Мирослав Кувалдін: "Я йшов у ЗСУ, як у монастир"

Раніше він запалював українську сцену як лідер гурту "The ВЙО", а сьогодні служить у лавах "Культурного десанту". Поговорили з Мирославом Кувалдіним про те, як армія забирає гординю й безвідповідальність, але натомість повертає здатність радіти найпростішим дрібницям. Як виступати перед бійцями, які щойно повернулися з важкого завдання та перебувають в емоційній ямі? Чому сміх на фронті – це не втеча від реальності, а найкраща терапія проти страху? Як "інструментально-бліндажний шансон" допомагає достукатися до військових і про що насправді пишуться нові пісні? Читайте в нашому інтерв’ю. 

Що армія у вас забрала, а що навпаки повернула? Необов'язково щось велике. Можливо, якусь звичку, рису характеру, здатність радіти?

Здатність радіти в армії точно залишається. І ми, власне, тим і займаємося, що нагадуємо про це іншим.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Насамперед армія забирає твій особистий час: ти на службі 24/7. Також вона забирає гординю. Принаймні в мене. Я йшов у ЗСУ, як у монастир. Знаєте, як ченці йдуть на послушання. Ти маєш усвідомити, що більше собі не належиш і просто виконуєш накази. Для людини, яка ніколи в житті не ходила в офіс, ні на кого не працювала й займалася лише улюбленими справами, це мало б бути важко. Але коли ти сам дав собі таку установку, служити нормально.

І ще армія забирає безвідповідальність. Ти чітко розумієш: за кожною твоєю дією стоять наслідки не лише для тебе, а й для людей поруч.

Чи змінилося ваше ставлення до сцени? Раніше вона була місцем, де ви виступали для людей у мирний час, а тепер ви виходите до тих, хто живе у війні. Що між цими двома сценами спільного, а що принципово різного?

Якщо говорити про виступи перед військовими, то я їздив на Донбас ще з 2014 року, до наших дружніх підрозділів. Пам'ятаю, тоді завжди було важко "розкачати" бійців. Військові зазвичай емоційно закриті, адже на війні емоціям немає місця. А музика й мистецтво – це якраз про емоції. Для мене це щоразу було випробуванням: як сприймуть, як швидко вдасться їх розкрити.

Зараз, коли ми постійно практикуємо це останні два роки, стало набагато легше. Насамперед тому, що я й сам військовий. Бо коли приїжджає цивільний чоловік призовного віку й починає співати під гітару, у бійців перше питання: "А чому ти з гітарою, а не в пікселі?" Оскільки в мене це запитання одразу знімається, то й сприймають спокійніше.

Утім, дістатися глибин чоловічих відчуттів – це все одно велика робота, яка потребує чимало сил. Але ми навчилися це робити. І тепер, коли виходиш до цивільної публіки, праця здається максимально легкою: у залі лише гасне світло, і люди вже аплодують.

Але насправді ці дві аудиторії дуже схожі. Останнім часом я взагалі замислююся, що їх не варто ділити на "цивільних" і "військових". Зараз уся країна у війні, і всі переживають те саме.

Чи є щось із вашого довоєнного життя, за чим ви зараз несподівано сумуєте? Не за миром узагалі, а за якоюсь конкретною дрібницею?

Я сумую за тими часами, коли міг сказати собі: "Та потім зроблю". На війні виникає зовсім інше відчуття, гостре розуміння того, що пізніше може й не бути. Через це намагаєшся робити все якомога якісніше, бо це може виявитися останнім, що ти взагалі зробиш у своєму житті. Зараз чітко відчуваєш, що майбутнього не існує та й минулого, в принципі, вже немає, є лише тут і тепер.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Чи змінилася мова ваших пісень? Військове середовище має власний сленг, чорний гумор, специфічні табу. Наскільки це проникає у творчість?

Звичайно, проникає. Ти ж не можеш розмовляти зі слюсарем мовою професури. Використовуємо і сленг, і внутрішні речі, зрозумілі тільки військовим.

У нас узагалі змінилася мова – і музична також. Якщо до війни ми грали реґі,  музику про те, що треба бути спокійним, кайфувати й не напружуватися, то зараз на війні ця тема видається недоречною. Тому замість реґі обрали шансон, але ми називаємо це шансоном умовно. Насправді ж у нас зібрався неймовірний склад – грають професійні джазові музиканти. І все, що вони виконують, перетворюється на витончений джаз. Ми використовуємо слово "шансон", щоб не відлякувати людей "джазом", але всі розуміють контекст: ми не співаємо про тюрму, як дехто думає, ми співаємо про війну й армію.

Звичайно, лірика теж має свій специфічний колорит. Іноді я думаю, що ми навіть десь перегинаємо з армійським сленгом, тому зараз слідкую за цим, аби пісні залишалися зрозумілими ширшій аудиторії.

Де проходить межа між піснею, яка підтримує, і піснею, яка просто розважає? Чи потрібна людині на війні так звана корисна музика?

