"Україна буде там, де її хочуть бачити", - письменник та полковник Вʼячеслав Раєвський

"Потужні динозаври, як я, тоді були молоді", - каже, посміхаючись та згадуючи своє навчання, Вʼячеслав Раєвський. Зараз він полковник ЗСУ, який багато років навчав майбутніх українських військових, має двох синів і написав книгу "ПозитиVV. Спогади. Від радянського курсанта до захисника України". Ми більше ніколи не будемо йти із росіянами в одному параді, це інтерв’ю про світ, який маємо лишити позаду.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Чим займався радянський курсант, коли ви навчалися?

Радянський Союз – це імперська держава. І будь-яка імперія покладається на збройні сили. Вся історія СРСР – це історія війн, починаючи ще із його створення. Одна із найбільших, мабуть, 1939 рік - фінська війна. 23 лютого вони відзначають ніби день формування радянської армії, а насправді були не дуже великі переможці, навпаки - різні негаразди з тією радянською армією "червоною" на той час. Тому Радянський Союз витрачав неймовірну кількість ресурсів на формування свого війська.

Просто неймовірна кількість військових училищ була, і так сталося, що я починав ще за радянських часів. Перший раз у 1987 році, так сталося, що я не вступив у військове училище. Цікавий нюанс, чому я не склав тоді екзамени. Тому що, власне, я вчився в українській школі, а екзамени треба було складати російською мовою. І на математиці - це перший був екзамен, я перекладав в голові, як воно мається бути, і з боку здавалося, що я тупий. Ну і я сказав до побачення.

Армія була велика, не все було прекрасно, як у фільмі про десантників "В зоні особого внимания" - там гарна та радянська армія. Насправді було багато негараздів, які не хочеться згадувати. Речове забезпечення, хоч і було, але… Скажімо, ходити в Радянському Союзі аж до 1991 років в галіфе та чоботях. Галіфе – це загалом штани, призначені для того, щоб їздити на конях. У кінці XX століття носити штани, які призначені для їзди на конях, м'яко кажучи, трохи дивно виглядає. Це вже змінилося, як власне і в українській армії.
Харчування. Ну от я вчився, бувши курсантом в Ленінграді - мабуть, було не найгірше із розвитку загального та культурного, місто. Але, як згадаю, чим нас згодували, це було страшне і сумне. У книзі є інтернаціональне м'ясо, яке сам пожував і дай пожувати іншому, тому що воно до того 15-20 років зберігалося десь на складах тривалого зберігання. Воно вже просто ніяке. Або навіть ті овочеві страви, які нам робили, так званий, бігус - одна третина повинна бути із м'яса і дві третини - тушкованої капусти. Якщо це все з притомних продуктів взяти, звісно, це не погана страва. Але коли туди не додати взагалі м'яса і замість свіжої капусти протушкувати квашену капусту, то ще за метрів 100 до їдальні, коли рота підходить, то: "Оооо, сьогодні бігус, ні, не підемо". І просто не йшли. Тому кожен, мабуть, бачить те, що хоче бачити. Дійсно, за радянських часів такі потужні динозаври, як я, були молоді, гарні - вони просто згадують свою молодість. Єдине, що було в ті часи гарне - твоя молодість.

Зображення: knigoland.com.ua

Медицина, звісно, точно ж не дуже гарна була. Інтимна подробиця. Мій перший зуб був видалений саме під час вступу до військового училища. На ньому якась манюня була тріщина. Його як розпиляли всього. Бо треба швидко, вже на завтра проходити медичну комісію в училище. І ця стоматологиня: "Ну все, вириваємо". Стоматологія, харчування в армії, ставлення до людей було - звісно, не таке, як хотілося б в цивілізованому світі.

За цим люди сумують?

У колгоспі люди з радянських часів тільки мали те, що, на жаль, вони могли вкрасти. Я майже кожне літо проводив у бабусі - це Київщина. Так весь колгосп жив, вони зарплату отримували якусь, але переважно просто тягнули, хто що міг. Бо дійсно в тебе невеличкі, скажімо, городи є. Але щоб утримувати худобу комбікорм треба і пшениці багато. Я, звісно, у бабусі запитував: "Чому?". Ніхто не любив за радянських часів все якось пояснювати. Але якщо ти просто допитлива людина і намагаєшся причинно-наслідкові зв'язки скласти, то дуже складно було за радянських часів, тому що воно не вкладалося в голові.

