"Важка метафізика": темна балада як сучасний модерн

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтенту в межах цього проєкту пише Марія Галіна – українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій. Цього разу мова піде про збірку поезій Варвари Чорної "Важка метафізика" ("Фоліо", Харків, 2026) – темні балади, у яких потойбіччя співіснує з промзонами, вокзалами й міністерськими кабінетами.

Я поставила собі за правило не рецензувати для Інтенту збірки віршів, не буду тут пояснювати, чому саме (хай кожен сам придумає собі – чому), але тут приємно збіглося, що в нас: а) щойно минув "Меридіан Одеса", де авторка була однією з гостей; б) щойно минув Самайн, коли двері в темряву відчинені; і в) авторка має стосунок до Одеси. Тож я дозволила собі порушити правило – раз уже все так вийшло. Правила час від часу треба порушувати. Ну і взагалі тут є про що поговорити.

Не новина, що національне як таке – продукт епохи модерну. Я, як людина в собі не дуже впевнена, про всяк випадок спитала в ШІ (у нас із ним добрі стосунки), і він підтвердив:

"Національне в сучасному розумінні – це не архаїчний залишок глибокої старовини, а продукт модернізації. Воно виникло через потребу індустріального суспільства в єдиній мові та комунікації, через політичну необхідність легітимізувати владу через волю народу, а також через культурну роботу епохи романтизму, яка «сконструювала» спільну ідентичність через мову, історію та колективну пам’ять... У XIX столітті інтелектуали та романтики масово звернулися до фольклору, мови, «народних пісень», міфів та історії минулого.   Почалося активне збирання етнографії, створення національних літературних канонів, кодифікація мов. Багато елементів, які здаються нам споконвічними («давні традиції»), насправді були сформовані або систематизовані саме в епоху модерну". 

Він мені багато ще чого розповів, але поки що цього достатньо. Тобто ви зрозуміли. Кожного разу, коли йдеться про пошуки ідентичності, ми звертаємося до міфологічних конструктів, але оті міфологічні конструкти кожного разу доводиться перезбирати наново. Для цього, звісно, потрібен певний інструментарій. І тут на перший план виходить балада.

Тобто саме те, що треба для видобування нової міфології. Балада добре працювала в першу епоху модернізму, то чому б не зараз? Отож.

Сучасна українська балада – це взагалі дуже цікава тема, і не дивно, що вона поступово набирала сили й розквітла саме за часів незалежності. Якщо міфологія – це те підґрунтя, на якому будується національна свідомість, то ось вам міфологія і метафізика. Я тут, до речі, розмовляючи з ШІ, трошки розвеселилася, і, звісно, ми з ним (він у мене "він") повернулися до fin de siècle, межі століть, бо, як він мені казав, "світовий та український модернізм разом із неоромантизмом активізувалися наприкінці 1880-х – у 1890-х роках і тривали в перші десятиліття XX століття". Ну і тут, звісно, у нас із ним пішла розмова про Лесю Українку, і врешті-решт прозвучало (умовно, звісно) поруч із "неоромантизмом" і "модернізмом" слово "метафізика" як одна з ключових ознак її творчості.

<picture></picture>

ФОТО: Марія Галіна

Ну ось ми й дійшли до сьогодення. Бо, по-перше, збірка поезій Варвари Чорної називається "Важка метафізика" (Харків, "Фоліо", 2026), по-друге, там переважно темні балади (я маю на увазі не поетичну форму, а зміст). Тобто тяглість тут просто-таки впадає в очі.

Власне, баладний елемент можна знайти у віршах майже всіх сучасних українських поетів, від Юрія Андруховича та Сергія Жадана до поетів Нової Воєнної Хвилі. Останнє не дивно, бо модерн (я про це вже не раз казала), на відміну від постмодерну, дуже серйозно ставиться до життя та смерті, до свободи й незалежності, і до етичних категорій – і саме до "національного" як такого. Тож саме війна, здається, і стала тим важелем, який повернув нас до ідеології модерну, але, що показово, почалося все раніше. З вибудовування "спільної ідентичності через мову, історію та колективну пам’ять..." – тобто за часів незалежності.

