Місця сумних побачень

Побачення із тими, хто загинув, дуже важливі для тих, хто живий. У Миколаєві захисників та захисниць України ховають на різних кладовищах міста. Родичі загиблих часто обирають місце так, щоби було щонайближче. Щоби відвідувати рідних якнайчастіше.

Яким нині є життя на кладовищах міста у репортажі, який підготовлено разом з платформою пам'яті Меморіал.

Увага, в матеріалі міститься чутливий контент. 

Фото: Ігор Арчибісов

На кладовищах Миколаєва зростає кількість могил під синьо-жовтими прапорами. Поки я завершував цей репортаж, місто знову прощалося із захисниками – двома братами з родини Мудрик. Їх поховали в Корабельному районі. Сергій служив артилеристом у 22-й бригаді, а Олександр – морпіхом у 36-й.

"Вони слухали батька і маму. Мали гарні стосунки з друзями. Всіх любили, поважали", – каже на похороні батько Григорій Мудрик.

Григорій Мудрик. Фото: Ігор Арчибісов

Олександр загинув 11 серпня 2023 року від вибухової травми поблизу Урожайного. Родині довелося робити ДНК-тест, щоби підтвердити – це дійсно їхній син. Його брат Сергій загинув 13 листопада 2023 року біля Бахмута.

Фото: Ігор Арчибісов

"Якщо навіть дуже поспішаю, то хоч би на дві хвилинки, але приходжу сюди"
 

Кладовище у Корабельному районі. Фото: Ігор Арчибісов

Кладовище у Корабельному районі розташоване біля кільцевої розв’язки. Від 2014 року тут спочили сотні захисників України. Їхні могили видно здалеку – за прапорами України та бригад.

Могила Дмитра Сипка. Фото: Ігор Арчибісов

Пані Юлія втратила сина – Дмитра Сипка. Він воював у складі "Азову". Кладовище у Корабельному районі для поховання обрала саме вона – бо живе неподалік і може чи не щодня навідувати сина.

"Буває, зранку прокидаюсь і в мене думка, що Діма невдовзі повернеться. На кладовищі, біля його могили, я повертаюся до реальності. Проводжу тут багато часу. Якщо навіть дуже поспішаю, то хоч би на дві хвилинки, але приходжу. Стає трохи легше на душі. Адже  біль із часом не стихає. Коли втрачаєш свою дитину, наче втрачаєш частинку себе", – каже Юлія.

Юлія біля могили сина. Фото: Ігор Арчибісов

Дмитро загинув 27 серпня 2023 року під Кремінною, куди його з побратимами відправили 14 числа цього ж місяця. Захиснику було 20 років.

З перших днів повномасштабної війни він волонтерив – возив із друзями речі для українських військових на блокпостах.

"Згодом Діма поїхав у Київ. Працював там у кафе, в службі таксі. Здобував вищу освіту за спеціальністю "Комп'ютерні технології", був на 4 курсі. І от в один із днів він подзвонив мені з Києва і повідомив, що завтра їде на бойову підготовку в "Азов". Це було 13 березня 2023 року… Якби ми йому не перечили, він і раніше пішов би воювати. Та нікому ж не хочеться, щоб його син загинув. Моя б воля, то юнаків до 25 років не варто відпускати на війну. У них просто немає страху…", – каже мама.

Дмитро був водієм – вивозив із поля бою поранених. Казав мамі про фронт: "Я повинен бути тут. Я повинен захищати тебе".

Мама приносить сину квіти та іноді солодощі. Фото: Ігор Арчибісов

Останнє повідомлення від сина Юлія отримала 26 серпня: "Мам, нас виводять на позиції. Не переймайся – все буде добре. З’явиться зв'язок і я тобі відпишу".

"Та впродовж дня телефон мовчав, а мої повідомлення до нього не доставлялись. Я написала командиру взводу: "Доброго вечора! Позивний "Марсель". Як там хлопці?". Він мені не відповідав і я почала бити на сполох. 27 серпня командир відповів: "Хлопці на позиціях. Все добре, не переживайте. З'явиться зв'язок – він відпише". А 28 серпня о 12.00 прийшов представник військкомату. Принесли сповіщення, що Дмитро загинув", – пригадує мама.

