Любомир Левицький: "Найбільша проблема українського кіно – відсутність сильних історій"

"Кіллхаус" - новий повнометражний художній фільм молодого українського кінорежисера Любомира Левицького. Якщо коротко, то фільм про війну. Про жахливу навалу рашистів на Україну. Після перегляду кінострічки глядачі говорять про те, що фільми про Джеймса Бонда, або які інші голлівудські бойовики, "відпочивають осторонь". У "Кіллхаусі" режисер зумів зняти як звичайних військовослужбовців, які прийшли з передової, так і генералів ЗСУ. Як йому вдалося "вихопити" своїх героїв для зйомок, як знімався фільм, яка його доля у прокаті після двох місяців на великому екрані – у нашому інтерв'ю.

У попередньому інтерв'ю Ви сказали, що маєте намір зняти фільм "Капітан Україна" за аналогом "Капітана Америка". Якщо не помиляюся, тоді Ви збирали кошти на зйомки. Ви відклали цей проект? 

Так, я планував цей проєкт. Він досі залишається в списку робіт, які мені хотілося б реалізувати. Більше того, ми дійшли до підписання контракту з компанією Sweet.TV. Вони мали стати нашими партнерами, а "Капітан Україна" — першим оригінальним фільмом платформи.

Презентація проєкту була запланована на 24 лютого 2022 року. Але тоді "капітанами України" стали зовсім інші люди. Тому проєкт був заморожений, як і наш контракт. У такому стані він перебуває й досі.

Можливо, настане день, коли ми повернемося до його реалізації. Можливо, разом зі Sweet.TV, а можливо, викупимо права, якщо вони не захочуть продовжувати роботу над ним. Насправді це дуже цікава історія, і мені здається, що вона потрібна.

Сценарій фільму досі є актуальним?

Думаю, сценарій доведеться трохи доопрацювати. Головний герой цієї історії — журналіст, який бореться з корупцією та олігархатом в Україні. Ми бачимо, що тема корупції, на жаль, нікуди не зникла. Так, боротьба триває щодня, але проблема залишається актуальною. Змінилися лише окремі гравці. Тому я впевнений, що ця історія ще знайде своє місце. Не знаю, чи буде це вже після перемоги.

Сьогодні ми маємо фокусуватися на зовсім інших темах і розповідати зовсім інші історії — ті, які є важливими саме в цей момент. Але "Капітан Україна" цікавий ще й тим, що поєднує сучасну Україну з дуже давньою історією наших земель — часами трипільської культури. В основі сюжету лежить історія про чарівну глину, яка стає джерелом надзвичайних здібностей головного героя. Через низку містичних і технологічних процесів ця історія поєднує минуле й сучасність. Тому я вірю, що колись "Капітан Україна" знайде свого глядача. Просто зараз ми про цей проєкт не думаємо.

Я стежила за Вашою творчістю завдяки соцмережам вже після початку війни та бачила, наскільки продуктивно Ви створювали український контент. Для Вас це була насамперед необхідна робота? Бажання стати учасником спротиву?

З початку повномасштабного вторгнення в мене виникло гостре бажання використати свої скіли, знання, вміння та досвід для безпеки й оборони країни. Тоді я бачив, як ллється російська пропаганда, як вони активно просувають наративи про те, що діють нібито відповідно до міжнародних конвенцій, що все роблять правильно. Ці меседжі цілеспрямовано доносили до європейців і американців. І, як не дивно, багато людей починали вірити в ці казки.

Тому я зрозумів: нам потрібні історії, які працюватимуть як контрпропаганда. Так з’явився фільм "Іди за мною". В його основі — реальна історія цивільної пари на Ізюмщині, автомобіль якої російські військові розстріляли просто на перехресті. Наші хлопці Сід і Сова з 93-ї бригади "Холодний Яр" — сьогодні вони служать у підрозділі Signum — це реальні люди. Саме вони організували першу у світі рятувальну операцію за допомогою дронів. Це неймовірна історія. Її можна подивитися на моєму YouTube-каналі, і саме вона лягла в основу фільму "Кіллхаус", який зараз іде в кінотеатрах.

