Олександр Набока: "Я був за крок до провалу й катастрофи"

Доктор історичних наук, завідувач кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка пережив дві евакуації: у 2014 році виїхав із окупованого Луганська, а в 2022-му – зі Старобільська, куди перемістився виш. Олександр Набока на власній шкурі відчув, як це двічі втрачати дім, проходити ворожі блокпости за крок до репресій, заново шукати точки опори й рятувати власну кафедру.

В інтерв’ю дослідник розповідає про проблеми українських освітян та власні способи боротьби з депресією – від роботи на городі до занурення в крижану воду. Набока також спростовує наукові міфи про "східні території", розповідає, як створює альтернативну історію Луганщини у своїх художніх творах, та аналізує сучасну геополітику США крізь призму власних досліджень.

Перший вимушений виїзд – це зазвичай шок і невідомість, а другий – уже гіркий досвід. Як для вас особисто виглядали ті самі "критичні точки", після яких залишатися вдома стало смертельно небезпечно – як у Луганську 2014-го, так і в Старобільську 2022-го?

У перший раз тригер був суто прагматичним – вагітність дружини. Хоча й у 2014-му, й у 2022-му роках світоглядно та ідеологічно бажання залишатися під окупацією у мене не було жодного. Те, що там відбувалося, - це взагалі не моє. Я абсолютно себе там не бачив.

У Старобільську я був людиною доволі відомою та знаною, очолював кафедру історії України Луганського національного університету. Існував абсолютно реальний страх репресій. Як мені казали знайомі журналісти, цей страх був повністю обґрунтованим: в окупантів на той момент просто ще не дійшли руки до мене, але мій час невблаганно наближався. Залишатися там і щось робити було світоглядно неприйнятно. Я не уявляв, що піду на роботу в якийсь окупаційний заклад хоч у Луганську, хоч у Старобільську.

Звісно, були хвилини слабкості, але вирішальним став момент, коли до нашого гуртожитку в Старобільську завітала Жанна Марфіна. Вона перейшла на бік окупантів і очолила фейковий "Луганський державний педагогічний університет" - окупаційний клон вишу.

Вона висунула вимогу: через чотири дні всі наші викладачі мають з’явитися на засідання в міськраду для вирішення "подальшої долі закладу". Оця внутрішня позиція колег, які всі як один не бажали служити новій владі, надихнула весь колектив на спільне рішення про виїзд.

Ви виїжджали зі Старобільська одним із останніх рейсів перевізника, а вже за кілька днів аналогічний автобус на цій самій трасі розстріляли. Як відчувається усвідомлення того, що ваше життя залежало від лічених днів чи навіть годин?

Перед цим виїздом було кілька тижнів суцільного жаху. А коли сам процес розпочався, усе працювало на базових інстинктах виживання – відбулася повна мобілізація організму. Навіть коли бачиш наслідки обстрілів чи їдеш городинами через умовну лінію фронту, замість рефлексій вмикається залізна зібраність і чіткий алгоритм дій.

Усвідомлення смертельної небезпеки прийшло лише за кілька днів. Згадувалися хамські зауваження російських солдатів на блокпостах, доводилося щось вигадувати та пояснювати, чому з луганською пропискою ти їдеш до Харкова. Тільки згодом розумієш: ти був буквально за крок до провалу й катастрофи, але в самий момент подій діяв із абсолютним внутрішнім спокоєм.

Ви професор, науковець, але на Закарпатті поралися на городі, виконували звичайну фізичну роботу. Чи не стало це способом повернути відчуття реальності та контролю над життям?

Перший рік або півтора я дійсно багато займався сільським господарством. Помідори, картопля – вони давали розраду, забивали голову й дозволяли вирвати з депресії хоч декілька годин нормального світосприйняття. Згодом у моєму житті з'явилися й більш екзотичні речі, наприклад, пірнання в холодну воду. Прилив ендорфінів відтерміновував погані думки. Потім згадав про велосипед, прогулянки. Для мене дуже важливо в будь-який спосіб виривати у депресивного стану, в якому ми всі перебуваємо, шматки нормального життя.

<picture></picture>
ФОТО: facebook Олександра Набоки

Наскільки важко переживати не лише втрату домівки, а й втрату звичного професійного середовища?

Професійне середовище вдалося зберегти. Я опікуюся долею колег, тримаю руку на пульсі збереження університету й кафедри, а також відкрив для себе викладання у середній школі, де виступаю за якісну онлайн-освіту та живе спілкування з учнями.

Проте найбільше зараз бентежить освітян демографічна криза, спричинена війною, та відключення світла, якими ворог намагається зламати навчальний процес. На це накладається загроза скорочення ставок і низькі зарплати, через що люди йдуть у відпустку в повній невизначеності. Це головний виклик для психологічного стану освітньої спільноти. Освітяни роблять усе можливе задля навчання дітей і точно заслуговують на те, щоб не жити в постійному страху за своє майбутнє.

Ви колись казали, що вас дуже дратує, коли люди з безпечніших регіонів починають повчати тих, хто пройшов окупацію. Хто найчастіше виступає цими "вчителями"?

