Патрік Люті: "Я порадив би собі бути менш наївним"

Швейцарський фотограф і засновник волонтерського проєкту "Український фотощоденник" Патрік Люті розповів про створення відкритого архіву військового часу, допомогу цивільним та переосмислення понять миру й безпеки. На його думку, головним сенсом у часи війни є відповідальність за інших. 

Як ви прийняли рішення стати волонтером на початку повномасштабного вторгнення росії до України?

У день російського вторгнення у нас розпочинався карнавал. Я фотографував як репортер місцевої газети початок дійства, їздив автомобілем від однієї події до іншої і здивувався, що всі якось дивно реагували й постійно дивилися у свої смартфони. Лише згодом я дізнався, що російські війська вторглися в Україну. 

У наступні дні й тижні у Швейцарії виникла дуже велика солідарність з людьми в Україні. Майже в кожній громаді збирали допомогу, були пункти, куди люди могли приносити одяг, їжу та інші речі, організовувалися гуманітарні вантажі. Я теж хотів щось зробити. Згодом я взяв мікроавтобус і разом з іншим знайомим фотографом здійснив свою першу поїздку з гуманітарною допомогою. На зворотному шляху ми забрали з собою сім людей з України й привезли їх до Швейцарії. Це було початком.

Згодом з України виїжджало вже не так багато людей, і я став думати, що ще можна зробити. Тоді мені прийшла ідея створити "Український фотощоденник". Я хотів зробити відкритий фотоархів, у який потраплятимуть знімки не лише професійних фотографів, а й аматорів, шкіл і дітей. Це мав бути документ епохи, який показує, що відбувається в Україні з початку війни: не лише фото з лінії фронту, а й із повсякденного життя.

Що ви дізналися про українців через цей проєкт?

Я від самого початку розумів, що не зможу реалізувати задум самостійно через мовний бар’єр. Мені була потрібна допомога. Тому, використовуючи програми-перекладачі, почав шукати в Україні фотографів та організації, які могли б допомогти мені.

На жаль, я швидко зрозумів, що українські медіаорганізації не виявляли особливого інтересу до цієї ідеї. Після тривалих пошуків мені відповів лише один фотограф. Зрештою він познайомив мене з художницею, яка стала першою координаторкою "Українського фотощоденника". Вона займалася пошуком фотографів і допомогла мені створити українську версію нашого сайту. Сьогодні сайт тримовний – він функціонує українською, англійською та німецькою мовами.

Зараз я вже знаю кілька українських слів і постійно намагаюся вивчати український алфавіт. Коли я допомагав евакуйовувати українців до Швейцарії, я помітив, що деякі з них розмовляли російською. Поступово я почав розуміти, наскільки складним є мовне питання в Україні. 

Мене щоразу дивує те, що українці твердо переконані: вони виграють цю війну. Те, як Україна захищається від агресора, щиро захоплює. Я думаю, що саме ця віра й воля є однією з причин, чому Україна й досі успішно обороняється.

Який кадр із колекції вас найбільше вразив і чому?

На початку проєкту, восени 2022 року, ми ще отримували не так багато фотографій. Але одна фотографія особливо мене зворушила. Це знімок В’ячеслава Онищенка, фотографа з Одеси. На фотографії зображена маленька дівчинка на тлі українських прапорів. Саме цю фотографію я обрав як титульне фото для нашої книги, присвяченої виставці.

<picture></picture>
ФОТО: В'ячеслав Онищенко

Пізніше я отримав фотографію Іди Сідаш, фотографки з Києва. На ній зображений український військовослужбовець у відпустці з фронту, який разом зі своєю дитиною знаходиться на дитячому майданчику взимку. Фотографію також можна побачити на головній сторінці нашого сайту, і я використовую її для реклами нашої мандрівної виставки.

<picture></picture>
Військовослужбовець ЗСУ разом із сином. ФОТО: Іда Сідаш

Як фоторедактор я переглядаю та перевіряю кожне окреме зображення. Іноді я не можу стримати сліз. 

До нашого архіву постійно надходять нові знімки, і серед них знову й знову трапляються фотографії, які надзвичайно сильно вражають. Особливо зворушливими є фотографії дітей і цивільного населення. Коли дивишся на такі фотографії, часто ніби зустрічаєшся поглядом із людиною на знімку. Виникає певна близькість і водночас сильне відчуття причетності та співпереживання між фотографією і глядачем.

Чи були фотографії, які ви відхилили?