Тож для мене це була насамперед місія. Саме тому у 2022 році я створив нову кінокомпанію — Films Division Company, або скорочено FDC. Вона присвячена виключно темі українського війська та спецслужб. Її мета — показувати, як ми змінилися, ким ми стали, наскільки ми сильні та в багатьох аспектах випереджаємо інших. Мені дуже хочеться, щоб ми створювали і фільми, і серіали, і YouTube-проєкти — продукти різного формату для широкої аудиторії. Мейнстримний контент, який дозволить Україні стати повноцінним гравцем міжнародного ринку.

Також у 2023 році я зняв фільм "Ми були рекрутами" разом із Третьою штурмовою бригадою (наразі Третя штурмова бригада Третього Армійського Корпусу). Знаєте, я жартома називаю жанр фільму "художнє кіно про документальне кіно". Сам спосіб оповіді та сторітелінгу там досить нетиповий для документалістики. Дехто навіть називав його мок'юментарі — псевдодокументальним кіно. Але це не мок'юментарі. Це документальний фільм, знятий художніми засобами.

Усе це були експерименти та пошук правильних форм, які допоможуть глядачам сприймати військовий контент. І це той досвід, який дає нам ця війна — і кінематографістам, і військовим, і всім, хто бере участь у цих процесах.

У світ вийшов Ваш новий художній фільм "Кіллхаус". Розумію, що зараз триває процес промоції. Але, як на мене, його більше знають у Європі, ніж в Україні. Це це дійсно так?

Так, "Кіллхуас" досі йде в кінотеатрах. Наша промокампанія була значно більше сфокусована на діджиталі. Ми не використовували білборди й не обвішували міста рекламою, тому що це кіно продає себе насамперед візуалом. Ми створили продукт, який дивує вже на рівні трейлера чи тизера. Людина бачить ці кадри, і в неї виникає бажання піти в кіно.

Чому ми не пішли в зовнішню рекламу? Тому що сьогодні дуже багато рекрутингових кампаній. Люди настільки звикли до військової тематики на білбордах, що така комунікація вже не сприймається як реклама фільму. Ми не хотіли ризикувати й губитися в цьому інформаційному полі. Тому візуально може здаватися, що кампанія була невеликою. Насправді це не так. Трейлеринг "Кіллхаусу" став найбільш тривалим в історії українського кіно. Він тривав майже два роки. Спочатку був тизер, потім трейлер, який був на платформах близько пів року. Це була дуже довга й системна діджитал-кампанія. Зараз ми рухаємося в напрямку міжнародної дистрибуції та міжнародного кінопрокату.

Водночас в Україні ми хочемо якнайшвидше випустити фільм на діджитальних платформах. Думаю, вже з липня він стане доступним онлайн. Для нас дуже важливо, щоб його змогли подивитися хлопці й дівчата, які зараз на фронті та фізично не мали можливості потрапити до кінотеатру. Зазвичай дистриб’ютори не дуже підтримують такі рішення, але ми бачимо тисячі звернень із запитанням: "Де можна подивитися фільм онлайн?" Тому ми просто зобов’язані дати людям таку можливість.

Я чула скарги деяких українських кіноматографістів на, скажімо так м'яко та лояльно, недостатню увагу до їхньої діяльності. Причому йдеться навіть не про відсутність фінансових вливань, а про надання кіномайданчиків, знімального обладнання, розгляд сценаріїв тощо. Деякі з українських кінематографістів стверджують, що за кордоном їм працювати куди легше, але ж хочеться вдома. Ви самі стикалися з подібними проблемами у своїй роботі?

Справа в тому, що значна частина ринку та багато кінематографістів звикли до думки, що держава має щось дати. Тобто держава має забезпечити фінансування, можливості, ресурси, а ти маєш просто щось зробити. Бажано ще й написати сценарій в останній момент під якийсь конкурс чи тендер. А потім скаржитися, що кінотеатри не хочуть ставити цей фільм у прокат або не дають йому хороших дат, бо це українське кіно.