На початку повномасштабної на тому ж Закарпатті відчувалося, що люди не зовсім розуміли, що таке стан війни. На цьому тлі траплялися випадки, коли нас намагалися повчати життю, мовляв, ти сам винен, що все втратив.

Але сьогодні цього майже немає. До того ж треба віддати належне нашим переселенцям: вони в багатьох речах є пасіонаріями. Ця категорія людей націлена на виживання й часто досягає таких успіхів, яких не чекають від людей без подібного досвіду. Ця дійсність формує залізний характер. Ми розвиваємось лише через стрес та подолання викликів.

Як для вас сьогодні існує Луганщина: як конкретна територія, як пам'ять, як культура чи як сукупність людей?

Найперше вона існує як сукупність людей – активних переселенців, учнів, які продовжують навчатися в онлайн-школах, вчителів, викладачів, журналістів. Це моє середовище. Як у радянській пропаганді казали про білоемігрантів, це ті, хто лають радянську владу в паризьких кафе-шантанах.

А друге – це спогади й науковий рівень. Активним, глибоким українцем я став уже після 2014 та 2022 років. Тепер я згадую рідне село, місце старої земської школи, де колись розташовувалася варта Гетьманату. Згадую занедбане радянською владою цвинтарне місце, де ховали жертв Голодомору і де були повалені дерев'яні та кам'яні хрести. Тоді я не розумів усього значення цих артефактів, а зараз дуже хотів би походити там і побачити все це на власні очі. Займатися краєзнавчими дослідженнями я почав не з прагматизму, а з відчуття, про яке казав один американський дослідник Голодомору: "Мертві звернулися до мене". Хотілося б на власні очі побачити матеріальне відлуння голосу тих мертвих, яких уже не повернути.

Що стосується прірви між тими, хто виїхав, і тими, хто понад десять років живе під російською пропагандою, то нещодавно я отримав заочний "наганяй" від Сергія Жадана. Я сказав йому, що він є апологетом м'якої сили, а я виступаю за жорсткіше ставлення до "ватності". Жадан відповів, що в мені говорить тимчасова помста і що потрібно спиратися на закон, а не на власні емоції. Можливо, він і правий. Але в мене вже немає бажання доводити щось через м'яку силу. В цілому українськість там первинна, а російські ІПСО та проєкти – вторинні. У чесній конкуренції первинне завжди перемагає вторинне.

<picture></picture>
Олександр Набока й Сергій Жадан. ФОТО: facebook Олександра Набоки

Чи є у вас відчуття, що Україна сама недостатньо працювала з історією Луганщини?

Напевно, є. Тоді взагалі не було наративу про необхідність розвивати українську історію Луганщини. Це нікого не цікавило, окрім групи ентузіастів. Наш університет намагався підтримувати пам'ять про своїх репресованих професорів 1920–1930-х років, таких як Сергій Грушевський чи Наталія Мірза-Авак'янц. Але для більшості популяризація української культури була справою поодиноких фриків. Я пам'ятаю професорів-мастодонтів української мови та літератури – у тому суспільному контексті вони здавалися диваками у вишиванках. Сам контекст зводив україноцентричну гуманістику в маргінес.

Але не треба все спихати лише на провину України. Варто враховувати потужну силу російського впливу, яка діяла як спланована спецоперація. Їй не могли протистояти розрізнені вчителі, яких у сільських школах зобов'язували задарма робити етнографічні куточки з прялками. В Україні завжди бракувало коштів на це.

<picture></picture>
ФОТО: facebook Олександра Набоки

Моя особиста провина полягала в надмірній толерантності та нерозумінні того, що популяризація російської культури – це засіб встановлення геополітичного впливу. На перших порах це здавалося звичайною культурною присутністю. Я не помічав загрози.

Сьогодні українські науковці опинилися перед дилемою: з одного боку є прагнення відмовитися від російського академічного простору, з іншого – у багатьох галузях існують фундаментальні дослідження чи першоджерела російською мовою. Чи відчуваєте ви цю проблему?

Звісно, відчуваю. Я не розумію, чому в результатах своїх досліджень маю приховувати чи не спиратися на історико-статистичні описи Харківської чи Катеринославської єпархій, зроблені російськими авторами XIX століття. Як писати про містобудування тієї ж Одеси чи колонізацію нашого краю без цих джерел?

Часто єдиним джерелом інформації про заснування того чи іншого села чи храму саме "малоросами" є праці російських православних священиків XIX століття. Для них тоді не становив суперечності той факт, що поселення заснували саме козаки. То чому я маю це приховувати? Тут потрібна позиція сильного. Той же Дмитро Багалій писав свої роботи російською мовою, бо такі були умови часу, але він досліджував український край.

<picture></picture>
ФОТО: facebook Олександра Набоки

Звісно, треба враховувати русифікаційні ідеологічні штампи й не сприймати за істину тези про "донських козаків". Для цього й існує класичний критичний метод наукового дослідження. Нормальний україноорієнтований вчений сам спроможний розібратися, де об'єктивний факт, а де ідеологічна вигадка.