Я перевіряю кожну фотографію, яку ми отримуємо. Під час однієї з наших перших виставок в Одесі одну фотографію було піддано цензурі та вилучено з експозиції. На ній було видно, як людина виходить із кімнати, а у вітальні на екрані телевізора транслюється звернення путіна в день початку повномасштабного вторгнення.

Є також інші фотографії, які ми взагалі не включаємо до нашого фотоархіву й не публікуємо. Йдеться, зокрема, про відверті сцени катувань та особливо жорстокі фотографії загиблих людей.

У нашій мандрівній виставці ми свідомо відмовилися від фотографій, на яких видно кров або обличчя загиблих людей, зокрема загиблих військових. Ми не хотіли показувати такі фотографії, оскільки для нас важливо зберегти повагу до загиблих і не робити виставку надмірно жорстокою.

Водночас у виставці є фотографія поховання, а також фотографії людей у мішках для тіл. Ми не приховуємо реальність війни, але свідомо відмовилися від безпосереднього показу загиблих людей крупним планом.

Для нас було також важливо, щоб нашу мандрівну виставку могли відвідувати та дивитися діти. Саме тому ми дуже уважно підходили до вибору фотографій.

Водночас у книзі до виставки є одна фотографія, на якій зображена загибла жінка. За наявною інформацією, її застрелили російські військові. Вона лежить на землі серед своїх також убитих собак, видно її обличчя. На перший погляд фотографія виглядає так, ніби жінка просто спить. Насправді вона мертва.

<picture></picture>
Жінка та два її собаки загинули в центрі Бахмута внаслідок російського удару. ФОТО: Георгій Іванченко

Я дуже довго думав над тим, чи варто публікувати цю фотографію в нашій книзі. Це шокуючий знімок, але на ньому немає крові. Зрештою я вирішив включити його до книги як історичний документ, який засвідчує реальність цієї війни.

Що плануєте робити з матеріалами,  які не можна показувати публічно, але які важливі для істориків?

Я повинен дотримуватися законодавства Швейцарії, де працюю і де зараз зберігається архів. Якщо матеріал не підходить для публікації, але його зберігання дозволене законом, то можу тримати його окремо, поза публічною частиною архіву. Якщо ж його зберігання суперечить законодавству, я його видаляю.

Після закінчення війни я хотів би передати архів відповідній установі в Україні – архіву, музею, науковій або іншій культурній інституції. Я вже перебуваю в контакті з українськими архівними установами, які цікавляться подібною документацією. 

Чи є фотографія,  яку ви хотіли б долучити до архіву, але її досі немає? Яка це мала б бути світлина?

Мені подобається те, що цей проєкт відкритий для всіх. У нас немає обмежень щодо кількості фотографій і немає наперед визначеного списку тем, які ми хочемо або не хочемо бачити. Єдина умова – матеріали повинні відповідати законодавчим вимогам і принципам нашого проєкту.

Тому я не можу сказати, що в нашому архіві мені бракує якоїсь конкретної фотографії. Навпаки, я щодня дивуюся тому, які нові фотографії надходять і якими різними можуть бути погляди людей на життя в Україні під час війни.

Найбільше я хотів би, щоб до нашого спільного проєкту знову долучалося більше нових фотографів і людей, які цікавляться фотографією.

Чи був момент,  коли ви хотіли зупинити проєкт? Якщо так, то чому?

Цікаве запитання. Так, насправді були моменти, коли я запитував себе, навіщо я взагалі цим займаюся.

Вперше я серйозно замислився про це, коли одна з волонтерок раптом попросила гроші за свою роботу, хоча знала, що всі ми працюємо в "Українському фотощоденнику" на волонтерських засадах. Я відчув себе використаним і обманутим.

Але набагато складнішою для мене стала інша ситуація, яка взагалі не була безпосередньо пов’язана з "Українським фотощоденником". У квітні 2024 року одна гуманітарна організація шукала водія, який міг би доставити мікроавтобус зі Швейцарії до Одеси як подарунок для дитячого будинку. Я добровільно погодився допомогти й перегнав автомобіль до Одеси.

Однак згодом з’ясувалося, що необхідні формальності щодо зняття автомобіля з реєстрації у Швейцарії та його оформлення в Україні не були належним чином завершені. Організація дитячого будинку в Одесі мала приблизно рік, щоб урегулювати ці питання, але цього не зробила.

