воєнні злочини, а корупція та інші подібні звинувачення. При цьому новий президент країни та керівництво держави загалом було проти видачі Мілошевича міжнародному трибуналу. Вони вважали, що його треба судити за вбивства, політичні переслідування, державну зраду, корупцію тощо, але водночас не бажали видавати його міжнародному правосуддю. Напевно б і не видали, однак Сербія потребувала коштів на відновлення. Конгрес США погодився надати 100 млн доларів - але за умови співпраці з трибуналом. 

- Зрозуміло…  

- А що робити. Механізм видався досить дієвим. Саме після арешту Мілошевича військовий прокурор Югославії почав розкривати дані про причетність вищого керівництва югославської армії до злочинів проти цивільного населення, оприлюднивши список приблизно з 200 осіб, яких звинувачували у воєнних злочинах, скоєних у Косово. Тоді ж сербські та югославські ЗМІ почали активно писати про масові поховання косовських албанців, які знаходили слідчі трибуналу у різних частинах Косова. 

Слободан Мілошевич у міжнародному трибуналі. Фото: bbc.com

- Процес пішов?

- Так, але сказати, що були покарані всі або більшість тих, хто вчиняв ці злочини, на жаль, не можна. Суди по воєнним злочинам є в Хорватії, Боснії, Косово, Сербії, Чорногорії. Але національний рівень ефективності їхнього розслідування, скажемо прямо, нульовий. Десь, можливо, за 4-5 років засудили одного-двох злочинців. Це при тому, що між собою країни підписали угоди про взаємний обмін такими підозрюваними. Тобто, якщо хорватського воєнного злочинця, наприклад, упіймали десь у Чорногорії, вони мають видати його, щоб підсудного судили в Хорватії. 

Багато хто з тих, хто був причетний до вбивств і насильства, виїхали в далекі країни. Хорватії в плані міжнародного незадоволення через кволі розслідування вже нічого боятися, вона член ЄС і НАТО. А от для Боснії, Сербії, Чорногорії і потенційно Косова - це проблема, тому що Європейський Союз чітко вимагає від цих держав виконати стратегію національного перехідного правосуддя. І ця стратегія включає засудження воєнних злочинців. 

Наскільки мені відомо, останнім часом Чорногорія і Сербія не показували позитивну динаміку в цьому напрямку. Цим намагаються займатися, знову ж, громадські активісти, але держави не надто прагнуть щось розслідувати. Тобто, якщо порівняти з Україною, то навіть в умовах великої війни, що триває, та за наявності недосконалої системи правосуддя наша держава примудряється ідентифікувати й засуджувати конкретних російських воєнних злочинців. Деяких заочно, деяких - в реальному часі. Це дуже великий досвід, яким насправді ми можемо поділитися з пост’югославськими країнами. 

- У нас фіксують сексуальні злочини як інструмент геноциду. Це дуже боляче для людей, які зазнали такого насильства, але багато хто з них погоджується свідчити. Яким є в цьому плані досвід країн колишньої Югославії?

- Такі злочини мали масовий характер і, можна сказати, теж мали ознаки геноциду. Тобто йдеться, як і в Україні, не про кримінальний злочин, а про воєнний, бо воєнні злочинці робили це саме для упокорення іншого народу, як акт знущання і поневолення.

Найважче з цим - у Боснії, хоча і в Хорватії почали визнавати, що такі злочини були, лише нещодавно. Тож тут ми знов можемо повчити ці країни, як з цим працювати.

Чому я кажу, що в Боснії з цим дуже важко? Відомо, що сербські воєнні злочинці вчинили десятки тисяч зґвалтувань. Зокрема це робилося у таборах, фактично аналогах концентраційних, де чоловіків катували та вбивали, а їхніх дружин і доньок - ґвалтували. І боснійське суспільство не поспішає з цим щось робити, хоча постраждали саме боснійські жінки.

Фото: commons.com.ua

Чому так? Тому що це досить закрите патріархальне віруюче суспільство, в якому жінки просто не можуть про таке говорити. Уявити рівень жаху і того, що вони пережили та продовжують переживати - важко. Бо це цілком ймовірна ситуація, наприклад, для боснійської жінки зустріти на вулиці свого ґвалтівника. Або зустрічати його щодня, скажімо, коли йдеш по хліб чи на роботу. Злочинець не покараний, вона і досі його боїться і не відчуває ніякого захисту.

І тут на допомогу цим жінкам прийшли їхні діти. Так, ви напевно, правильно зрозуміли. Мусульманські жінки не робили абортів. Тож у результаті цих зґвалтувань народилися тисячі дітей, які тепер виросли, почали цікавитися тим, що відбувалося в їхній країні та в їхніх сім’ях, почали проводити власні розслідування і почали заявляти, що їхні матері потребують підтримки й покарання злочинців.

Насправді злочинцям дуже вигідний наратив про те, що нікого не покарають. Це й російська пропаганда постійно нав’язує Україні, мовляв, нікому нічого за це не буде. І от молодь постʼюгославських країн - це чудовий приклад того, що покарання прийде. За злочини доведеться відповісти, навіть якщо держава давно до цього збайдужіла.

- Це важко слухати й говорити, але потрібно... Але перейдемо до матеріального питання. Як відновлювали економіку?

- У країни колишньої Югославії після завершення війн зайшли десятки великих фондів, міжнародних організацій, донорських установ тощо. Були спеціалізовані, які займалися вузькими проєктами, були такі, які надавали досить широку, різнобічну підтримку. У Хорватії першочергово відновлювали дороги та окремі інфраструктурні об'єкти. Логіка була досить простою: розмінування - і слідом відбудова. В першу чергу займалися відбудовою інфраструктури, доріг, мостів, щоб потім була змога відновлювати все інше - лікарні, школи, житлові будинки, соціальні установи тощо.

Важливо, що під час відновлення не лише будували й ремонтували, а й старалися перезапустити економіку, тобто надавати людям можливості відкривати власні справи. Я вже казала, що багато в чому до такої відбудови долучилися ветерани, і це зіграло хорошу роль у відновленні країн. Для них також виділяли невеликі гранти, щоб можна було запустити підприємства - так з’явилися невеличкі родинні бізнеси, в тому числі й такі, які очолили жінки, і це гарно спрацювало.

Зараз країни не лише отримують міжнародну підтримку, а й намагаються заробляти самотужки. Десь це йде краще - в тій же Хорватії, але на це є й об’єктивні причини в тому числі десь трохи повільніше, як у Боснії чи Косово, але все ж країни старатися здобувати фінансову стійкість. До речі, Україні варто налагоджувати активну співпрацю з цими країнами, бо наші бізнес-зв’язки можуть бути вельми вигідними для обох сторін.

Ми створили цей матеріал як учасники мережі "Вікно Відновлення". Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Євгенія Генова