Матвій Вайсберг: "Хто я без своїх картин?"

Як це – малювати під канонаду обстрілів, перетворювати уламки ворожих дронів на українські артефакти та рятувати пам'ять про розграбовані музеї? Художник Матвій Вайсберг розмірковує про іманентну цілющість малювання, магію ремесла, діалог із класиками та про те, чому жодна катастрофа не здатна остаточно знищити людську пам'ять. 

Я багато читала ваших інтерв'ю. Ви там кажете, що художники змінюють світ. Як саме це відбувається?

Ну, дивіться. Це навіть не метафора, це такий фактаж, я б сказав. Ле Корбюзьє, великий архітектор, із якого фактично вийшла вся сучасна архітектура, казав, що вона постала з одного кубістичного натюрморту Пікассо. Без "Чорного квадрата" Малевича світ був би іншим, повірте мені. Спробуйте подивитися на соняшники очима не Ван Гога, у мене не виходить. Або на латаття очима не Клода Моне. Я думаю, що всі у свій спосіб змінюють світ, але для мене приклад художників найочевидніший.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

У чому, на ваш погляд, полягає головна функція художника сьогодні? Я хочу не просто поставити це запитання, а повернутися до маніфесту Ротко, який ви перепостили в себе на Facebook. Якщо зважати на його слова про те, що глядач має бачити світ по-своєму (тобто ви як художник бачите це так, а глядач – по-іншому, і це нормально), як це пов'язано з сьогоденням?

Я думаю, що мистецтво загалом, а особливо сучасне, дає свободу інтерпретації для глядача. Інша річ, коли кажуть якусь дурню, вони теж мають на це право, але це не має відношення до картини чи артефакту. Навіть старі роботи з часом набувають нових сенсів. Якісь сенси ми забуваємо (або вони випадають з історичного контексту), а якісь набуваються, і це правильно.

Узагалі, на мій погляд, мистецтво, і живопис зокрема, - це найбільш рукотворне послання в майбутнє. Картина (а я художник, який в основному займається картинами, малює на площині) – це очевидне послання в майбутнє. Причому вона має часові, темпоральні властивості. Вона малюється зараз. І як тільки ти її закінчив, вона залишається в минулому, але її вектор спрямований у майбутнє. Бо, скоріш за все, вона переживе свого автора.

Таким чином ми відправляємо ці послання. Добре, коли їх прочитують за життя художника. Нас навчали ще в художній школі: "Художників визнають після смерті". Ну, окей, це була непогана школа в тому сенсі, що ти просто малюєш.

Нещодавно була якась дивна полеміка на Facebook, де мої знайомі казали, що хочуть знищити свої роботи за декілька років. Я їм написав: "Люди, не позбавляйте себе шансу на безсмертя". Незалежно від того, віруюча ти людина чи ні (я, наприклад, невіруючий).

У мене був друг. Це було дуже давно, він мені зараз не те що в сини, а в онуки годиться. І він перед власним уходом (йому був 21 рік) спалив усі свої роботи. Я знайшов його брата, мені дали якісь його шкільні роботи, і тільки одна доросла робота залишилася. На мій погляд, він був геніально обдарованою людиною. Скільки про це говорю, я намагаюся цю пам'ять підтримувати. Але якби роботи залишилися, якби він із собою цього не зробив і якби роботи вціліли, було б набагато краще.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

У цьому сенсі художник – це і професія, і ремесло, я на цьому наполягаю. Бо жест – це красиво, але вміння й зусилля дуже важливі для того, чим я займаюся.

Як ви розумієте свободу художника під час війни? Чи є межа між внутрішньою свободою і громадянською відповідальністю?

У кожного свої принципи. Коли був Майдан 2014 року, я вийшов туди як людина, як громадянин. Про фарбу не можна було й думати, просто соромно було. Але через деякий час я почав усе це вихоплювати зором.

Коли я зрозумів, що час прийшов, то збагнув, яка це буде серія. У мене була старозавітна серія, і я зрозумів, що це та сама історія: ми йдемо від фараона, тільки 3000 років минуло. І коли настало так зване перемир'я, я пішов до майстерні, бо зрозумів, що там буду більш корисним (із перервами на ходіння на Майдан).