Коли приблизно через рік я знову приїхав в Україну на власному автомобілі, на кордоні виникли проблеми, пов’язані з тим мікроавтобусом, який я раніше доставив як волонтер.

Відтоді ця ситуація залишається невирішеною. Моя українська адвокатка працює над її врегулюванням. Через можливі юридичні наслідки я наразі не можу без ризику знову відвідувати Україну. Дуже сподіваюся, що найближчим часом це питання вдасться остаточно вирішити.

Для мене це був дуже неприємний і розчаровуючий досвід. У той момент я справді думав про те, щоб повністю припинити "Український фотощоденник". Але потім мені почали писати люди, які підтримували мене та проєкт, і саме ці повідомлення дали мені сили продовжувати. 

Якби ви могли повернутися в день перед запуском проєкту і зустрітися з самим собою, то що порадили б собі?

Я порадив би собі бути менш наївним. Я жив у певному сенсі в безпечному світі. Як репортер я й раніше їздив у кризові регіони та мав досвід, але на початку мав би краще підготуватися й докладніше дізнатися про країну та людей. 

Лише через значний час я почав потроху розуміти український менталітет. Старше покоління в Україні виросло за радянських часів, і це наклало відбиток на його світогляд. Молоді люди, які виросли в незалежній країні та з інтернетом, мають значно відкритіший погляд. Це проявилося і в їхніх вуличних акціях проти запланованих змін в антикорупційному законодавстві, а влітку цього року – на підтримку звільненого міністра оборони Михайла Федорова.

На початку я спілкувався лише з людьми, яких знайшов в інтернеті, і ніколи не перевіряв ці контакти. Мабуть, мені варто було це робити, щоб уникнути особистих конфліктів, до яких я зовсім не був готовий. 

Що, на вашу думку, зараз потрібно проєкту? Можливо, технічна підтримка, фінансування чи медійна увага?

Зараз я маю дуже цінну, компетентну та надійну підтримку з боку моєї координаторки й помічниці Наталії Михайленко в Одесі. Я щодня підтримую з нею зв’язок, тому завжди знаю, як розвивається ситуація в Україні та що відбувається на місцях.

До цього часу я самостійно фінансував усі витрати, пов’язані з цим проєктом. Усі пожертви, які ми отримуємо під час наших мандрівних виставок, на 100 відсотків передаються цивільному населенню України, яке постраждало від війни.

Я хотів би, щоб до проєкту долучалося більше фотографів і щоб ми отримували більше фотографій від приватних осіб, зі шкіл та від дітей. Для цього ми також створили на нашому сайті спеціальну сторінку.

І, звичайно, я дуже хотів би, щоб у майбутньому мені знову дозволили в’їхати в Україну.

Чи є у Вас бажання/плани створити аналогічні архіви для інших країн, у яких відбуваються військові конфлікти?

Я вже маю досвід роботи з подібним міжнародним фотопроєктом. Понад 25 років тому я заснував LATINPHOTO.org – проєкт, який існує й сьогодні. Він підтримує фотографів у країнах Латинської Америки та надає їм платформу для представлення своїх фоторобіт.

Однак наша діяльність не обмежується лише фотографією. Під час пандемії COVID-19 ми також надавали гуманітарну допомогу. У різних країнах Латинської Америки ми організовували продуктові набори та передавали їх людям, які терміново потребували підтримки. Наші фотографи на місцях самі організовували та здійснювали ці гуманітарні акції.

У принципі я цілком можу уявити створення подібних фотоархівів або проєктів і в інших країнах, які постраждали від війни чи інших криз. Однак зараз LATINPHOTO і, передусім, "Український фотощоденник" забирають у мене настільки багато часу та сил, що я не зміг би започаткувати ще один проєкт із тією ретельністю та відповідальністю, яких він потребував би.

Яка життєва цінність для вас найважливіша і як вона проявляється у вашій роботі з архівом?

Для мене мир і людяність належать до найважливіших цінностей узагалі. Війна в Україні стала для мене цілковитою несподіванкою. Я ніколи не думав, що в наш час така війна знову стане можливою в Європі. Я виріс у Швейцарії. Тому мир, нейтралітет і співжиття людей різного походження та з різними переконаннями довгий час здавалися мені майже чимось само собою зрозумілим. Поїздки в Україну та робота над "Українським фотощоденником" змінили моє ставлення до цього. Я зрозумів, що мир і свобода зовсім не є чимось гарантованим.