І навіть візуально. За радянських часів я жив з батьками в місті, і у нас 9-поверховий будинок, а на першому був магазин такий здоровий. І там неонова реклама із написом гастроном. І мене завжди дивувало, що, по-перше, дуже гучно торохтіли лампи, бо там трансформатор стояв, а по-друге, ніколи ця вивіска не світилася повністю. Одні літери блимають, інші - не світяться. І тобі кажуть, що тут все класно, а там загниваючий капіталізм. Але коли хвилькою, в новинах (тато дуже любив новини дивитися) показувався загниваючий капіталізм у Вашингтоні, Нью-Йорку чи Чикаго. І ти дивишся, там не те, що гастроном з блимаючими літерами, а вся вулиця залита неоновою рекламою, і вона яскрава, насичена, і, курва, блимаючих літер, там нема. І думаєш, що тут все прекрасно, а там - загниваючий капіталізм. Хоча навіть електротехніку, як базову, мабуть, галузь розвитку інформаційного суспільства, ми погано опановуємо. Або вже на першому курсі починаєш вивчати науковий комунізм та атеїзм, власне, і хотілось би там щось вивчити мені, як військовому, дійсно було цікаво, усі форми ведення бойових дій, які Ленін описував у своїх творах - пошта, телефон, телеграф - це розумно. Але в класиці марксизму-ленінізму ти читаєш: "Учение Ленина верно, потому что оно правильно, а правильно, потому что верно", - почекайте, може ми це розберемо якось детальніше, а де правильно, може неправильно щось є? Мені не подобалося. І будь-якій людині, яка розумна і з мізками - безумовно вона знайшла б неймовірну кількість траблів і була б розумною. Тому мені дуже шкода.

Кажуть, що "не все русские такие" і так далі - я не певен. Коли я з ними спілкуюся, ніхто не намагається з'ясувати причинно-наслідкових зв'язків того, що робиться. Наприклад, спілкуючись з їхніми полоненими, вони всі будуть розповідати, що їм не заплатили стільки грошей, як обіцяли, їм не дали таку зброю: "От нам обіцяли, що в укропів нема ППО, а нас тут збили", - це пілоти, офіцери, говорять, власне. Ніхто не скаже, я усвідомлюю, що я окупант.

- Ти зі зброєю?

- Так.

- Ти в Україні?

- Так.

- Ти окупант?

- Ні.

Зараз апендикс світового розвитку - росія - це дійсно наслідок Радянського Союзу. Вони ніби й говорять якісь слова, але вкладають туди зовсім інший зміст. Їхні причинно-наслідкові зв'язки, якусь логіку, поведінку збагнути неможливо.

Ви почали писати книгу ще з 90-х ті випустили у 2021 році. Як ви зрозуміли, що ось на цьому етапі готові її випустити?

Можливо, ще будуть якісь історії, але усвідомлення матеріалізувати книгу прийшло, як не дивно, коли почався коронавірус. Я вже декілька років як звільнився зі Збройних Сил, був цивільною людиною. Почався коронавірус, ми дистанційно працювали, було багато часу і тоді я собі сказав, що ось воно, коли це все можна зробити. Весною 2020 року почав кожного майже дня писати якийсь спогад. Я собі поставив задачу окрім роботи, щодня принаймні основу кожної історії набирати. І я зібрав близько 200 історій.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Ці історії почалися ще до вступу в військове училище. Перші з них оповідають, як я проходив військово-лікарську комісію. Я не був військовим, доля не пускала мене до війська. Я не вступив у Суворовське училище через невеличкі проблеми зі здоров'ям.

А потім, коли вже в військове училище хотів вступити, то дуже гарний був голова військово-лікарської комісії. У мене плоскостопість. Мабуть, полковник медичної служби каже: "Бути офіцером – це 20 і більше років, як ти будеш там? Ноги боліти будуть". А в мене перший розряд із легкої атлетики, я бігаю і я це все йому видаю, а він питає, чого я на нього кричу на полковника: "Що так дуже сильно хочеш бути? Бачиш оцю довідку? Якби її тут не було, то я підписав би".

Я зрозумів, вийшов, вирвав ту довідку в унітаз спустив - приходжу. Він такий гортає і каже, що я без обмежень: "А чого тільки у зв'язківці? Давай в десантників, в піхоту, розвідку". Відмовляю, бо завжди хотів бути військовим зв’язківцем. І так почалося військове життя. Мені здається, що це гарна історія, що мотивує, що навіть якщо щось не так з юридичного боку, то варто ще якихось кроків вчиняти, щоб спробувати принаймні те подолати.