Насправді потрібно йти від зворотного. Треба пропонувати ринку історії. Треба шукати можливості. Якщо режисер не має продюсерських навичок, потрібно знайти продюсера, який їх має. Потрібно співпрацювати з бізнесом, формувати пропозиції, створювати сильні проєкти.

На мою думку, найбільша проблема українського кіно — не фінансування. Найбільша проблема — відсутність сильних історій. Сценаристи є, а сценаріїв немає. Такий парадокс. Таланти є, але хороших сторітелерів дуже мало. Люди часто не вміють правильно розповідати історії, не мають достатньої школи, щоб створювати сценарії, які будуть зрозумілими широкій аудиторії та триматимуть увагу глядача дві чи дві з половиною години. "Кіллхаус" триває дві з половиною години. І я дуже старався зробити так, щоб ця історія тримала глядача до самого фіналу.

Тому сьогодні завдання ринку — будувати сценарні школи, об’єднувати сценаристів, авторів і вчитися писати сильні сценарії. Як би це не звучало, але краще зараз почати вчитися, ніж знову заходити на великі ринки без сильних історій. Потрібно розуміти актуальність тем. Потрібно розуміти, чим живе країна сьогодні та куди вона рухається завтра. Фільм не створюється за один день. Це рік роботи, іноді два чи більше. Тому важливо ставити собі запитання: чи буде ця тема актуальною через два роки? Які цінності ми хочемо піднімати? Які меседжі надсилати світу від імені України? Для цього потрібно бути максимально включеним у суспільство, а не існувати окремо від нього.

У нас часто трапляється так, що люди живуть у власній бульбашці й думають, що теми, які болять їм, болять усім. Насправді це не так. Для авторського кіно це може працювати. Для мейнстримного кіно — ні. Скажу більше: я не знаю жодного випадку, коли по-справжньому хороша історія не знайшла фінансування. Тому що хороша історія — це головний товар у кінобізнесі.

Щодо уваги до кінематографістів — я взагалі не дуже розумію, хто має цю увагу давати. Мені ніхто її не дає. Я намагаюся заслужити її своєю роботою, своєю командою, своїми проєктами. Ми створюємо продукт, і саме він привертає увагу.

Якщо говорити ширше, то в Україні досі немає сформованої кінокультури. У нас немає культу режисера. Немає культу кінозірок. Немає сталої індустрії в тому вигляді, як вона існує в багатьох інших країнах. Були окремі хвилі розвитку, були окремі успішні проєкти, були періоди підтримки з боку Держкіно. Але це так і не перетворилося на повноцінну індустрію. А індустрія — це насамперед взаємна повага. Це коли продюсери, режисери, сценаристи бачать одне в одному колег. Діляться досвідом. Об’єднуються. Створюють професійні спільноти.

На жаль, сьогодні наша кіноіндустрія часто буває дуже токсичною. Я не бачу багато прикладів у світі, де люди настільки не вміють радіти успіхам одне одного. У нас дуже рідко хвалять колег. Дуже рідко визнають чужу роботу. І якщо вже чуєш слова підтримки, то найчастіше від справжніх професіоналів. Вони розуміють, скільки праці, часу й сил стоїть за будь-яким великим проєктом.
Тому мені здається, усім нам потрібно менше скаржитися і більше працювати.

Давайте докладніше про новий фільм. Як триває процес презентації фільму?

"Кіллхаус" зараз заходить на восьмий тиждень кінопрокату. Станом на сьогодні бокс-офіс уже наближається до мільйона доларів, що повністю відповідає моєму плануванню як продюсера. Далі фільм має працювати вже на міжнародних ринках.

Стрічку подивилися понад 200 тисяч глядачів. Моїм головним завданням було створити блокбастер. А що таке блокбастер? Це коли ти даєш глядачу весь спектр емоцій. Коли людина може зрадіти, посміятися, злякатися, поплакати, відчути напругу й отримати справжнє задоволення від перегляду. Я вважаю, що "Кіллхаус" став справжнім блокбастером у цьому значенні. Ми подарували глядачеві максимум емоцій.