Мені завжди було незрозуміло, коли музику використовують без жодної користі. Здається, користь – одне з моїх улюблених слів. Зрозуміло, що розважальна музика теж має право на існування, але тоді ти просто марнуєш час, а міг би реально допомогти. Має бути певний баланс. Якщо ти вже відкриваєш людині душу, чому б не вкласти туди щось глибше, що згодом проросте?

Чи буває таке, що ви приїжджаєте з концертом, а бійцям взагалі не до музики? Як тоді знаходите підхід?

Бувають і такі зустрічі. Ми зазвичай об'їжджаємо кілька підрозділів на день, хлопці переважно бойові. Трапляється, що вони щойно повернулися з завдання, є втрати, усі перебувають в емоційній ямі, а тут ми з пропозицією поспівати. Звісно, це недоречно.

Тоді все перетворюється на просту розмову: ми вислуховуємо їхні історії, ділимося своїми, п'ємо чай. Такі зустрічі – це теж психологічна підтримка. Це важко, але це необхідно робити.

Військовий гумор зазвичай дуже чорний. Де для вас закінчується жарт і починається захисний механізм психіки? Чи можна сказати, що сміх на війні – це спосіб витримати реальність, а не втекти від неї?

Насправді будь-який сміх – це вже дієвий інструмент виживання, тому тут згодяться всі засоби. Напевно, немає якихось табуйованих тем для гумору, окрім базових етичних норм. Наприклад, я не можу жартувати над людьми з ампутацією, а от людина з ампутацією може. Коли бачиш, що людина сама сміється над цим, тоді й іншим дозволено.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Сміх – це надзвичайно потужна терапія й зброя в боротьбі зі страхом. Найстрашніше – це коли страх десь далеко, і ти боїшся до нього наблизитися. Щойно починаєш над ним сміятися, ти ніби підходиш ближче, розглядаєш усе в деталях, і якісь речі раптом здаються навіть кумедними. Отак страхи й зменшуються: ти називаєш свій страх власним ім'ям, раціоналізуєш його, обзиваєш. І він уже не здається таким велетенським і жахливим. Така собі терапевтично-містична штука.

Чого цивільні досі не розуміють про життя військових, навіть коли щиро прагнуть зрозуміти?

Вони не усвідомлюють, що військові – такі самі цивільні люди, мало хто з яких планував йти на війну. Що це реальність, яка може постукати у двері до кожного. Аби зрозуміти іншого, завжди потрібно ставити себе на його місце. Ніхто не застрахований, броні не вічні. І всі ці штампи на кшталт "не хочеш допомагати своїй армії – допомагатимеш ворожій" - це не просто слова, це жорстока правда.

А чого, на вашу думку, військові іноді не розуміють про людей у тилу?

Того, що ці люди також не винні. Я дуже сподіваюся на взаєморозуміння. Нам усім важливо збагнути: у нас один спільний ворог, і ми не маємо права витрачати сили на внутрішні чвари. Навпаки треба ставати спина до спини, щоб відбивати зовнішню агресію.

Чи вважаєте ви, що фронт змінив українську музику так само радикально, як свого часу її змінили 90-ті?

Війна остаточно поставила крапку в російській культурній присутності в Україні, те, чого не вдавалося мирним шляхом досягти за 30 років. Дехто боявся, що нам не вистачить власного контенту, що без російської мови ніяк. А виявляється, можна чудово жити й без "толстоєвського". Світ набагато ширший, і Україна стає повноцінною частиною цього великого світу.

Я думаю, це чи не єдина "послуга", яку нам зробив путін, напавши на Україну: він консолідував націю. Суспільство прийшло до усвідомлення власної самодостатності й самобутньої культури. Зростання відбулося завдяки екстремальним умовам, у яких люди почали створювати набагато більше якісного продукту.

Ви дуже довго їздили Півднем. Артисти бачать країну ширше за багатьох, але зараз це специфічні поїздки. Що ви для себе відкрили під час цих виїздів?

Херсонський напрямок став максимально небезпечним, але місцеві не припиняють дивувати: вони просто продовжують працювати. В адміністрації є чудові дівчата, які організовують культурні події в підвалах. Я вже мовчу про те, що туди ще треба якось прорватися під обстрілами, а вони там постійно живуть і створюють життя!

Узагалі будь-яке місто роблять саме люди, і на Херсонщині це відчувається особливо гостро. Попри постійні ризики, там поповнюють бібліотеки, влаштовують заходи, тримають спільноту. І в таких умовах дуже хочеться бути поруч, підтримувати їх та допомагати.

Є навіть такий напіванекдот. Не можу згадати назву села, воно було під окупацією, а потім його звільнили. У підвалі там облаштували дитячий мистецький центр, і там працюють жінки років по 50–60. Вони розповідали, що після деокупації знайшли в себе в сараї двох бурятів: ті добряче напилися й просто не відійшли зі своїми "сослуживцями", як вони їх називають. Так оці жінки їх самі зв'язали й пішли дізнаватися, куди здати полонених. Уявляєте? Звичайні 60-річні жінки! Оце круто, я б із такими точно не сперечався.

Ната Чернецька