Це дуже залежить від психотипу художника. Когось перемикає, і людина не може малювати. Чому я згадав про "Майданну серію"? Оскільки в мене вже був такий досвід, я знав, що можу малювати, що це мистецтво прямої дії.

Коли на початку повномасштабного вторгнення я малював свій "Дорожній щоденник"... Так вийшло, що кілька місяців мене не було вдома. Я дуже страждав через це, хотів утекти назад у будь-який момент. І робив цей щоденник. По-перше, я так рятувався, по-друге, мене гріла надія, що це потрібно не тільки мені (я викладав ці роботи в мережу). А потім мені сказали: "Так, ми чекали на них".

Коли я нарешті повернувся в Київ у травні 2022 року, він був ще напівпорожній. У нашому письменницькому будинку я нарахував п'ять вікон, які світилися вночі. І я одразу зробив виставку цього "Дорожнього щоденника". Деякі люди просто плакали. 

Я багато про це розповідав, але де взяти інші слова, якщо так воно й було? Коли ми опинилися за кордоном у Польщі, на мене дивилися, як на божевільного, бо я хотів бігти назад, під бомби... Мені сказали: "Поїхали, купимо тобі художній матеріал". Я вибирав і серед іншого вхопив 100 аркушів чорного паперу формату А4. А їхали ж на тиждень-два. І я з жахом зрозумів: поки їх не вималюю, я не повернуся. Так воно десь і вийшло. Є все ж таки якесь художнє передчуття.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Коли я був кілька місяців в Єрусалимському університеті, там була дискусія: Бог – він радше письменник чи художник? На диспуті вирішили, що все ж таки художник, що творіння – це художній акт. "Спочатку було Слово" - це вже пізніше, Євангеліє, християнські мотиви. А якщо брати від самого початку (створення світу, сім днів тощо), то очевидно, що навряд чи був чіткий план. Зараз є дослідження, що мікрочастинка має таку ж свободу волі, як і людина. Так що світ самовибудовується, але ми можемо на це впливати. Він недетермінований, і ми його вибудовуємо. Мені здається, художник також бере в цьому участь.

Після 2022 року чи змінилося ваше розуміння краси? Чи може прекрасне існувати поруч із катастрофою?

Розуміння краси у мене завжди було розмежоване: я розрізняв "красиве" і "красивеньке". Вузлуваті руки у рембрандтівських бабусь для мене красивіші, ніж у Буше (який теж непоганий художник) із його путті.

"Герніка" Пікассо для мене – найважливіша картина XX століття. Коли я побачив її в Мадриді, бігав по вулицях, як у анекдоті: "Я бачив "Герніку"!". Це була моя мрія років із 12.

Я дуже люблю Гою. Коли робив "Майданну серію", він був для мене найважливішим художником. І так сталося, що за пів року до того я побачив оригінали Гої в Прадо. Якби цього не сталося, моя серія була б іншою.

Хтось скаже, що Гоя страшний. Але зусилля, майстерність, артистизм і ремесло знімають ці страшні речі. Як казала одна моя знайома: "Смертельне манить". Коли я побачив Майдан, особливо вночі, коли було дуже страшно, я нічого красивішого не бачив. Це було як у Ієроніма Босха.

З одного боку, живопис – це ремесло, ви часто про це кажете. А коли настає момент, коли ремесло закінчується і починається магія, таємниця, яку неможливо пояснити?

Коли я зустрічаюся з молодими художниками, студентами чи школярами (я не викладаю, але іноді проводжу зустрічі) і мене запитують про техніку, я кажу: про техніку найцікавіше говорити тоді, коли вона стає мовою. Ми ж не замислюємося над тим, як вибудовуємо речення, коли розмовляємо. Інша стадія – це рівень цієї розмови.

Фарба як слова, лінія як інтонація. Фарба, лінія – це те, як ти розмовляєш і переробляєш світ.

Я кажу молодим: "Ви сюди прийшли... Тут досить важко думати про кар'єру, якщо це взагалі можна назвати професією. Але це як вийти кораблем з Одеси без керма, без вітрил, і ти не знаєш порту призначення. Але ти щасливий цим займатися". Бо це дійсно щастя. Усі, хто мене знає, підтвердять: я можу погано почуватися, але коли беру пензель, моментально про все забуваю.

