"Південна Бессарабія та Буджак": край верблюдів, буйволів і колоністів

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтенту в межах цього проєкту пише Марія Галіна – українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Бессарабія (з її Буджаком) – регіон, який одесити знають не так добре, як варто було б. Хтось їздив туди скуштувати місцевих страв, хтось – із туристичною групою. Але, здається, і все. Ну ще дунайка, звісно... Цього до смішного мало. Хоча, здається, Бессарабія вже починає отримувати в нас ту увагу, на яку давно заслуговує. Тим більше що це наша сусідка. А нехтувати сусідами неввічливо і навіть небезпечно.

Журналістка й дослідниця Світлана Бондар, наприклад, уже не раз порушувала цю проблему в пресі, і не тільки міській. Якими мовами користуються там у побуті? Де отримують освіту? Як саме ідентифікують себе мешканці Бессарабії? Спойлер: за даними, які наводить Світлана Бондар, у 2022 році 36 відсотків мешканців Бессарабії ідентифікували себе не лише як українців. Порівняно з попереднім опитуванням, проведеним до 2014 року, ця частка подвоїлася.

І саме тут постає питання: а чи цікава сама Одеса для Бессарабії? І якщо ми говоримо про інкапсуляцію, закритість, то хто й від кого інкапсульований? Поставимо питання інакше: якими можуть бути зв’язки та контакти між регіонами, що розташовані пліч-о-пліч, але є дуже різними? І чи взагалі можна вважати Бессарабію окремим цілісним регіоном, чи це поняття введено суто тому, що це зручно?

Дослідження дозволяють охопити розумом те, чого ми не здатні охопити оком. Тож зараз я про вихід розкішної колективної монографії "Південна Бессарабія та Буджак у 1808–1820-х роках: джерела з археології, історії, картографії" (Одеса – Київ, 2026), яка, до речі, є у вільному доступі.

Монографію присвячено 150-річчю Льва Семеновича Берга. І тут у мене стався когнітивний дисонанс. Адже Берг – це iconic person для іхтіологів та enfant terrible для еволюціоністів (особливо радянського штибу) через свою теорію номогенезу. А тут, здається, зовсім інша галузь. Може, це не той Берг? Ні, саме той.

"Берг", до речі, означає "гора". Гора-людина.

З Вікі: "Народився в Бендерах (Молдова). У 1898 закінчив Московський університет. У 1909 за монографію "Аральське море" здобув ступінь доктора географії. З 1928 – член-кореспондент АН СРСР, з 1934 – заслужений діяч науки РРФСР, з 1946 – академік. Берг брав активну участь у роботі Всесоюзного географічного товариства (з 1940 – президент); створив вчення про географічний ландшафт як предмет вивчення фізичної географії; продовжив і поглибив вчення В. В. Докучаєва про природні зони. Також Берг відомий як історик географічної науки.

Написав багато (понад 650) робіт з біогеографії, лімнології, іхтіології, гідробіології, етнографії, а також з геології, геоморфології і палеогеографії. У галузі загальної біології Берг висунув у 1922 теорію розвитку живої природи (теорія номогенезу), що була піддана різкій критиці як ідеалістична й антидарвіністська. Берг висунув гіпотезу ґрунтового походження лісу, вивчав природу УРСР і Молдавської РСР. У 1912-14 досліджував рельєф колишньої Чернігівської губернії. У статтях і монографіях Берга дається опис ландшафтних зон УРСР".

Непогано так. Але повернімося до монографії. Бо історія починається не з Берга та його досліджень.

Історія створення монографії – в дусі самої Бессарабії: романтична й драматична. У передмові Ігор Сапожников розповідає, як йому пощастило лише на два вихідні отримати в одній з одеських бібліотек оригінал книги "Статистичний опис Бессарабії або Буджака 1828 року" (видання 1899 року). За цей час він устиг її відсканувати й викласти копію у відкритий доступ. А згодом дістався ще ранішої редакції. Попереду була масштабна робота з оцифрування матеріалів. Особливу подяку автор висловлює краєзнавцю О. Пермінову, який обробив понад 400 фотознімків. Справді титанічна праця!

Потім ціла команда взялася за створення зводу джерел з історії Південної Бессарабії та Буджака. І все це – в умовах постійних відключень світла та повітряних атак на міста, де живуть учасники авторсько-редакторського колективу: Чорноморськ, Київ, Одесу й Білгород-Дністровський. Попри все, монографію вдалося завершити й у жовтні 2026 року презентувати в Науковій бібліотеці ім. М. Грушевського.

Уже з передмови стає зрозуміло, наскільки складний цей регіон – і за етнічним складом, і за історією. Навіть із назвою не все просто: вона змінювалася залежно від політичних обставин. А сама "Бессарабія", як зазначає Вікіпедія, первісно була екзонімом – назвою, яку використовували західні картографи, а не самі мешканці регіону.

Та й про яку спільну самоназву можна говорити, коли тут упродовж століть співіснували й змінювали одне одного стільки народів і культур? Фракійці, скіфи, гети, даки, гуни, болгари, авари, татари... Ці землі входили до складу різних держав, переходили від одних правителів до інших. Тут будували фортеці, прокладали торговельні шляхи, виникали й зникали поселення. Суцільний історичний патчворк, у якому аматорові дуже легко загубитися.

