"Міфи, які українці розбивають прямо зараз", - український журналіст, волонтер, музикант, режисер Руслан Горовий

Руслан Горовий — український журналіст, волонтер, музикант, режисер, письменник, який боровся за вшанування пам’яті Дані Дідіка і сьогодні говорить про те, що ми маємо так само боротися за наших героїв і берегти пам’ять про них. Війна в його житті давно, а історії із деокупованих територій перетворюються у повісті та оповідання. "Циган" (псевдонім, який отримав під час волонтерства на Київщині) розповів про людей у різних умовах і про пам’ять та повернення. Дивіться та читайте інтерв’ю на Інтенті.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Ви народилися в Конотопі, який в Сумській області, чи вплинуло на вашу юність близькість кордону з росією?

Наявність будь-якого кордону вже несе якийсь абсолютно інший посил, ніж коли його немає. Прикордонники, розмови про контрабанду - це не може не впливати. І якщо, коли я народився, то кордону як такого не було в Радянському Союзі, то в 1991 році, мені вже було 15 років, він саме будувався. Практично моя юність припала на це. Тому, так, у нас все крутилося навколо кордону і ментально, і фізично. Люди їздили в Білорусь, купляли майонез, якого не було в Україні, привозили звідти сірники. У Білорусь возили спиртягу, продавали там і мали з того гроші. Кордон годував багатьох. Московські поїзди, виходили люди, торгували булочками на вокзалі. Це був абсолютний кошмар з погляду сучасної людини, але в тому жили та торгували. Намагалися втюхати багатим кацапам якийсь самогон у вигляді алкоголю. Робили бізнес на прикордонних регіонах, в тому числі й на Сумщині. Кордон – це величезний базар.

Чи змінилось місто із війною?

Конотоп іншій щоразу, як я туди приїжджаю. І були часи, коли мені подобалися зміни насправді. Зараз – гірше. Кожне місто переживає якісь злети та падіння. Нині, по-перше, близькість ворога та постійні обстріли, а по-друге, місцева влада достатньо недолуга. Конотопу ніколи не везло з владою - дурні або регіонали.

Але там живуть прекрасні люди, яких я люблю і намагаюся весь час відвідати, а місто втрачає дуже багато. Його сильно вибито було з часів Конотопської битви - знищувалася сама пам'ять про можливу перемогу над кацапами. Потім більшовики там все познищували. На відміну від того ж Ніжина, який зовсім поруч, показати нема чого. Я можу багато чого розказати про Конотоп, але не показати. Ну і недолугість нинішньої влади призвела до того, що навіть ті речі, які могли стати перлиною Конотопщини - вагоноремонтні майстерні, яким по 200 років - просто розвалені.

Як виглядає звичайний "циганський день"?

Я колись по любові жив на Донбасі. Коли після Майдану почалися події, ми з друзями одразу поїхали туди. Тому для мене війна триває дуже давно.

А що стосується цієї фази, то я встав і погнав зранку до вечора. У мене все на потоці. Завантаження, десь поїхав - повернувся, виступив. Я роблю все можливе для того, щоб заповнити свій день максимально. Бо як тільки починаєш сидіти й нічого не робити, різко погіршується настрій, опускаються руки. Тому що нічим не займаєшся. Це як фізичне навантаження. Щоб розвантажити голову треба займатися фізухою, то у моєму випадку – це поїздки, допомога людям. Я вмію, в цьому як риба у воді. Я можу швидко організувати багато процесів і тримати їх в голові, як справжній режисер. Тому для мене це нормально.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Чи відкрили щось нове для себе побувавши на деокупованих територіях?

Я завжди думав, що українці менш милосердні. Мені здавалося, що "совок" проник в нас дуже глибоко. Ні, українці дуже милосердні. Це стосується того, як вони поводилися на деокупованих територіях з тваринами, один з одним - як підтримували. Це така величезна любов. Повірте, кацапи так себе не поводять, я дуже добре знаю.

Як людина, яка має чорний пояс по бабусях, розкажіть, як вони реагують на війну?

Я думав все-таки, що нас вже сильно спотворив Радянський Союз, але виявилося, що здебільшого люди прекрасні. Кожна людина родом з дитинства. І звісно, що люди ідеалізують те, що було з ними багато років тому. Бо це їхнє дитинство, дерева були великими, все яскравим. Для дитини, яка нічого іншого, крім "совка", не знала, він був прекрасним. Зараз це переосмислюють.

Багато людей, які застали Другу світову війну, або хоча б чули про неї, зараз просто з широко відкритими очима не розуміють, як так можна було з ними чинити. Це ж не розповіді, коли з телевізора тобі розказують, що "руський мір прийшов освобождать". Вони бачили як стріляли по хатах. Уявіть, людину, яка бачила, як танк розвернув башту, вистрілив в сусідку, яку розірвало на шматки, ховати було нічого. Як ця людина буде далі реагувати на росіян? Або людина, яка бачила, як ті прибили собаку? Вони свиней постріляли, бо їх не їдять деякі народності, а собак - поприбивали за лапки.