Мистецтво цілюще. Це дійсно так. У мене був випадок, коли ми поїхали до Аушвіцу. Для мене те, що писав Адорно про неможливість поезії після Аушвіцу, перестало бути фігурою мови. Я перестав малювати. Кілька тижнів чи місяць я не торкався фарб.

Але потім я побачив картину свого друга. Є такий прекрасний художник Ахад Джамал, мій близький друг, живе в Києві (сам із Сухумі, від путіна бігає з тих часів). Я побачив його картину "Чорні черешні" й відчув, що ніби прийняв ліки.

Я почав дивитися світлини, які зняв у концтаборі, знайшов одну фотографію, де в небі була якась цятка. Почав збільшувати, а то птах. Я побіг до майстерні й намалював велику картину "Птах над Біркенау". Так закінчилася ця історія. У фізичному сенсі мистецтво дійсно зцілює, я в цьому впевнений.

Ваш цикл “Штудій” – це багаторічний діалог із майстрами минулого. Коли ви перезбираєте класичний сюжет своїми фірмовими експресивними мазками, ви сперечаєтеся з автором, ховаєтеся за нього від реальності чи намагаєтеся забрати його у наш час? Що відбувається?

Якщо ти дивишся на красивий пейзаж і хочеш його намалювати, ти його малюєш. Для мене це ще з дитинства пішло: коли мама вступила до художнього інституту, у нас з'явилися книжки, і я почав розглядати репродукції. Репродукція для мене – таке ж вікно у світ, як і реальне вікно. І якщо я отримую імпульс, "удар по очах", я намагаюся виразити цю формулу краси у вільному плаванні. Це такий діалог.

Це не я вигадав таку історію зі штудіями, але мені це дуже подобається. Слово "штудія" я взяв у Френсіса Бекона. У нього є серія за мотивами портрета Папи Інокентія X пензля Веласкеса, і там написано "штудія". Мені дуже сподобалося це визначення.

Пам'ятаю, колись видавали серію "Великі художники" - тоненькі книжечки, не дуже якісні з точки зору поліграфії. Але це мене влаштовувало навіть більше, ніж ідеальні альбоми, бо прибиралися зайві подробиці. Інтернет тоді ще не був розповсюджений, і я думав: "О, намалюю-но я сьогодні нашого Рембрандта чи когось ще".

А з останніх штудій... Коли я був за кордоном, спочатку навіть не дозволяв собі ходити по музеях. Казав собі: "Я вимушений турист, я у вигнанні, хочу додому". Бачив тільки українські прапори (у Мюнхені їх тоді було багато). Аж поки не потрапив до пінакотеки й не зрозумів. Не будучи християнином, для мене історія страстей Христових – найуніверсальніша для розуміння того, що зараз відбувається в Україні для всіх: муки, любов, гідність.

Я побачив картину Альбрехта Альтдорфера "Розп'яття" й був вражений. Подумав, що ті часи теж не були вегетаріанськими, коли це малювали: Судетські війни, релігійні війни, Реформація, Контрреформація... І врешті-решт одна з моїх штудій дістала назву "Пам'яті Бучі". Бо перші начерки я намалював під час того, що відбувалося в Бучі. А Буча – це моє дитинство, там були піонерські табори. Я не знаю скільки сезонів там провів, грав у футбол, шахи... Для мене це було дуже особисте.

Чи бувало, що якась із ваших робіт через роки відкривала вам те, чого ви самі не усвідомлювали в момент її створення?

Мені декілька людей казали, що мої роботи з часом розкриваються ще більше. Скажімо, у мене є робота, автопортрет із сином за грою в шахи. Були важкі часи, я з них вийшов, і з часом картина набуває нових дивних рис. Це улюблена картина Романа Балаяна. Він мені каже: "Ото так треба малювати! Чому не в Луврі?" - "Романе Ґурґеновичу, це ви в мене запитуєте?"