На мою думку, "Кіллхаус" став певним геймченджером для українського кіно. Мені писали дуже авторитетні українські продюсери та колеги. Одна з колег навіть сказала, що "Кіллхаус" став новим майлстоуном в українському кінематографі. Водночас я чудово розумію, що це не моя особиста заслуга. Це заслуга наших військових. Це заслуга всієї команди. Усіх людей, які дуже хотіли, щоб цей фільм відбувся.

Насправді це велике щастя — під час війни створити проєкт такого масштабу. Щодня ми стикалися з новими викликами. Було дуже непросто завершити фільм і довести його до великого екрана всього за один рік. Ми мали чітку дату релізу і хотіли в неї вкластися. Можливо, саме тому вся команда працювала з максимальною концентрацією.

Де українці зможуть найближчим часом побачити фільм?

Ми вже готуємо реліз на стримінгових платформах в Україні. Найімовірніше це будуть Netflix Україна та ексклюзивний показ на Kyivstar TV. Це буде саме український діджитальний реліз. За кордоном онлайн-доступу поки що не буде, тому що восени ми плануємо міжнародний кінопрокат.

У "Кіллхаусі" знімалися українські генерали. Як вдалося долучити їх до процесу?

Я дуже хотів, щоб у фільмі знялися справжні генерали. Для мене це було важливо не лише як режисеру, а й як людині, яка прагнула максимальної правдоподібності. Коли в сцені нагородження з’являються справжні генерали, це стає символом того, що наше військове керівництво не існує десь далеко, за зачиненими дверима. Воно поруч.

Щоправда, за це довелося заплатити часом. Ми могли завершити зйомки приблизно на три місяці раніше, але чекали на можливість узгодити графіки. Ми буквально ловили моменти, коли хтось із них мав годину вільного часу у вихідний день і міг приїхати на майданчик.

Мені здається, що справжню цінність цих кадрів ми зрозуміємо лише через багато років. Можливо, через десять. Тоді стане очевидно, наскільки важливо було зафіксувати цих людей саме зараз, саме в цей історичний момент.

Також у фільмі знімались інші українські військовослужбовці. Що було критерієм відбору?

Що стосується військових, то у фільмі їх справді дуже багато. Можна сказати, що близько 90% учасників військових сцен — це реальні військовослужбовці. Головним критерієм відбору був навіть не досвід і не послужний список, а час. Було багато крутих спецпризначенців, які хотіли взяти участь у зйомках і постійно про це писали. Але далеко не кожен міг вирватися на майданчик.

Потрібно розуміти, що в кіно існує поняття continuity — безперервність сцени. Ми рідко знімаємо сцену за один день. Іноді це два або три дні роботи. Якщо людина вже з’явилася в кадрі, вона має бути доступною й надалі. Тому ми шукали тих, хто перебував на реабілітації, відновленні, навчанні або між бойовими завданнями. І це теж створювало унікальні ситуації. У нас були спецпризначенці, які буквально приїжджали з завдання, вивантажували бойові магазини, заряджали холості набої й продовжували працювати з тією ж зброєю вже перед камерою. З точки зору життєвого досвіду це були абсолютно неймовірні моменти.

Для мене як режисера цей проєкт також став дуже цікавим викликом. Я заходив у знімальний період із першим драфтом сценарію, що взагалі-то категорично не рекомендується робити. Іноді я почувався як Джек Сперроу, який вирішив, що все вийде завдяки досвіду, інтуїції та певній частці авантюризму.

Але, мабуть, нам справді допомагало те, що вся команда дуже вірила в цей проєкт. Ми постійно консультувалися з військовими. Перед зйомками регулярно проводили брифінги по 15–20 хвилин. Змінювали сцени, переписували діалоги, уточнювали деталі. І це дуже сильно вплинуло на сценарій. Моя скрипт-супервайзер фіксувала всі зміни в цифровій версії сценарію. Наприкінці зйомок ми підрахували обсяг правок. Вона позначала їх різними кольорами, тому це було легко відстежити. У результаті близько 60% сценарію змінилося вже під час виробництва. Можете собі уявити масштаб цих змін. І, чесно кажучи, це був один із найцікавіших творчих досвідів у моєму житті.