Поруч, де я жив, базується у Білій Церкві 72-га, окрема механізована бригада. На той час дивізія ціла була, і ми ходили з хлопцями, пробиралися до них у військову частину, спілкувалися з солдатами. Вони нас просили якісь цигарки приносити. Хлопці, завжди є хлопці. І якось мені запав якось цей принаймні зовнішній порядок в армії, і захотілося бути військовим.

Армія, що радянських часів, що перші роки становлення української армії - не ідеал. Можливо, ще не накопичився той перелік негативів, щоб наступило розчарування. У будь-якому випадку можна завжди щось знайти позитивне і навіть потролити, залежно від контексту, чи іронічно, чи саркастично, але ідеалу не буває. І наша поточна армія – не ідеал.

У мене було усвідомлення того, що все буде сумно десь з 2000-х років. Особливо це відчувалося по Криму. Я на той час служив у військовому інституті телекомунікації, був викладачем і достатньо часто, особливо коли курсанти на стажуванні, можна було поїздити по країні, перевірити, поліпшити процес навчання чи на що звернути увагу. Зворотний зв'язок з військ - завжди дуже корисно. Інші чогось хотіли ближче до Києва, щоб не втрачати багато часу. А мені завжди цікава була Україна, особливо з Києва до Севастополя. Їдеш з Києва, дивишся в поїзді лісостепова зона, потім більше степів далі гори, море - ти їдеш, прекрасний вигляд. Приїжджаєш в Севастополь, береш таксі доїхати до штабу флоту. По-перше, на тебе таксист дуже дивно так дивиться, типу, о, українська форма. Кажеш:

- Мені до штабу флоту.

- Руського?

 - Ні, українського. Ви що не бачите, в якій формі?

- А я не знаю, де український штаб флоту.

- Там через дорогу Сільпо.

- А, так це школа мічманів колишня.

Тобто місцеве населення навіть інколи не усвідомлювало, що в них є там українська армія. Виходиш на Приморський бульвар в Севастополі, стоїть пам'ятник на честь 300-річчя флоту від президента російської федерації. Так і думаєш, а чого не президент України? На набережній знову ж таки велика кількість прогулянкових корабликів, щоб можна було по бухті проїхатися, подивитися. І одна з вимог - на кормі повинен висіти прапорець належності до країни.

Дивлюся на одному із човників український прапорець вверх ногами перекручений, мене це так здивувало. Є певне трактування прапору України. Інколи праві нашій організації кажуть, що варто, щоб було навпаки. Власне, через це я запитав, подумав, може, дядько, якихось правих рухів у Севастополі, так було цікаво. А він каже, що звідки йому знати як має висіти той прапорець.

Тому було відчуття, що дійсно протистояння є, в армії навмисно це робилося. Скажімо, взяти дві рівні посади офіцерів в штабі Чорноморського флоту російської федерації та Військово-морських Сил Збройних Сил України. Вони виконували однакову роботу, ще й, як правило, жили десь поруч, навіть деякі в одному будинку, на одному поверсі й квартири навпроти, але українець отримає грошей, в рази менше за офіцера флоту росії. Це спеціально було зроблено так, щоб було протистояння.

Ігор Стокоз у передмові до вашої книжки написав, що українські солдати й, мабуть, добровольці також, не були готові стріляти в росіян і це гальмо було подолано після Іловайську. Для вас це було так само?

Звісно, не були готові стріляти, тому що проводилися спільні паради в тому ж Севастополі, коли підрозділи українських і російських військ йдуть поруч. Звісно, коли почалася війна, вони підходять до КПП і кажуть: "Здавайтесь", - а вчора ви з ними йшли в одному строю. Не було ще психологічної готовності взяти і кінчити всіх їх там.

Хоча, якби така готовність була, можливо, щось би й по-іншому було, то зараз ніяких ілюзій в українського війська немає. І яскравим тому прикладом є всі ті полонені - це люди іншого всесвіту взагалі.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Де вчитися зараз військовій справі?