На похороні було багато людей, згадує Юлія: "Майже всі однокласники, одногрупники, чимало побратимів. Діма займався футболом, плаванням, боксом. Учні спортивної школи у Корабельному районі передали мені м’яча, на якому залишили свої підписи".

Могила Дмитра – у квітах. Сюди часто приходять відвідувачі. 

Поки ми з Юлією говоримо, перехожий кладе на могилу цукерки. Мама згадує – Діма дуже любив батончики "Снікерс".

"Під час служби просив передавати йому їх. Одного разу солодощі в окопі погризли миші, він мені показував відео. Ми тоді сміялися… Тепер приношу йому батончики на могилу", – каже мама.

Солодощі часто залишають на могилах захисників. Фото: Ігор Арчибісов

Проживати втрату Юлії допомагає спілкування з іншими батьками, які мають те саме горе.

"Ніхто так не підтримає, як мама маму. У нас є спільнота "Азов. Родина". Ми спілкуємось, збирались у Києві на Майдані. Там є острів "Серце «Азову", де ставлять прапорці з позивними. Посередині встановлений прапорець із позивним "Марсель". Також ми допомагаємо хлопцям на передовій. Я вірю, що маємо продовжувати жити так, як би хотіли наші сини: не падати духом, з честю нести пам'ять про них. Також я дуже хочу, щоби мого сина вшанували й надали йому звання Героя України", – каже Юлія.

Юлія біля могили Дмитра. Фото: Ігор Арчибісов

"Василисі майже чотири роки. Вона знає, що тато загинув, і приходить навідувати його"

Ліза прийшла на кладовище провідати колишнього чоловіка. Фото: Ігор Арчибісов

Біля могили Володимира Попова – колишня дружина Ліза. Пригадує: "Ми познайомилися у 2018 році. Це було велике кохання. Буквально через три тижні побралися. Через два місяці після весілля я завагітніла. Народилася чудова донечка Василиса. Їй у січні буде чотири роки. Просто копія тата. На жаль, через певні обставини ми розлучилися два роки тому, проте все одно підтримували зв’язок", – каже Ліза.

Володимир з донькою. Фото з сімейного архіву

На четвертий день після початку повномасштабної війни найкращий друг Вови – Стас зателефонував йому та покликав йти у військкомат. Стас воював із 2017 року. 
"Одного дня Вова вийшов по хліб, але, як пізніше виявилося, пішов у військкомат", – каже Ліза.

Ліза біля могили колишнього чоловіка. Фото: Ігор Арчибісов

Спочатку Володимира не хотіли брати – він не служив в армії. Та потім чоловік підписав контракт із Національною гвардією України. Служив на Миколаївщині, Херсонщині. Пізніше за власним бажанням перевівся служити до Донецької області – у військову частину 3035. Це сталося після того, як загинув Стас.

"Командир відмовляв його, казав: "Я тебе не відпущу". Але Вова написав рапорт і все. Він хотів бути героєм. Після загибелі Стаса у серпні 2022-го було видно, що він їде на фронт мститися за друга", – каже Ліза.

Володимир був бойовим медиком, хоч до війни не мав спеціальної освіти – працював  у торгівлі.

"Він закінчив курси, щоби стати бойовим медиком. Нещодавно мамі Вови дзвонив його друг. Розповів, що саме Вова вчасно надав йому допомогу і врятував життя. Впевнена, що на рахунку Вови сотні врятованих життів… Він був сміливим, гарною людиною. Дуже любив дочку – вона для нього була цілим всесвітом", – каже Ліза.

Вона пригадує – щоразу, коли Володимир ішов на завдання, телефонував і прощався. Востаннє – 17 квітня 2023 року. 19 квітня Вова загинув під Кремінною. Йому було 26 років.

"20 квітня повідомили, що Вови вже немає. Вони з товаришами зайшли на ворожі позиції, відбили їх у росіян, але потрапили під танковий обстріл. Вова загинув одразу", – каже Ліза.

Тіло Володимира кремували, як він і хотів. Поховали на Корабельному кладовищі – це місце обирала Ліза.

Кладовище у Корабельному районі. Фото: Ігор Арчибісов

"Ми з мамою Вови намагаємося часто відвідувати його. Обов'язково беремо зі собою Василису. Вона знає, що тато загинув і приходить навідувати його. Друзі також приходять. Іноді залишаємо на могилі енергетик і сухарики – Вова любив це за життя", – каже Ліза.