Для них вони вже теж не люди. Вони бачили це, або як проїжджали танком по машинах. Як розстрілявши людей в маршрутці, потім не давали їх забрати, а коли тіла почали розкладатися, то з автомата вистрілили в бак, щоб вони згоріли. То як вони будуть реагувати?

Росіяни відрізали останні ментальні щупальця, які тримали цих людей. І, можливо, зараз не всім це здається так. Уже величезна кількість тих людей, які говорять російською, ментально вони ще "совок", але не вважають росію другом і старшим братом. Величезна кількість людей.

Хто ваша аудиторія в Америці?

Під час туру приходили абсолютно різні люди. На читаннях в основному була діаспора. Якщо я їздив з документальними фільмами, то були й англомовні люди, які мало що знали про Україну. Але вони привели родичів, друзів, які потім сиділи з величезними очима, дивилися на то все і ставили питання. Щоразу може бути абсолютно різна аудиторія.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Чи втомлені американці від нашої війни?

Коли я там спілкуюся з людьми - це моя бульбашка, вона не може бути репрезентативна. Але я скажу, що за третій рік великої війни, я був кілька разів в Америці і поки не бачу, щоб росіяни підіймали язик і щось там гавкали. Кажуть, що Америка втомилася, менше дає допомоги, але росіянам слова не дають. Там досі можна за російський прапор отримати "в тикву" або порізати колеса. І навіть не українці. Тому що це прапор гнобителя, символіка вбивць, ґвалтівників і катів. І більшість американців це розуміють, незалежно до якої партії вони належать. А українських прапорів – купа. І необов'язково там, де українці живуть. Є навіть непоєднувані якісь речі, коли написано "Black Lives Matter" і прапор України висить. Люди підтримують. І що б ми не розказували собі, вони досі донатять.

Поведінка наших біженців за кордоном впливає на сприйняття іноземцями війни в Україні?

Люди, які поїхали за кордон з агресією росії - це зріз всіх людей, які були тут. Є порядні або ні. Є ті, які потребують допомоги й ті, що скористалися моментом. Немає чіткого мірила, як це робити. Я знаю людей, які поїхали туди та намагаються усіма зусиллями допомагати. Але і тих, хто отримав соціалку і повернувся. Просто кинули держави, які їм допомагали, на гроші. І таким чином не дали, можливо, іншим людям, яким потрібна ця допомога, її отримати. Є абсолютно різні люди. Українці не є ідеальними, але я, зазвичай, кожній людині даю шанс і сприймаю її як порядну і гарну, допоки вона не доведе зворотне.

Ви написали, що за інертність і недалекоглядність дорослих платять життям діти. Розкажіть історію Дані Дідіка і чому ми маємо пам’ятати цю історію?

Історія Данила Дідіка показова в усіх можливих аспектах, що від цього стає аж страшно. Спочатку є школа і вчителі, які декларують і вчать дитину бути порядною, чесною, захищати слабших, ставати на бік добра… Потім стається Майдан і починаються утиски патріотів на Харківщині. Але діти, яких вчили бути чесними, порядними, сильними об'єднуються під ультрасом (футбольні фанати, - ред.) і дають відсіч покидькам, які намагалися просунути російські наративи. Тобто саме тому на Харківщині ультраси заспівали відому пісню "путін-...уйло". Патріотів багато було молодих. Їх вчили вчителі, які потім виявилися сцикливими та брехливими, хоч і декларували правильні цінності. Так сталося і в історії Дані Дідіка.

Хлопець пішов разом своїми друзями ультрасами на Ходу Гідності в першу річницю Майдану, бо знав, що місцева влада не виділила навіть нормальної охорони. А він добре знав, скільки покидьків є в Києві, і що може статися - прецеденти вже були. І, бачите, так і сталося, покидьки поклали бомбу - вона вибухнула і забрала життя чотирьох людей, зокрема, Дані, якому було лише 15 років.

А далі сталося ще гірше. Тому що вчителі, які вчили, фактично, дитину бути чесною, стояти до кінця за свої інтереси, розвернулись на 180 градусів, злякались, бо їм "есть что терять". І брехали відкрито батькам. Казали, що назвуть школу його ім’ям, а самі нічого не робили. Вони намагалися це затерти, дочекатися, поки схлине навала, почнуться судові процеси та всі заспокояться. Бо у нас дуже часто люди все забувають.

Коли я зрозумів, що вони дурять, не зміг стояти осторонь. Разом з іншими друзями взявся за те, щоб школа і місцева влада дотримали обіцянку. На це пішло вісім довгих років та величезна робота моїх друзів та знайомих. Я зробив проєкт "Так працює пам'ять", щоб вони присвятили пісні та привертали увагу, бо так дуже швидко все забувається. Понад 150 пісень присвячених Дані. І це дало можливість протриматися ці довгі роки, поки сталося вторгнення. Це дуже некрасива історія, яка з умовно щасливим фіналом. Умовно, бо назва школи не батькам Дані треба, а нам всім, щоб ми розуміли - героїв треба цінувати, за них треба битися. Треба бути такими ж героями, бо вони віддали найцінніше.