Україна має неймовірну кількість вищих навчальних закладів з будь-якого напряму підготовки є свій навчальний заклад, починаючи від сухопутних, повітряних, військово морських військ. Навчальний заклад із флоту знаходиться в Одесі, танкові війська та артилерія в Сумах, повітряні сили - Харків. Інша академія сухопутних військ, де базові спеціальності - командири механізованих підрозділів - танкових, артилерійських - це Львів. Неймовірна кількість.

Єдина мабуть, порада, що це повинно бути цікаво самій людині. Я вже не пам'ятаю, з якого року мені цікаво було паяти якісь приймачі - передавачі, світлові. За радянських часів модна така штука була - радіоспорт. У лісі ставиться декілька передавачів, вони видають певний сигнал і ти з приймачем, пелінгатором, повинен їх якнайшвидше знайти. Мені це було цікаво, ще і карту використовуєш - орієнтування на місцевості та азбуку Морзе повинен знати, діаграму спрямованості антени, чутливість приймача.

І тому, коли я вирішив стати військовим, то відповідно зв'язківцем. Тому що велику кількість якихось спеціальних речей, які використовуються у війську зі зв'язку, я вже знав. Весь термін навчання я просто удосконалював знання, які в мене вже були. Багато хлопців для себе їх відкривали просто. Єдина порада, мабуть, щоб це було захоплення, хобі. Якщо хобі співпадає з роботою, службою, то це вже твоє захоплення.

Я дуже підтримую слова пана Залужного, що майбутні війни – це війни технологій. Звісно, що війна закінчується, коли вже берець солдата прийде кудись і встане. Але до того його підтримують технологічні речі. Неймовірна кількість техніки ворога була знищена FPV-дронами. Ще три роки тому такого не було, зараз неймовірний технологічний крок вперед. Україна має розвідувальні дрони, не тільки FPV, які поруч, щоб вразити техніку, а й далекобійні, тому і кораблі в Чорному морі, московські топимо. Повітряні, надводні, наземні. Тому є велика кількість і навчальних закладів, які готують до цього. І дійсно це майбутнє.

Є і такі, яким цікаво на танку їздити, керувати танковим підрозділом. Тому що коли поруч в піхоти є танчик - це прекрасно. Це значить потужна зброя, до 15-ти кілометрів можна ворога вразити на ближній відстані. Просто ворога в шматки можна розносити. Тому якщо людина відчуває потребу саме в такому, то чому ні. Це також дуже цікаво  - сучасний танк. Особливо та зброя, яка нам надається на допомогу, я щиро вірю, що у нас таких багато буде. Основи комп'ютерної грамотності і в танку треба також.

Що потрібно знати цивільним про реальну ситуацію на фронті?

Обманювати людей, казати, що тут 2-3 тижні, максимум місяць, ми переможемо - це просто інформаційний злочин. Людей не підготували до вторгнення, їх опустили в теплу ванну, не сказавши правди. Якби цю правду до того говорили, було б краще.

Воєнна цензура може бути, але не можна брехати власному народу. От є прекрасний закон України про інформацію, де говориться, що є відкрита інформація, а є з обмеженим доступом, і також говориться про те, яку інформацію ніколи не можна зробити з обмеженим доступом - яка має суспільне значення, бо її не можна засекретити. Що може більше вплинути на суспільство, ніж війна? Мабуть, нічого. І тому приховувати, що буде війна і навпаки заспокоювати суспільство - не можна було ніяким чином.

Щодо загалом знань, тому я за воєнну цензуру, безумовно. Вона повинна бути розумна, виважена, яка зберігає. Є таке і поняття у військових, скажімо, в наших дружніх армій - security operation - безпека операцій. От треба все робити, щоб проведення військових операцій Збройними Силами України, було безпечне, щоб вони не оглядалися назад, бо хтось викриє їхні позиції. Якщо хтось таке робить, то є Служба безпеки України, контррозвідка, які повинні цим займатися і душити цих потвор, які зраджують нашу державу.

Треба бути прагматиком. Все, що продовжить твоє життя - корисне. Це, безумовно, тактична медицина. Наприклад, турнікет - це ж не така дорога річ, C.A.T Gen7 коштує в районі півтори-три тисячі гривень. Купи два, один буде справжній, а на другому тренуйся, або навчальний можна купити. Неймовірна кількість відео в Ютубі є. Мінімальна тактична аптечка, щоб ти вижив, не загинув після поранення. Всього лише турнікет, бандаж, тампонаж на випадок критичної кровотечі. Максимум витратиш 3,5-4 тисячі гривень, якщо з чохлом брати. Але будеш певний, що ти сам собі зможеш надати якось допомогу і під час якогось негаразду залишишся живим. Ти не хочеш бути живим? Хочеш. Чого не вчиш?