Навіть давні роботи я дістаю й бачу, що вони промовисті. Ми ж змінюємося, змінюється й наше ставлення. Робота – це відрізок часу. Змінити її не можна, але вона розмовляє. Це те послання в майбутнє, про яке я казав.

Як виглядає ваш день зараз? Як у шумі обстрілів і сирен народжується тиша, необхідна для роботи?

Це дуже дивно. Нас кошмарять у Києві в основному вночі. А вранці ти встав і пішов малювати. І бачиш, як люди сидять у кафешках, роблять свою справу, мої друзі малюють. Так ми живемо і цим рятуємося.

Я вперше таке побачив за часів Другої інтифади в Єрусалимі: підірвали якесь кафе, а буквально за кілька днів там знову люди сидять. Я питаю: "Як так?" Вони кажуть: "Ми не дамо їм змінити наш спосіб життя".

Так само в Одесі: ми зараз бігли, був наліт "шахедів", я вперше бачив слід від збиття. А люди ходять тим не менш.

Ви якось сказали, що колір – це внутрішній камертон. Що звучить у вас зараз, у 2026 році? Який колір домінує?

Коли багато синього й блакитного, для мене з'являється якась надія. Звісно, у темні часи народжуються темні роботи.

Буває дивно: у мене починався зелений період, а потім запитують, чому він так швидко закінчився. У мене був тюбик зеленої фарби, якої я ніколи раніше не бачив. Я його втратив – і закінчився зелений період! А чому зелений? Як моя мама любила цитувати Марка Шагала. Коли в нього запитали, чому обличчя на картинах зелені, він відповів: "Тому що на них впала тінь від мого серця". Можна й так.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Я бачила у Facebook, що ви розмальовували російський дрон. Розкажіть, що відчували фізично й ментально.

Не хочеться матюкатися... Мені друг привіз. Він сам під Херсоном воює, хотів своєму командуванню подарувати. Я довго думав, що з цим робити. Щось веселе робити не хотів.

Вирішив надрукувати на ньому свої ліногравюри з янголом ЗСУ, янголом ППО, пташками. Зробити з російського дрона український артефакт. При цьому я залишив усі їхні технічні написи: "руками не трогать" тощо.

Хочу поговорити про виставку “Херсон: Не вкрадене”, де ми з вами спілкуємося. Коли ви вперше усвідомили, що музейна вічність беззахисна і що мистецтво можна фізично вкрасти й вивезти фурами, як це сталося в Херсоні?

Я усвідомив це на початку вторгнення. Та й раніше, коли Крим віджали, ми просто про це мало говорили, що Сімферопольський музей захоплений. А зараз ми бачимо роботи з Херсонського музею в музеї Тавриди в Сімферополі. 

Що ж до цієї виставки, це була ініціатива кількох людей. Оскільки в мене була серія омажів і штудій, запропонували художникам зробити штудії втрачених робіт. І наше художнє коло майже все відгукнулося.

Проєкт відкритий. Це вже четверта виставка після Львова, Києва та Торонто, зараз Одеса, далі буде Вінниця, можливо, Норвегія.

Якби у вас була можливість урятувати від знищення лише одну картину з будь-якого музею світу, що б ви обрали?

Я б пішов рятувати людей. Все ж таки людське життя важливіше.

Я як художник – вразлива людина. Колись була історія. Я готувався до виставки. Роботи стояли в приміщенні, яке хотіли підпалити. Я зрозумів, що можу залишитися без біографії. Хто я без своїх картин? Найбільше я боявся за картину з автопортретом із сином за грою в шахи, бо це історія мого сина, мого батька, який був шахістом, і моя власна.

Чи буває вам страшно, що все, що ми любимо, зрештою буде вкрадено або забуте? І що тоді залишиться?

Не буде забуте. Людська пам'ять дуже стійка. Ми зараз читаємо тексти, які були написані 3000 років тому, і знаходимо в них сенси.

А якщо нічого не залишиться, тоді буде чистий аркуш. У Станіслава Лема є сучасне за звучанням оповідання про те, як дрони створювали магнітне поле, і мозок людини залишався чистим, без жодних спогадів. Ну, тоді залишиться чистий мозок.

Ната Чернецька