Я, звісно, не відкрила оту Америку: ось, наприклад, велика стаття Тараса Пастуха "Про метамодернізм, дівчину Ліду, колгоспницю і Памфіра" у "Збручі". Дівчину Ліду тут недарма винесено навіть у назву. Бо культова вже історія про дівчину Ліду, водійку тролейбуса, яка вночі замість свого діда-Харона працює перевізницею мертвих – це типова балада з усіма ознаками модерну. І одна з цих ознак – це відсутність кордону між світами або його непевність, мерехтливість (ми ж пам’ятаємо про романтизм як джерело, так?). У збірці Марини Пономаренко "Путівник по урвищу й околицях" ("Видавництво Старого Лева", 2025) це не єдиний приклад, але, можна сказати, хрестоматійний.

Річ у тім, що в сучасному модернізмі (який, як ви вже зрозуміли, називається метамодернізмом) потойбічне дуже тісно зрощене з буденним. Воно існує поруч із промзонами, що заодно можуть бути перевалочним пунктом для тіней, яких відвозить на той бік не човен, а тролейбус ("Ось Ліда їде назад у промзону / І думає: «Це взагалі законно / Виїжджать на цю трасу / Тролейбусом Київпастрансу? / Хоч би не спіймав начальник Гриша / Ще випише штраф чи догану напише / Але ж воно того варте – / Якась надбавочка до зарплати» / Срібні монети лежать у кишенях куртки...").

Промзони взагалі через свій непевний статус стають такими собі дірками в потойбіччя, як раніше кладовища, але річ не у тім. Важливіше, що в темній баладі, яка й відповідає за сучасний романтизм, йдеться не стільки про любов і навіть не стільки про смерть, не про боротьбу з темними силами, а переважно про співіснування з ними, причому в мерехтливому часопросторі, який не дуже чітко ділиться на "наш" і "не наш" світ. Так, антураж сучасних темних балад (того, що в першій ітерації модернізму було готикою) – це не цвинтарі, не ліс і не старі фортеці та замки, не гори або руїни, а urban landscape, який, щиро кажучи, може бути ефективнішим порталом до потойбіччя за будь-які руїни.

Саме на зіткненні архетипних сюжетів із повсякденням будував свою міфологію Сергій Жадан, і чимало сучасних авторів балад працюють саме в цьому напрямку. Але що показово – творці темних балад переважно жінки. Не дивно, бо саме жінки відповідають за витворення архетипів, за фольклор і тяглість традицій. А це і є те, що розробляв модерн. Так було на fin de siècle, на межі століть. Зараз, сто років по тому, приблизно така сама ситуація.

Жінки взагалі такі собі медіаторки. Про Марину Пономаренко я вже говорила, але можна ще згадати Катерину Бабкіну та її горор-баладу "Той, що повертається щоночі" (2013), де, на перший погляд, розгортається класичний баладний сюжет повернення мертвого коханця – але в зовсім іншому ракурсі, бо жінка, чиєю силою він щоночі повертається, здається, і не проти цього повернення. Або Громовицю Бердник: "Ця відьма / Себе поважає / Тож має години прийому. / Вранці приходять закохані діви. / В обід – бізнесмени з найближчого міста. / Іноді мати з дитям. А часом – безхатько, стрільнути копійку. / (Відьма просить дрів нарубати і платить щедро). / Коли ж сонце заходить – До хати сходяться тіні. / Всі вони йдуть зі своїм / Та всі вони мають дещо спільне" (2023).

Жінки, які за визначенням стоять за живе, за законом симетрії повинні відповідати й за мертвих. Недарма тут можна знайти багато чого про відьом (ми ще до цього повернемося), бо образ відьми взагалі в нас дуже навантажений символами ("Буде тобі, враже, те, що відьма скаже"). І, до речі, раджу дуже хорошу монографію: Катерина Диса, "Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII-XVIII століття" ("Критика", 2008; "Локальна історія", 2026).