На могилі Володимира – великий пам'ятник, який вдалося звести завдяки допомозі друзів і товаришів по службі. Фото для пам’ятника обирала Ліза. На ньому Вова усміхається. Ніби живий.

Фото: Ігор Арчибісов

"Біля могили посадив дерево. Це символ життя, за яке боровся Діма"

Павловнія біля могили Дмитра Щербініна. Фото: Ігор Арчибісов

Кладовище біля села Мішково-Погорілового – одне з найбільших у Миколаєві. Перші поховання тут були у 1980-х роках. Нині цей цвинтар також став місцем, де спочивають захисники України. 

Військові поховання на кладовищі у Мішково-Погоріловому. Фото: Ігор Арчибісов

Відвідувачів на цвинтарі небагато. Під час оборони міста він був під сильними обстрілами. Тут можуть залишатися снаряди, касети, що не розірвалися.

Могила десантника Дмитра Щербініна – у центрі. Сонце підсвічує великий синьо-жовтий прапор. 

До захисника прийшов його дядько Сергій Щербінін. Він розповідає: "Коли розпочалася повномасштабна війна, Дмитро вже був у лавах Збройних Сил України. Раніше він закінчив строкову службу та вступив на контракт. Йому подобалося бути десантником. Для нього це було почесно. Війна застала Дмитра у миколаївській 79 бригаді Десантно-штурмових військ. Він казав, що вбиватиме до останнього росіянина. Був дуже злий, що ті вдерлися в його країну".

Сергій Щербінін біля могили племінника. Фото: Ігор Арчибісов

Дмитро загинув від ворожого снаряду, який прилетів в окоп. Це сталося під час бою біля села Новомихайлівка на Донеччині 12 вересня 2022 року. Щоби встановити особу загиблого, проводили ДНК-тест. Дімі було 23 роки.

"Вдома його чекали я, мати та його сестра", – каже дядько Сергій.

Місце поховання обирала мама – коли син загинув, вона була у Німеччині.

"Сестра попросила поховати Діму біля свого тата, тобто біля його діда. Багато людей тоді прийшло попрощатися", – згадує Сергій.

Він буває тут часто. Каже, нерідко бачить свіжі квіти – значить, й інші приходять вшанувати пам’ять племінника.

Дмитра поховали біля його дідуся. Фото: Ігор Арчибісов

"Здебільшого ми приносимо Дімі квіти і солодощі. Цукерки, до речі, під’їдають тутешні білочки. Діма любив вафельний торт зі згущеним молоком. Моя сестра часто просить зробити таке частування. У пам’ять про нього роздаємо друзям, відвідувачам на кладовищі – щоби згадали Діму", – каже Сергій.

Дядько пригадує Дмитра цілеспрямованим. Каже – він вибрав службу до душі. Прагнув купити власне житло. Його мама хотіла онуків. 

"Дмитро просто хотів жити", – додає Сергій.

Біля могили племінника дядько висадив дерево павловнію.  Каже – це символ життя, за яке боровся племінник. "Дерево це дуже гарне. Воно буде таке велике, буде цвісти", – говорить Сергій.

Прапор біля могили Дмитра. Фото: Ігор Арчибісов

На могильній плиті захисника читаю вірш:

Крізь дим ставало сонце на світанні.

Щось біля серця запекло вогнем.

Не вірив, що настав мій день останній

і я піднявся в небо журавлем.

Лишилось на землі криваве тіло.

Думок нема, ні спогадів, ні мрій.

Лиш очі мами свічкою горіли 

і чути було тихе: "Сину мій...".

Над цвинтарем сідає сонце, забираючи з собою останні промені світла. Завтра воно знову зійде. Для нас – завдяки тим, хто тут спочиває.

Замість епілогу

У Миколаєві завершили архітектурні конкурси на проєктні пропозиції Меморіального комплексу на честь воїнів-захисників України на території кладовища в Корабельному районі та на території Центрального міського кладовища. Обрали шість лідерів – по три щодо кожної локації.

Директор департаменту архітектури та містобудування Миколаєва Євген Поляков  зазначив, що автор проєкту, який визнано найкращим, має переважне право його реалізації.

Матеріал підготовлено разом з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Ігор Арчибісов