"Коли вийшов закон Ківалова-Колісніченка, я ридала", - Наталія Михайленко

Ми замало говоримо про Майдан, однак його вплив кардинально змінив історію країни. Те, що відбувалося, як в Києві, так і в Одесі говорить про сміливість і боротьбу за своє майбутнє. Ми поговорили із Наталією Михайленко, яка наразі фотографує акції на честь полонених та безвісти зниклих, директоркою Одеського обласного центру патріотичного виховання про власну історію долучення до протестів, родинний контекст та Одесу. Дивіться на Інтенті повну версію  та читайте в скороченому варіанті інтерв’ю про адекватний патріотизм, події Помаранчевої революції та Революцію Гідності в Одесі та Києві. 

Розмови про патріотизм часто йдуть в крайнощі, умовно, якщо ти патріот, то це про шаровари, Шевченка та вишиванку. Що для вас ознаки адекватного сучасного патріотизму, з чого він складається?

Відповідей надзвичайно багато, але розповім свою думку. У 2007 році вперше увійшла в патріотичний рух. Познайомилася з унікальним чоловіком, який зараз воює з псевдо Пірат. Він мені сказав: "Наталія, ти знаєш, хто такий націоналіст? Це патріот, який не лежить на дивані, а щось робить. Це людина дії". Я це дуже запам'ятала. 

Була учасницею Помаранчевої революції, тоді ще навчалася на історичному факультеті, тобто активною патріоткою України. Не знаю, в який момент це почалося. Можливо, коли я їздила до бабусі в росію. У мене є, на жаль, родичі-росіяни. Ми були з сестрою, мені 13 років, їй - 12, ми не сприйняли. Це було, знаєте, як на підкірці. 

Для мене патріотизм - це любов до землі, до всього, що є в Україні. Завжди розділяю владу та Україну. Дуже сильно засмучує і розчулює, коли люди починають питати: "Що Україна мені дала?", - якщо людина не розуміє, то не любить. Я щаслива людина, тому що у свій час мала можливість мандрувати. Їздила на Захід України, зараз дуже жалкую, що не відкрила для себе більше Сходу. Була тільки один раз в Харкові, не була, на жаль, в Донецьку та Луганську. Чула прекрасні історії про Луганськ та ліси, не могла повірити, що там таке є.

Це не пусті слова, це дії. Колись Ющенко казав, що не словом, а ділом, а я кажу, що треба і словом, і ділом. 

Якою була ваша мотивація брати участь у громадянських акціях? 

Пам'ятаю Помаранчеву Революцію та хто такий Янукович. Був момент, коли Ющенко прибрав Юлю, а Янукович став прем'єр-міністром. Я просто в жаху була. Навіть за Юлю довелося голосувати, яку ніколи до кінця не розуміла. Ющенко - унікальна людина, є до нього якісь претензії, але відчувала, що це наша людина. До Юлії не могла повністю образ скласти, але голосувала тому, що для мене прихід біло-синіх програш був. 

Коли Янукович прийшов до влади, розуміла, що щось погане трапиться. Вже не могла бути байдужою. Коли вийшов закон  Ківалова-Колісніченка проти української мови, дуже ридала. Для мене це, як для історика, був це був жахливий момент. Таке враження, як часи повертаються, як повертається Валуєвський циркуляр. 

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Тоді працювала в Центрі української культури. Директор після цього мене дуже сильно не любила. Написала заяву за свій рахунок та прийшла на акцію від Свободи - партію, яку не дуже підтримувала, у мене з ними дуже специфічні стосунки. Досі не знаю, чи були вони по-справжньому проукраїнські. Хоча багато хто зараз з моїх друзів у Свободі та навіть воюють, але нині до керівництва у мене дуже багато питань. Не в цьому річ. Вони були єдині, хто в той день проводили акцію з підтримки української мови. І я пішла до будівлі обласної адміністрації, вперше побачила Віталія Устименка. Ще й подумала, вау, який хлопець, от би він до нас прийшов. Там була Вікторія Сибір - власниця балкона на Дерибасівській де написано "Слава Україні" - прекрасна людина, журналістка, були ще чудові люди. 

Ми з Юрієм Мисліним говорили про те, що найкращий метод - насильницький. Коли закінчилася акція, залишалося багато часу, до дому йти не хотіла. Запропонувала сісти на сходи, зробити пікет. Віка мене підтримала, я за це їй дуже вдячна. 

Людей було небагато, але в адміністрації злякалися, зачинили двері. Тоді дала інтерв’ю П’ятому каналу, сказала що влада зникне. На всю країну прославилася. Дуже вдячна Сергію Гуцалюку, на нас хотіли нацькувати тітушок. Він підійшов і каже: "Дівчата, якщо я зараз піду і ви залишаєтеся самі тут, то от там, бачите, машина стоїть, вони чекають. Вони вас поб'ють. Йдіть, а завтра приходьте о шостій". 

Понад місяць ходили. Розумію, що нічого особливо не зробили, стояли з плакатами, постійно щось придумували, але цінний досвід. 

Потім був ще один переломний момент - Майдан, якими були ваші дії тоді? 

Революція Гідності. Перший день. Мустафа Наєм тоді написав цей пост.  Я одразу знала, що треба йти на одеський майдан, але мене запросили в Київ. Був форум захисту української мови. 

В той вечір, коли наші одесити зібралися на Біржовій (в той час Думській, - ред.) площі, я була в потязі. Коли я приїхала, то вийшла на Майдан з Каріною Дорошенко. Нас було спочатку дуже небагато. Але я бачила Ройтбурда та Кличка. Ми стояли з парасолькою, падав дощик, туман. 