А зараз повернемося до рецензованої збірки. Це переважно, за всіма ознаками, балади – "віршований, ліро-епічний твір" із сюжетом, героями, драматичними ситуаціями, як це притаманно баладам, структурований через строфіку та риму. Але це балади, якщо користуватися термінологією критиків, метамодерністські. Насамперед через урбанізм, навіть гіперурбанізм. Ще б пак! У сучасному світі відьми роблять селфі та викладають їх в Інстаграм, а портали в небуття, як я вже тут писала, не цвинтарі й романтичні руїни, а якщо не промзони, то вокзали. А що, ні? Вокзал – це місце, де немає нічого сталого, де люди вирвані зі звичайного буття, це, фактично, лімб ("Ні на ринку, ні у церкві, / Ні в борделі, ні в спортзалі, / Я була у царстві мертвих / На приморському вокзалі").

Але "Важка метафізика" стверджує, що межа між світами пролягає всюди. Місто небезпечне саме тому, що воно загрожує перекинути тебе на той бік. І не тільки там, де є дзеркала й вітрини (дзеркала – це один із ключових символів збірки). Але тут є ще один нюанс: потойбіччя у "Важкій метафізиці" більш-менш структуроване. Особи, з якими тут зустрічається читач, належать до тамтешньої державної адміністрації – і певною мірою віддзеркалюють владу реальну, бо той світ є викривленою копією нашого світу. Розділ-бо недарма називається "Магічне міністерство".

І щось оте "Магічне міністерство" підозріло нагадує все, що робиться тут, нагорі ("Сонцестояння. Нечисть гуляє / від хати до хати. / Знає те, про що краще не знати, / керівник апарату. // Знає, про що розмовляє прем’єр-міністр / із порожнім кріслом. // Знає, як поділити по-братські / великі числа, // Як з докором дивляться старці / з фресок собору, // коли проходять держзакупівлі / контроль «Прозорро»"). Так, влада таки здатна зробити зі звичайної людини демонічну особу або принаймні особу, яка контактує з темним боком буття. Недарма міністр внутрішніх справ тут бачить такі дивні сни ("А внутрішній звір пірнає у срібний ковил / Пливе серед моря духмяних гірких трав / Міністру більше не треба внутрішніх сил / у міністра нарешті немає важливих справ"). Насправді пекло – це не вогнища та котли, це запорошені кімнати, папірці й довгі коридори.

Тут знов доводиться згадати тексти Сергія Жадана з його урбаністичними брутальними легендами, і це не дивно, бо Варвара Чорна не тільки тісно пов’язана з Харковом, а ще й видала книжку у "Фоліо", яке свого часу довго й плідно працювало з Жаданом (і саме його відгук стоїть на обкладинці). Взагалі, Жадан, здається, вплинув на сучасну темну баладу більше, ніж будь-хто; варто взяти, наприклад, "Синю бороду" Чорної ("Небо виблискує, мов ритуальний ніж, / Чумацький шлях на ньому, як кровосток. / Вона відчиняє двері, проходить між / Скальпів, холодних тіл, кам’яних кісток. // Торкається мертвої шкіри хижих тварин, / Лишає відбитки пальців, наче тавро. / Місяць, порізаний дольками, мов апельсин, / Падає з тихим плеском у сонний Дніпро. // Повільно пульсує життя на міських шосе, / Вітер легкий виплітає орнамент хвиль. / І вона думає: «Я знаю про тебе все, / Про поклик і шрами, / одвічний голод і біль...»"). Ну, дуже впізнавана просодія!

<picture></picture>

ФОТОКОЛАЖ: Марія Галіна/Інтент

До речі, отой кровосток, отой жертовний серп – ще одна низка образів, що мандрує через усю збірку. Взагалі-то тут ми бачимо міфологічний мікс, типовий саме для міської культури: тут і європейська міфологія, Леді Шалотт, Камелот, французькі фабльо, тут і Смарагдове місто з Ґудвіном, тут і Арлекін із Коломбіною, тут і химери з драконами, але... Коли йдеться про сьогоднішнє протистояння, авторка повертається до темної міфології степу й моря, до дохристиянської ще символіки матері-землі та тих істот, яких вона породжує для захисту й помсти. Мавки, відьми, жаби, русалки, жриці темної богині, змії та вовки прокидаються в темряві й виходять на світло, бо є те, що їх покликало... "Де її кров проллється – виросте вогнецвіт...", мабуть, найсильніший текст збірки.

І ще одне – більшість сучасних балад недарма стають основою для рок-пісень. Бо первісно "балада (фр. ballade, від прованс. ballar – танцювати) – це танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією".

Марія Галіна