А вже потім треба нарощувати, бо якщо живий - це добре. Я зможу собі надати медичну допомогу в критичній медицині якийсь. Я усвідомлюю, що може бути по-різному. Що я повинен зробити, щоб моє помешкання було готове на випадок відсутності електрики? Мабуть, я куплю декілька класнючих ліхтарів, не пожалкую, візьму на гарному акумуляторі, вони довго будуть тримати. Два їх куплю. Один буде в наплічнику, а вдома великий буде.

Добре, світло я полагодив. Декілька павербанків. Маленький з собою на там півтори-дві зарядки мобільного телефону вдома. і потужніші чи екофлоу - зарядна станція, що навіть комп’ютер зможу декілька разів зарядити, двадцять разів - мобільний телефон. 

Медицина є, енергетика є. Що ще? Продукти. Не треба гречки накупити декілька мішків - туристичні набори, сублімати. Три дні я буду жити взагалі автономно. Пару газових балонів, ти будеш знати, що тебе з медициною все добре, електрика в тебе є, зможеш зателефонувати, зв'язатися з друзями і дізнатися, що в світі коїться. І ти будеш мати мінімум продуктів. Ти хочеш жити в цьому світі, продовжити свій шлях, то зроби це все.

Якою ви побачили Одесу зараз?

Я не перший день в Одесі. Вперше ми ще з татом приїхали сюди. Це було далекі якісь 80-ті роки. У порту тут ходив ще катамаранчик, який Хаджибей називався, із двома прогулянковими корпусами. Я тут навіть вчився - в Одеському регіональному інституті державного управління, заочно. Тому три роки поспіль на сесії приїжджав.

Я був в Одесі, я люблю Одесу, я постійно бігаю марафони від Run Ukraine, а один із забігів завжди проводився в Одесі. Не можна сказати, що тут в Одесі усі люди антиукраїнські. Таких людей, на жаль, по всій Україні багато. Єдине, що є висловлення таке - знання породжує скорботу. Я усвідомлюю, що Україна буде тільки там, де її хочуть бачити. І мене просто щиро розчаровує наявність людей, які десь Україну не хочуть бачити.

І це навіть не питання віку, не питання обстрілів, бо вони не усвідомлюють, що ті шахеди, які падають їм на голову, власне російські. Не факт, якщо їм кудись прилетить, то світогляд зміниться. Взяти Харків, північна Салтівка - будинок п’ятиповерховий, половина будинку знищена. В іншій частині живе також декілька сімей, і вони щиро ждуть руський мір. На ваших очах зруйнували частину вашого будинку, вбило ваших сусідів, але ви все одно чомусь вбачаєте винувату Україну?

І такі люди є скрізь, на жаль, що в Одесі, що в Харкові, що на заході України. На жаль, вони є.

Що для вас бути військовим під час війни та батьком двох синів?

Спочатку - це відповідальність, просто вони діти. Потім ти усвідомлюєш, що один із них вже військовий, офіцер, на війні. Це не те, що турбота за них, а усвідомлення, що твоя дитина в небезпеці.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Менший підростає. Сини - це класно, але ти за них переживаєш. І сумно усвідомлювати, що ти не встиг все зробити, щоб до них ця війна не дійшла.

Ну, власне, мій старшенький, майор Збройних Сил України, старається, молодець. Інколи нас навіть плутають, бо в нас, мабуть, вимова, там, голос однаковий, поведінка однакова. Декілька таких випадків було, коли казали, ми знаємо вашого.

Хочеться, щоб не залишилось їм це все, але треба бути реалістами.

Як кажуть у Львові, цей дощ надовго, на жаль. Тому і нашим дітям це ще дістанеться.

Є схожа ситуація - Ізраїль. У такій ситуації живе вже 70 років. І у них все суспільство спрямоване на захист своєї держави. Я щиро вірю, мабуть, дуже хочу, щоб була Україна, щоб все було добре. Я переконаний, що сини мої точно такі ж, хочуть незалежності України та свого вибору - європейського і демократичного. І я щиро вірю, що пройде певний час, і у проросійських спільнотах менше стане тих людей, які казатимуть, що понаїхали бандери сюди в Одесу і не дають нам жити спокійно. 

Марія Литянська