Море, свобода і пам'ять: чому варто прочитати "Дещо"

Видавництво Старого Лева опублікувало книгу поезії одесита Андрія Хаєцького "Дещо". Це друга книга автора, перша книга віршів "Три крапки" була презентована у 2016 році. А ще Андрій Хаєцький громадський діяч, активіст, засновник проєкту вуличної поезії "Прямая речь" та вільного об'єднання поетів "Just poetry". Тож за  книгами "Кримськотатарські родини" Євгенії Генової, "Невигадані історії одеського трамвая" Дмитра Жданова та "10 розмов про давню історію України" Андрія Красножона й Олександра Красовицького Інтент із задоволенням додає у свою бібліотеку "Дещо" Андрія Хаєцького. 

Беззахисний охоронець

Андрій Хаєцький — один із найвиразніших молодих голосів української Одеси, пише у передмові письменниця, лауреатка Шевченківської премії з літератури Катерина Калитко.

І вже цього лише було б достатньо, щоби прочитати його поетичну збірку із вдячною цікавістю, яку ми так заборгували нашому Півдню. Але є в письмі цього самобутнього автора дещо більше й тонше, дещо, варте глибшої розмови. Можливо, прозорість і чіткість простору, у якому він стоїть, який виписує, який відчуває і якому надає голос. Можливо, дивовижне вміння чути свого уявного читача і ніби вести з ним діалог, вивільняючи в цій розмові дещо інтимне, живе. Можливо, тепла щемкість, деталізованість пам’яті. Дещо.

Поезія Хаєцького виразно інсітна. Латинський вираз in situ дослівно означає "на місці". В археології, приміром, так характеризують артефакт, який ніколи не пересували з його питомого місця, у біології це вивчення процесу в місці його перебігу, в хімії - поведінка елемента всередині реакційної суміші. Таким є письмо Андрія Хаєцького: чітко локалізованим, зануреним у живі процеси в конкретній приватній географії. Ці вірші лаконічні, прозорі, інколи - на помежів'ї свідомого наївізму, фольклорного звучання, інколи - мають ноти британського й американського імажизму початку XX століття, де чистий образ стає центром, самостійною одиницею художнього висловлювання. А інколи - просто схожі на морське скло, обточені хвилею кольорові скалки, котрі колись давно були чимось іншим, а зараз стали питомою частиною узбережжя, лінії дотику землі й води. 

Андрій Хаєцький — поет дуже делікатний, не експансивний. Його самоіронія тонка і часто зчитується у свідомому розчиненні власної постаті в пейзажі, в діалозі. У нього зовсім немає дидактики, накинутих читачеві гучних висновків, однозначних прозрінь. Перша поетична збірка Хаєцького називалася "Три крапки", книжка, яку зараз розгортає читач, має назву "Дещо". Це цікавий, послідовний і чесний метод: автор на старті декларує свою художню відповідальність за той сектор світу, де перебуває сам, за горизонт, якого сягає його зір, за емоцію, яку вміщує його чуттєвий світ, завжди залишаючи простір для неостаточності творення, промовляння, для іншої точки зору, а отже — для тривання розмови.

У мовчанні твоєму - небо
перед сходом.
Я
в нім
живу.

Одна з поширених дискусій щодо одеського літературного гранд-наративу завжди точилася навколо тези, буцім тутешній колорит неможливо висловити українською мовою. Класика колоніальної редукції сенсів. Але хіба і справді Одеса — самі лише знамениті дворики, Привоз із йог анекдотичними шахраями, блатний фольклор, нальотчики й катакомбники, сміх із будь-якого приводу? Хіба ні в кого не виникало ідіосинкразії від цього, не вибухало протесту щодо звуження простору, поміщення живого організму всередину скляної сувенірної кульки, над якою іде дощ із блискіток, якщо її струснути? Іван Козленко - ще один важливий молодий голос української Одеси - у своєму романі "Танжер" свого часу влучно зауважив, що в українській культурі немає такого виразного потягу до моря, як, приміром, у традиції середземноморській; так, ніби ми в цьому морі народилися і воно нас не дивує. Зауважу: а мало б дивувати. Простір, який примикає до моря, є гирлом не тільки великих рік, а й багатьох людських історій, трагедій і радостей, відправною точкою великих мандрівок і місцем їхнього завершення, кордоном ойкумени. Але насамперед тут найгостріше вдихається повітря свободи. Велика цінність письма Андрія Хаєцького полягає у тому, що він, невіддільний від українського моря, пише цю свободу. Пише не нарочито, не надривно, а питомо - як повітря, яким дихає, як сам рефлекс дихання, рідко усвідомлений, проте обов’язковий для життя. І саме в такий спосіб поет Андрій Хаєцький є вільним від усіх регіональних стереотипів, є живою мовою свого живого ландшафту, свого ґрунту, свого моря. Є його українською мовою.