Поговоримо про ваш роман "Червоне, чорне і знову червоне", за яким у "Дикому театрі" поставили виставу. Чому вам було важливо розказати про історію Луганщини 1917–1921 років саме через художній текст?

Бо про цей період на Луганщині взагалі не було популярних текстів. "Червоне, чорне і знову червоне" варто розглядати як гримучу суміш "Пригод бравого солдата Швейка" та "Бійні номер п'ять" Курта Воннегута. За езотеричною та абсурдистською формою там ховається надзвичайно актуальна тема – посттравматичний синдром у солдатів.

Краєзнавча радянська література писала про ці події прямолінійно й заідеологізовано. З художніх текстів був хіба що Володимир Сосюра з його "Третьою ротою". Ми ж хотіли зробити щось на місцевому матеріалі через призму абсурду. Уявіть собі Курячівщину, де в місцевій церкві влаштовують перші радянські "звіздини", малюють окультну пентаграму, ненароком викликають сатану й провокують зомбі-апокаліпсис. Це був сміливий експеримент у межах проєкту "Піратська бухта" (незалежне творче об'єднання, в яке входять митці, сценаристи та автори - ред.).

У 2023 році вийшла книга "Нариси історії Луганщини", яку ви написали разом із колегами (а в 2025-му – друге, розширене видання). Як працювалося над нею, коли сам регіон окупований?

Саме факт окупації й надихнув на написання цієї книги. Почали, як я вже казав, "говорити мертві". Прийшло усвідомлення, що імперський блиск – це лише мішура. Значно ціннішим доказом українськості регіону є, наприклад, глечики певної конструкції та міцності, виготовлені місцевими майстрами, а не панські палаци. Первинним є те, що саме українці освоювали цей дикий Схід і формували тут основи цивілізації, а імперія лише наводила свій глянець.

<picture></picture>
ФОТО: facebook Олександра Набоки

У книзі ми відкрили неймовірні пласти, наприклад, європейський вплив на індустріалізацію Донбасу. Йдеться про бельгійського комерсанта Ернеста Сольве, який побудував содовий завод у Лисичанську та запровадив високі соціальні гарантії для робітників, знижені ціни на продукти та виділив землі під городи. Більшовики на цьому тлі повністю програвали. Вони потім очорнили пам'ять про нього, але факти залишаються. Або село Калмиківка, де селяни у 1929 році скинулися й купили в кредит перший трактор. Сталінська насильницька колективізація була не потрібна – селянство самостійно відновлювалося й інвестувало у промисловість. Ми повернули місцеву краєзнавчу науку з хронічного маргінесу в нормальне, популярне русло.

Ваша докторська дисертація була присвячена зовнішній політиці США у Східній Азії в XIX столітті. Як цей історичний досвід допомагає оцінити нинішню стратегію США щодо війни в Україні?

У другій половині XIX століття США сформували свій унікальний стратегічний погляд на міжнародну політику, який кардинально відрізнявся від європейського колоніалізму. Замість захоплення територій американці пропонували "політику відкритих дверей" - створення глобальної комерційної системи, де вільно рухаються товари, капітали та послуги. Вони відкривали Японію та Китай саме заради вільної торгівлі, вважаючи, що спільне збагачення робить війну невигідною.

Сьогодні ми бачимо цю логіку в риториці того ж Трампа: "Чому б усім не сісти, не домовитися й не робити спільний бізнес?" Він говорить про це грубо, але це суть американського підходу: агресивна війна руйнує бізнес, інвестиції та спільний добробут. На цьому підході будувалася політика США і після Першої світової війни (інвестиції в Німеччину), і після Холодної війни щодо росії (перетворити її на світову бензоколонку, щоб усі багатіли й ніхто не воював).

Але в цієї системи є одна вразливість: диктатори сприймають компроміс і прагнення до спільної торгівлі як слабкість. Гітлер, Путін, а зараз і Сі Цзіньпін приписують економічний добробут своїх країн власній "мудрості", починають самоізолюватися, махати зброєю та нахабніти. Американський бізнес каже: "Дайте нам незалежні суди для захисту капіталу", а диктатор кричить: "Ви підриваєте нашу стабільність!" Оце головна суперечність глобальної системи, основи якої закладалися ще в XIX столітті.

Куди зараз рухається ваш науковий та творчий пошук?

Науковий пошук повністю зосереджений на подальшому дослідженні історії Луганщини та Донбасу. Луганська земля багата на справжні історичні детективи та забутих українських героїв. Зараз цей рух підхопила молодь, мої ідеї та сюжети вже активно беруть для роликів у ТікТоці, і це дуже приємно. Готуємо нові науково-популярні видання.

Творчі проєкти поки що на паузі, один із учасників нашої "Піратської бухти" зараз служить у ЗСУ. Але наш минулий проєкт, “Карпатський вестерн”, із успіхом іде на сцені Одеського українського театру імені Василя Василька. Поєднання наукового краєзнавства та художньої творчості – це й є моя головна амбіція на цьому етапі.

Ната Чернецька