Тому я і мої друзі не відступали, і через 8 років таки зробили. У нас є школа в Харкові 12-й ліцей, який має його ім'я. Є спортивна школа в Покрові, Дніпропетровської області, сквер в Києві імені Данила Дідіка. Ще є кілька назв, у яких увічнена його пам'ять. А зараз все більше загиблих. Кожен, хто знає щось про героя, має робити максимально, щоб увічнити його пам'ять на своєму місці.

Що для вас бути батьком у цей час?

Взагалі як тільки з'являється дитина, ти весь час в тривозі. Ти будеш все життя переживати за цю дитину. Є війна чи немає її. Коли летять бомби на твою дитину і поруч трапляється те, що ти не можеш контролювати, переживаєш більше. Саме тому було прийняте рішення, що дружина з донькою поїдуть, поки хоча якось розвидняється. Якби все ж таки ми помилилися і вони взяли Київ, я б не вижив. Тому що вони завжди знали, де живуть люди, які мають чітку проукраїнську позицію.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Даруся (молодша донька, - ред.), до речі, говорити англійською не в США почала. Ми в Києві за бажання огородити її від російської мови, зробили англо-український простір. І вона дуже швидко перейшла на англійську, бо вона їй сподобалася більше. Тому ця мова в неї рідна. А мені з донькою все одно ж треба було якось гуляти.

Яким чином ми маємо заохочувати людей повертатися до України та чи маємо?

Я вірю, що скоро ми об'єднаємось, повернеться, бо вже якою б не була війна, люди вчаться з нею жити. Наприклад, Одеса зі страшною реальністю, але люди вміють жити і в ній. Ви це вмієте, знаєте, як реагувати. Ось так і доведеться жити до перемоги. А у перемозі я не сумніваюсь.

Хто б що не казав зараз, перебуваючи за кордоном, все зміниться після перемоги. Тому що одна річ повертатися в небезпеку, інша - у країну, яка перемогла. Після перемоги сюди прийдуть і гроші інвесторів, тут буде рай на землі. А ще величезна кількість наших людей за кордоном зараз зрозуміла, що їхнє уявлення про світ було хибним. Бо є різниця, поїхати в Іспанію на відпустку та пожити в цій країні. Часто вибір стає на користь України.

Ми - молода держава, яка дуже диджиталізована, просякнута новітніми технологіями. Інші країни можуть мати кращу соціальну підтримку, але світ навколо - не тільки це чи гроші. А є багато факторів, серед яких Україна була на першому місці та лишається. За цим люди будуть дуже сумувати там. Тому після перемоги величезна кількість людей повернеться. А хтось - не повернеться.

Розкажіть як зараз працює Служба розшуку дітей?

Служба розшуку дітей ніколи не припиняла своє існування з 2001 року. Діти біжать з дому і під час війни. Ніхто не скасовував школу, булінг час від часу, домашні проблеми, нерозуміння. А під час війни, коли часом батьки або родичі розділені лінією фронту, або хтось в Європі, сім'ї часом живуть на відстані. З цим працює Служба розшуку дітей. А тепер і над кейсами дітей, яких вивезли примусово з непідконтрольних територій. Але на цю тему я волію зараз не говорити, бо будь-яке сказане слово може бути використано і нашим ворогом. Чим менше ворог знає, тим краще для нас, українців. Ми працюємо, багато людей, для того, щоб діти возз’єдналися з родинами.

Образ Одеси змінюється, яким він постає для вас?

Мені подобається те, що Одеса, яку я давно люблю і мої друзі, які тут - вони б'ються. Б'ються за Одесу так, як за Харків та інші наші міста. Я радий, що вони (росіяни, - ред.) не змогли підійти занадто близько. Вони кошмарять Одесу зараз і будуть ще тому, що у ворога, є стовпи, які вони своєму народу в голову вбили: що Одеса – руський город, а Миколаїв – корабели. Це міфи, які українці розбивають прямо зараз.

Одеса - ніяке не російське місто. І з кожним роком випливає все більше подробиць про Жукова, який топив Одесу в крові. Вже немає схованої інформації про те, як русифікувалася Одеса, про те, скільки говорили українською, єврейською, які вивіски були на цих вулицях. Це все можна знайти. І більшість людей повертається до історії та розповідає. А їхні наративи, вони вже тільки для них. Сидять там десь у Твері чи Мурманську, вони нічого не знають про сучасну Одесу, не розуміють, яка вона.

Це складний механізм, організм, який хворіє та видужує; йому ламають кістки та накладаються шини. Живий організм, як і інше місто. Але вона абсолютно українська Одеса. Це точно.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Чи знаємо, які висновки ми як суспільство маємо винести із цієї війни?

Головний висновок, який я зрозумів за свого життя і мене вічно повертає у цю реальність - якщо ти чимось користуєшся, за що не заплатив сам, то або за нього хтось заплатив замість тебе, або тобі це хочуть підкинути. Думай і роби висновки. Якщо не ти, то хтось заплатив - це хороший вибір чи поганий вибір? 

Марія Литянська