"В Україні 90-ті роки були складні, але абсолютно вільні", - режисерка Тоня Ноябрьова

Художнє українське кіно стрімко закінчується і аби підтримати його варто ходити на прем’єри фільмів у перший вікенд. Нещодавно в Одесі представили фільм української сценаристки, кінопродюсерки та режисерки короткометражних та повнометражних фільмів Тоні Ноябрьової. Її фільм про кохання та дорослішання на тлі 90-х років у Києві готувався 5 років, а зйомки закінчили у лютому 2022 року. Більше про цей період, дитинство серед акторів, Одесу та проблеми з українською музикою - дивіться та читайте на Інтенті.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Ви жили в Одесі з 3 до 7 років, чи змінилося місто, відповідно до дитячих спогадів?

Усі думають, що я одеситка - настільки всмоктала в себе вайб міста, атмосферу - цю всю бринзочку, кореєчку. Цей культ їжі, гостей, компаній та людей, з якими спілкуєшся, якось зуміла перенести за собою в Київ і тягну все своє життя. Насправді я киянка, лише в певні часи жила в Одесі. І так стало, що ми з батьками повернулися в Київ. Моя старша сестра залишилась в Одесі жити, тут вийшла заміж, і живе, має трьох чудових дітей. Тому я приїжджаю в Одесу регулярно, і не маю такого, що бачила місто в дитинстві і раптом зараз. Мені болісно, як виглядають історичні будинки, що з ними робиться, а точніше, що не робиться. Мене дуже бентежить хаотична забудова, як і в Києві. Я ж пам'ятаю всі вулиці, триповерхові будинки, втомлений виноград в серпні. На жаль, все змінюється, але що поробиш? Завжди закликаю одеситів захищати своє місто, виходити на мітинги і не давати все зруйнувати і забудувати.

Про що новий фільм?

Будете здивовані, але фільм "Ти мене любиш?" про любов. Я так його і задумувала і мені здається, що він вийшов про пошук кохання, дорослішання. Він дуже емоційний, щемкий, чутливий та справжній, як відкрите серце на долоні. Такою вийшла головна героїня Кіра, і таким є кіно, бо вона у кожному кадрі. Це історія про прощання з дитинством і зіткнення з дорослим, не дуже простим, але і бурхливим життям.

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Як не перегоріти ідею? Ви готували фільм 5 років.

Справжній кінематографіст, особливо в нашій країні - марафонець. Це не спринтер, який біжить на коротку дистанцію. Ти маєш все витримати, не перегоріти та бути настільки закоханим в цю історію, щоб не опустити руки, коли тобі складно і важко, а так буває через день, повірте мені - і закохати всіх в свій задум. Бо насправді ніхто не бачить кіно, окрім режисера, і я маю розповісти знімальній групі, що є в моїй голові, щоб це відтворити на екрані.

Говорять про ностальгію або ж виправдовування 90-х у фільмі. Як ви це бачите?

Я вважаю, що це російський наратив про лихі 90-ті, які розвалили країну, і що там було все прямо чорною фарбою помазано. Я так не вважаю, бо в Україні 90-ті роки були абсолютно вільні. Так, вони були складні з економічного погляду. Я пам'ятаю страшенні черги, нестачу продуктів. Але це були часи надії, здивувань, пригод - не завжди веселих і приємних, але тим не менш абсолютно бурхливе життя. Принаймні це було моє дитинство, цікаве. Весь час з'являлося щось нове, то жуйка, то якісь турецькі шоколадні батончики, перший M&M's. Пам'ятаю, як ми це купили і ділили з подружкою поштучно, бо грошей не було, і ми довго на нього збирали. Моє дитинство було щасливим. Ви побачите різні 90-ті в моєму фільмі. Вони є прекрасними, як їх сприймає головна героїня через свій вік на початку. Далі – вони складні і  те з чим вона стикається у другій половині фільму – непросто. Я не можу сказати, що хотіла показати, як класно було в 90-х роках і давайте всі повернемося в "совок". Ні, там такого нема взагалі. Хто мені закидає щось таке, просто не бачили фільму. Можна сприймати його як завгодно, але це наше минуле і ми не можемо від нього відхреститися і зробити вигляд, що з нами цього не було. 

Прем'єра фільму відбулася на Berlinale. Який відгук був у іноземців, чи зрозуміла їм эпоха 90-х?

Я була здивована, але їм зрозуміла ця культура 90-х. По-перше, тому що зараз це в тренді - уся ця одежа, рейв-дискотеки і таке інше. Абсолютно дев’яності зараз на дворі, в плані того, як виглядає молодь. Коли прийшли актори на другорядні ролі, то вони були в тому одязі, який я би їм запропонувала в кадр надягти. Хоча вони і не жили в той період. Візуальний бік фільму їм зрозумілий і цікавий.