<picture></picture>
ФОТО: Марія Галіна

Але ось що зрозуміло: за сухими історичними даними ховається дуже романтична картина. З монографіями так часто буває – вони дають простір для уяви.

Ну, наприклад. Ось велика географічна карта Молдавського князівства з координатною сіткою, складена Кантемиром, "яка досі не знайдена" (або вже знайдена?). Ось Траянові вали (вони ж – міфічна Дорога Траяна). Ось солоні озера. І строкате населення, де кожен народ має свої традиції, зокрема землеробські: ногайські татари, німецькі колоністи, молдавани, болгари...

<picture></picture>
ФОТО: Марія Галіна

Це був справжній фронтир. Край, куди в різні часи тікали від голоду, переслідувань та утисків. У 1812 році, після війни з Османською імперією, Бессарабія опинилася під владою російської імперії, але залишалася землею багатьох народів. Ще в середині XVIII століття сюди переселялися липовани – старообрядці, які рятувалися від релігійних переслідувань. Близько 1746 року саме вони заснували поселення Вилкове – нашу локальну Венецію.

І в кожного народу – свої заняття й звичаї. Роми вирощують кіз, болгари – шовкопрядів та буйволів, татари привезли сюди верблюдів...

Варто тільки подивитися на кольорові ілюстрації, що зображують різні типи населення!

<picture></picture>
ФОТО: Марія Галіна

Родюча земля, земля легенд. Ось як описував її німецький колоніст із бессарабської колонії Арсіс у 1818 році: "Ще повідомляємо, що наша земля зорана один раз, а врожай зібраний двічі <...> Вівці такі, що з одного хвоста виходить 8–10 ок жиру... Стосовно городу, то в нас найкраща картопля, дині та кавуни. Нам не потрібно купувати баклажани, бо вони тут зростають як великі, так і малі. <...> А хто хоче їсти оленину, нехай приїжджає до Бессарабії. Укриття нам не потрібні, худоба ходить на волі, зими тут немає".

Навіть описи цієї землі звучать як поема. Її описували й оспівували статські та надвірні радники, віцегубернатори, військові, місцеві мешканці та мандрівники...

Ось, наприклад, як описував Буджак історик і географ Олександр Вельтман у статті 1837 року: "З 1818 по 1821 рр. <...> я познайомився з Буджаком, або колишньою татарською частиною Бессарабії. Тоді майже весь край між річками Прут, Дністер і Верхнім Траяновим валом являв собою малонаселений степ <...> Серед тих сивих хвиль ковилю де-інде виднілася крита арба чабана або окреме кишло (хутір), оточене пірамідами кизяку <...> Але частина Буджака, прилегла до р. Прут, гористіша і більш населена, а горбистий берег від м. Формоз до Валудуй-Ісаку вкритий садами і являє Італію в мініатюрі..."

Не дивно, що ці краї оспівував і Міцкевич.

Насправді репринтна частина монографії містить напрочуд докладний опис тогочасного регіону. Повіти й населені пункти Південної Бессарабії за переписом 1817 року, кількість сімей, етнічний і конфесійний склад населення, площі орних земель, кількість ставків, виноградників, садів і млинів, відомості про рибальство... Відкупи, митниці, застави, кордони, порти й карантини...

Але, я ж кажу, усе це читається як роман. Або як матеріал до роману... 

Іноді дуже промовистими виявляються навіть примітки. Ось, наприклад, про село Булбока (Булбоака): "Низш. сосл.: 52 хоз., 3 вд., 7 бурл. Всего 62 м. и 3 ж. Вотчина тоже казенная. 120 фал. сенокоса, 150 – пахотной земли, 18 – селищ села; выгона вдоволь не имеют; текучей водой служит Бык (Быкул), в коем хотя и есть рыба, но ею владеет помещик левой стороны Быка, его превосходительство генерал Катаржи (Катаржий)".

Письменники, де ви? Це ж золоте дно!

Я людина приземлена, тож насамперед думаю про те, як оці скарби можна пристосувати для загального блага. Адже ми маємо під боком справжню перлину – регіон із культурним і природним різноманіттям, локальними дивами й легендами, багатою історією та величезним потенціалом для туризму, зокрема гастрономічного, і розвитку місцевого виробництва.

Так, у нас є Карпати, які вже стали брендом. Але поруч із нами є щось не менш цікаве – загадкове, складне, самобутнє... Головне – поставитися до цього багатства обережно, не по-хижацьки, з любов'ю. А для цього нам потрібно краще зрозуміти одне одного.

Зараз війна та воєнний стан створюють чимало обмежень. Але в перспективі Бессарабія та Одеса разом могли б творити дива. І така співпраця пішла б на користь усьому регіону, всій Україні – і не тільки їй. Адже Бессарабія вже інтегрована в європейський простір. Залишається зробити так, щоб ця інтеграція та входження регіону в український культурний і ментальний простір не суперечили, а допомагали одна одній.

Марія Галіна