Своє завдання я бачу в документуванні та допомозі цивільному населенню – особливо дітям, людям старшого віку та всім, хто через війну опинився у скрутному становищі. Тож людяність є для мене найважливішою цінністю. Вона означає бачити окрему людину й не забувати, що означає війна для її життя.

Як ви тримаєтеся емоційно в умовах, коли бачите тисячі світлин і історій про війну?

Це не завжди легко. Є фотографії, які залишаються в пам’яті й які неможливо просто забути. Коли протягом багатьох років бачиш тисячі світлин і знаєш історії, що стоять за ними, це, безумовно, може стати серйозним емоційним навантаженням.

Але є й інший аспект. Деяких людей я знову і знову бачу на фотографіях. Наприклад, на акціях на підтримку полонених захисників "Азовсталі" або під час регулярних заходів загальнонаціональної хвилини мовчання о 9-й годині. Хоча з багатьма з цих людей я ніколи не зустрічався особисто, з часом іноді виникає відчуття, ніби я вже їх знаю. Окремі фотографії перетворюються на історії, а за цими історіями стоять конкретні люди та їхні долі.

На щастя, ми отримуємо також фотографії, які показують красу та життя в Україні: людей, пейзажі, культуру або, наприклад, неймовірні світанки й заходи сонця в Одесі. Для мене такі фотографії є не менш важливою частиною архіву. Адже якщо ми хочемо документувати Україну, ми не повинні показувати її виключно як країну у війні. Ми хочемо також зберегти для майбутнього те, як живуть країна та її люди попри війну.

Як реагують європейські глядачі на виставки проєкту?

Усі українці, які приходять на нашу виставку, добре знають ситуацію у своїй країні. Проте деякі з них починають плакати вже під час перегляду перших фотографій. Дехто може подивитися лише кілька світлин, після чого залишає виставку, оскільки емоційно не може витримати побаченого.

<picture></picture>
Лист відвідувачки виставки. ДЖЕРЕЛО: проєкт "Український фотощоденник"

Серед відвідувачів, більшість із яких приїжджає зі Швейцарії, реакція дещо інша. Вони знають про війну переважно із засобів масової інформації. Там здебільшого розповідають про бойові дії, фронт і військові події. Натомість значно рідше показують, як живуть люди далеко від лінії фронту і як війна впливає на їхнє особисте життя.

Багато з цих відвідувачів після огляду виставки залишаються глибоко враженими. Деякі кажуть нам, що завдяки виставці отримали зовсім інше уявлення про становище українського населення. І саме це є однією з найважливіших цілей нашого проєкту.

Як змінилося ваше особисте розуміння того, що таке "дім", "безпека" після роботи з історіями українців?

Оскільки під час війни я неодноразово відвідував Україну, моє розуміння безпеки змінилося. Я особисто пережив атаки, був змушений шукати укриття в бомбосховищах і фотографував численні зруйновані будівлі. Коли переживаєш такі ситуації особисто, поняття безпеки набуває зовсім іншого значення. Починаєш усвідомлювати, як швидко можна втратити те, що раніше здавалося чимось само собою зрозумілим.

Після початку російсько-української війни Захід також усвідомив, що це означає. Її наслідки сьогодні відчутні й у нас. У багатьох європейських державах значно зросли військові витрати, а питання національної оборони сьогодні обговорюються зовсім інакше, ніж ще кілька років тому.

Війна може поширитися й одного дня безпосередньо зачепити інші європейські країни. Сьогодні такі сценарії вже серйозно обговорюються. Люди усвідомили, що мир і безпека аж ніяк не є чимось гарантованим.

Що в таких умовах для вас означає "мати сенс у житті"?

Я думаю, що це дуже складне питання. Для мене сенс життя полягає насамперед у співіснуванні людей – без ненависті, без заздрості, із взаємною повагою та шанобливим ставленням одне до одного. Ми повинні усвідомлювати, наскільки важливо, щоб діти могли зростати в безпеці й турботі, а люди похилого віку могли жити гідним життям. І особливу відповідальність за це несуть ті, хто перебуває в активному періоді свого життя.

“Мати сенс життя” для мене також означає захищати тих, кому загрожує небезпека і хто не може захистити себе сам. І це стосується не лише людей. Тварини також стають жертвами війни. Вони втрачають свій дім, зазнають поранень, залишаються покинутими або гинуть.

Одним із життєвих орієнтирів під час війни вважаю уміння взяти відповідальність не лише за себе, а й за інших живих істот. 

 

Юлія Калабайда