Для мене абсолютно безперечним є той факт, що українське озвучення найкраще. Кому Ви довірите озвучку своєї кінострічки в Європі та Америці?

Справа в тому, що головною міжнародною версією фільму буде американська. Відповідно для неї ми плануємо залучати американських акторів озвучення. Водночас є важливий нюанс. Сам дубляж, запис голосів і робота акторів мають відбуватися в Америці. Але фінальне зведення звуку, на мою думку, варто робити саме в Україні. Чому? Тому що рівень українських спеціалістів зі звуку сьогодні абсолютно відповідає рівню фахівців провідних голлівудських студій. Різниця лише в тому, що в Лос-Анджелесі така робота коштуватиме в рази дорожче. Тому сам дубляж, запис голосів, тонування та всі процеси, пов’язані з акторами озвучення, логічно робити в Америці. А ось фінальне зведення звуку — в Україні.

Щодо Європи, думаю, багато залежатиме від конкретних ринків і дистриб’юторів. Наприклад, Франція традиційно любить власний дубляж. Те саме стосується Італії та багатьох інших країн. Чесно кажучи, мені самому дуже цікаво спостерігати за цим процесом, тому що зараз ми лише на початку цього етапу. Поки що я не можу сказати, які саме рішення ухвалять наші міжнародні партнери та які зобов’язання щодо дубляжу братимуть на себе дистриб’ютори в різних країнах. Але цей процес уже стартував, і найближчим часом ми побачимо, яким шляхом підуть різні ринки.

Запитаю про Ваші творчі плани. Що Ви готові знімати вже сьогодні?

Скажу так: у мене є кілька ідей, які точно пов’язані з глорифікацією українського війська та спецслужб. Це однозначно історії в мілітарі-жанрі. Можливо, частина з них буде більш військовою, частина — більш шпигунською. Побачимо.

Також до кінця року "Кіллхаус" покаже, чи готовий він стати повноцінною франшизою. Якщо так станеться, то під брендом "Кіллхаус" можна буде розповідати різні історії. За аналогією з такими франшизами, як "Місія нездійсненна", де головне не одна конкретна сюжетна лінія, а сам формат, у якому відбуваються події. Мені подобається цей напрямок. Мені здається, він має великий потенціал.

Але сьогодні ми всі певною мірою експериментуємо. Український воєнний кінематограф лише формується, і багато речей ми перевіряємо вперше. Тому зараз складно однозначно сказати, які саме формати спрацюють на довгій дистанції.

 Колись ми з Вами були присутні в моїй рідній Одесі на відкритті кіношколи для талановитих дітей. Я знаю, що ця школа і зараз працює, ховає дітей в укритті під час нальотів та продовжує готувати майбутніх акторів, промоутерів та інших кінодіячів. Чи є серед її випускників ті, кого Ви вже бачите на своїх майбутніх знімальних майданчиках?

В Одесі справді крута кіношкола. У моїх фільмах завжди є діти або підлітки. Я дуже люблю відкривати нові таланти й працювати з молодими акторами. У них особлива енергія.
Мені подобається поєднувати історії підлітків із великими мілітарними комʼюніті.

Якщо згадати фільми Майкла Бея, зокрема "Трансформерів", там майже завжди поруч існують дві лінії — історія молодої людини та історія армії. І це дуже добре працює. 
Тому я впевнений, що ми ще будемо працювати з випускниками цієї кіношколи. Безумовно, будемо запрошувати їх на кастинги та кінопроби.

Я завжди підтримую такі ініціативи, тому що нове покоління акторів потрібно не просто чекати — його потрібно виховувати, навчати й відкривати.
А де взяти нових зірок? Їх потрібно знаходити й давати їм шанс проявити себе в хорошому кіно.

Ольга Шубіна