Потім я повернулася до Одеси. Це була неділя. І якраз в ту неділю, вночі на понеділок, Олексія Чорного та Віталія Устименко побили тому, що Олексій поставив намети вже біля Дюка. Вже забороняли збиратися. Завжди буду дякувати Олександру Остапенко, який сказав, що це територія, де я приймаю своїх громадян як депутат. 

Новий рік на Майдані. У мене є унікальна фотографія, як ми пішли в урядовий квартал. Такі смішні та наївні йшли з автобуса, немає людей, туман. І стоїть огорожа і беркутівці. А зрозуміла, що хочу фотографію. Наталка Железогло нас фотографувала. Вийшов дуже здоровий беркутівець і сказав йти звідси. Я кажу: "А чого це ви мені забороняєте? Просто хочу сфотографуватися, кримінального я нічого не роблю, це 21 сторіччя. Якщо буде бажання, то й станцюю". 

<picture></picture>
Фото: Наталя Железогло

На той час вже була прірва між народом і міліцією. Я просто стала сфотографуватися, вони починали стукати своїми палицями в щити. Страшний звук.  Ми пішли. Виглядало ніби ми тікаємо, але насправді просто йшли, бо вже зробили своє. Я в той момент зрозуміла, що вони будуть стріляти. Негатив, який там був в повітрі, дуже сильно відчула. 

<picture></picture>
Фото: Наталя Железогло

Ми були на сцені Майдану. Вночі, з 1 до 2 січня, був прямий ефір. Я готувала борщ в  одеському наметі. Намагалася не їсти на Майдані, було незручно, бо я там не ночувала. Було де залишитися, були гроші. Хто там постійно, то окей, а я приїхала допомогти. Це також були класні відчуття. 

Ми розуміли, що почнеться. 16 січня вийшов закон драконівський, як його там називали. Пам'ятаю як йшла і рахувала скільки можу відсидіти. З цього моменту у мене завжди паспорт з собою, бо ніхто ніколи не знає, що з тобою може трапитись. 

Далі один з самих жахливих днів. 22 січня 2014 року, ранок, новина про вбивство Сергія Нігояна, потім про Михайла Жизневського. Просто в шматках була, але пішла на роботу. Тоді працювала в музеї степової України й вже кілька років поспів робила День Соборності, треба було здійснити захід. На Потьомкінських сходах ми купили сині-жовті палички, які світились, хотіли ланцюг зробити. 

Тоді мене вразили одесити, які сказали, що обов'язково прийдуть на акцію. Сніг випав, розчистили сіллю сходи. Встали, все самі майже робили, ніколи не забуду. В той день повірила, що ми переможемо. Тобто, знаєте спочатку розуміння, що вбивають людей просто за ідею, як колись Максима Чайку, а потім подивилася на одеситів.

Це був якийсь шок. Біля Дюка завжди холодно взимку -  мороз, сніг, вітер. А вони стоять, я їм кажу, що все, ми вам дякуємо, захід вже закінчився. Вони не розходяться. Вони ще стояли хвилин 15-20, просто кричали: "Київ, ми з тобою". Тоді й подумала, що вони просто так не здадуться. З того моменту, до речі, Майдан став іншим, радикально змінився. 

Потім ми блокували Беркут. Це сестри учень з училища подзвонив їй і ми поїхали на Розумовського. Це було 18 лютого, було страшно. Знову стіна між нами та беркутівцями. Один з них молодий хлопець мені сказав, що прийшла за гроші. Відповіла, що не за гроші й додала: "Ви вбивці". 

Мене тоді радикалкою назвали. Я почала кричати: "Вбивці! Вбивці!", - ну а хто? Вони потенційні вбивці, нащо їх відправляли в Київ? Вбивати людей. І чому родичі Ігоря попрохали, щоб ми прийшли? Він не хотів цього робити. Дуже добре, що були люди, які, як то кажуть, такими шляхами діяли. Не хотіли порушувати наказ, але водночас сказали: "Ні, не поїдемо". Ми їх затримали, я пишаюся нашим одеситам, але наші хлопців побили тоді. 

19 лютого мене там не було, я на роботі відкривала виставку. Того дня побили майданівців біля обладміністрації. На жаль, дотепер не наказані ті, хто це робив. Йдуть судові процеси. Мені дуже болюче, що у нас така прогнила судова система. І не тільки це, не покарані вбивці майданівців. Мені дуже шкода, що стільки вже часу пройшло, а це недороблено. Це, звісно, мене дуже сильно розчулює. Я раніше себе картала за те, що не поїхала 18-19 лютого в Київ. 

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Потім прийшло розуміння, що все правильно. Чому? Це моя трошки біль. Мої посестри та побратими по Майдану, не всі розповідають про ті події, а ми маємо це робити. Ми були свідками, тими гвинтиками, які це все робили. 

Коли почала працювати у 2016 році в Центрі патріотичного виховання, якийсь момент зрозуміла, що потрібен цикл заходів до дня Революції Гідності. Почала розповідати по школах та різних закладах. Було важкувато спочатку, а зараз це вже стало традицією. 

Якби тоді поїхала на Майдан, може була б в списку Небесної сотні. Кажу серйозно, не знаю, як би складалася доля. Виходить, що я розповідаю свою історію. Просто кажу, як було, а люди чи розуміють, чи ні розуміють. 
 

Марія Литянська