Але 90-ті у фільмі – це лише декорації, на фоні яких відбувається життя головної героїні. Фільм про любов, взаємовідносини між нею, батьками, хлопцями і друзями. Це абсолютно людська історія.

Berlinale. Фото: Visit Berlin

Чи стало легше працювати, коли ми почали витісняти російський кінематограф із України?

Я не живу в конкуренції з російським контекстом або з якимось іншим. Я конкурую сама з собою. У мене завжди внутрішній діалог. Чи я достатньо крута сама для себе? Я ніколи не озираюся на інших, у мене просто інший тип мислення. Я не дивлюсь навколо для того, щоб з кимось там помірятися чимось. І я вважаю таку точку зору неконструктивною, що ми маємо когось витісняти. Давайте ми просто будемо найкращі і всі самі відваляться. Я ніколи не знімала росіян і взагалі рідко працюю з професійними акторами. Тому у мене не було не те що конкуренції, а навіть зіткнення з російським кінематографом. Допоки ми думаємо і порівнюємо себе з росією, або з тим кінематографом (про який я взагалі не хочу говорити), доти ми будемо на такому рівні.

Нам не треба туди дивитися взагалі. Є кращі європейські зразки, бо ми є європейським кіно. І я на цьому наголошую, що і доводять останні роки. Ми на всіх фестивалях класу А - це означає, що ми абсолютно конкурентоспроможності. А поки ми будемо порівнювати себе з російським кінематографом, то сидітимемо з ними на одному пні. А цього взагалі не хочеться.

Цей фільм ми робили в співпраці з італійською компанією, шведським кінофондом, який повністю дав нам гроші на звук. Інакше не могли б закінчити картину на кольоровій корекції. І, звичайно, єдиний можливий варіант наразі для існування українського кінематографа - це міжнародна копродукція, бо в країні грошей немає.

Ми маємо витрачати, перш за все, гроші на фронт, захист, виживання. Але не хочеться втрачати український кінематограф, який вже набув таких висот і продовжує. І це просто ключова артерія, завдяки якій ми можемо зараз існувати. Тому я маю намір працювати з іноземними продюсерами. 

Олесь Санін на прем’єрі фільму "Довбуш" зазначив, що це мало не останні український фільм на майбутні роки. Чи так це і яка зараз ситуація у кінематографістів?

Не останній фільм, ще буде низка, я певна, що і на фестивалі класу А українські фільми виходитимуть певний час. Але він правий в тому, що вони стрімко закінчуються і наразі, на пальцях однієї руки, можна перерахувати художні фільми, які створюються. Бо документальні знімаються.

Кадр із фільму "Довбуш"

Розкажіть в чому проблема з правами на українську музику? 

Є проблема з українською музикою. На жаль, великий пласт прекрасної, фантастичної, усіма улюбленої української музики належить радянській компанії "Мелодія". І ці права не переоформлені. Є дуже багато композиторів, які мають спадкоємців, які теж не оформили права. І ось ці, виходить безхатні фантастичні українські мелодії та пісні, на жаль, не можуть бути використані легально, тому що ми маємо купити права - це ж все має бути абсолютно офіційно. Тому є певна складність. Якщо ви музиканти, спадкоємці, будь ласка, оформляйте права на свої твори, пісні - це просто жах, і хочеться, щоб ця культура жила, не згасла, бо музика фантастична. У мене купа плейлістів з українським фанком 50-70-х років - просто Jamiroquai десь курить в туалеті.

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Як бути дитиною акторів? 

У мене тато – режисер, мама – акторка і я зростала на гастролях. Я з ними виїздила весь союз. Багато подорожувала, і в мене не було дитячого дитинства. Я себе пам’ятаю, відчувала дорослою, хоч і в тілі дитини. У мене не було ніяких ляльок, а були серйозні розмови. Я вдячна своїм батькам, бо моє дитинство було надзвичайно щасливим, сповненим пригод, подорожей, емоцій, цікавих розмов. Я закохувалася з трьох років. Ще та штучка була, тому цікаве життя і в мене багато унікальних спогадів.

Прошу підтримувати українське кіно, ходити в кінотеатри, бо це наразі єдиний шанс для хоч якось вижити. Державне фінансування не надається, і єдине, на чому можуть заробити хоч якусь копійчину українські кінематографісти, режисери, продюсери, прокатники, кінотеатри –  якщо ви будете ходити на українське кіно. Купіть квіток, навіть якщо вам не сподобається, напишете якийсь там гнівний відгук, але просто сходіть. Важливо сходити в перший вікенд, тому що кінотеатри існують таким чином. Якщо в перший вікенд не пішли на український фільм, то вже він там спускається на ранкові сеанси, як щось неважливе, на жаль. Тому тільки чуєте, що виходить український фільм в прокат, усі гуртом - збирайте своїх друзів і біжіть на українське кіно - підтримуйте один одного і нас.

Марія Литянська