В одному з головних у цій збірці текстів він говорить про море, яке одного дня вийде на берег і назветься Богом. І це навіть не спроба конструювання українського таласоцентричного міфу — це промовляє тьмяне підсвідоме морської держави, без якого вона перестане бути справжньою собою.

Але ще дещо. Пахучі яблука в малих дитячих руках, мокрі сліди від зимового взуття у шкільному класі, зірвані айви, які вигріваються на печі. Пожовклі софори під поруйнованими мурами. Ґави, які кричать на автовокзалі, точно знаючи, коли приїде автобус і скільки там буде вільних місць. Таїровський інститут виноробства. Великий Віз хвостом униз. Сирени повітряної тривоги, сирени швидкої, міни в морі. Місто в різні пори року. Постаті та імена дорогих людей. Степи, лимани, вітри, крикливі мартини. Дім. Стільки всього, простого і складного водночас, від чого в сонячному сплетінні лоскітно ворушиться любов. Стільки речей, які визначають і пояснюють, де ти насправді є і що це для тебе означає. Де-що.

кажу "все добре
донесу
все добре"
"головне"
каже жіночка
"знайти центр ваги"
так-так
дійсно
це головне
а біля лиману направду зараз тихо
і дме північно-східний вітер

В Одеси так довго і так відверто викрадали питому частку знання про саму себе. При всій декларованій відкритості порто-франко, мультиетнічності, в тутешній строкатості послідовно начебто "губилися" козацькі цвинтарі на околицях і тамтешнє тридцятимільйонне українське море, про яке писав Жаботинський; тутешня "Просвіта", перша в імперії; "Словниця Української мови" Фортуната Піскунова, видана в Одесі ще 1873 року; одеський період Чикаленка; епізоди боротьби української Одеси за саму себе під час Перших Визвольних змагань; хронотоп "Майстра корабля" (богу дякувати, нині вже уважніше читаного), де єднаються Яновський, Довженко, Кричевський; засуджений у показовому процесі СВУ одеський історик Михайло Слабченко, козацький нащадок; одеські ж дисиденти Святослав Караванський з дружиною Ніною Строкатою, Борис Нечерда, Олекса Різників, Павло Отченашенко, Володимир Барсуківський та інші; нерівна, але наполеглива кардіограма українського культурного руху після відновлення незалежності; затята Галина Дольник, яка 25 років тому відкрила в Одесі крамницю українських книжок і весь час відтоді гуртує навколо себе активну молодь. Той, хто зараз декларує, буцімто "привозить" в Одесу українську культуру, продовжує традицію цього обкрадання. Живі й сильні голоси молодих одеських авторів Валерія Пузіка, Надії Глушкової, Ганни Костенко, Андрія Хаєцького з’явилися тут не вчора і зросли у фронтирній поліфонії виразно українськими. Вони говорять із повним правом - і це переконливе промовляння триватиме, як оборона своєї землі

а от позавчора
я вперше почув
словосполучення
"двадцять друге сторіччя"
від відомого українського філософа
і подумав
"ого"

Андрій Хаєцький в одному із текстів збірки називає себе "беззахисним охоронцем" - і справді таким є. Охоронцем усього, що так ніжно й пекуче любить, усього, що бере у своє письмо, аби ці досвіди й люди тривали нескінченно, живими й вільними. І так, беззахисним — бо той, хто щиро і сильно любить, завжди беззахисний.

Сніги - тимчасові.
Серця - навіки.

Ігор Льов