Каховка: історія зустрічі першого дня російського вторгнення та невизначеність сьогодення

Мілководний після підриву Каховської ГЕС Дніпро, закрита набережна в бур'янах та поодинокі перехожі, що прямують на єдиний ринок у місті. Такий вигляд наразі має окупована росіянами Каховка на Херсонщині. До повномасштабного вторгнення це було звичайне невелике місто на лівому березі Херсонщини. Сонячні дні, могутній та широкий Дніпро, Байк-рок фестиваль "Тачанка", соковиті та смачні кавуни — саме з цим в мене асоціюється моя рідна домівка в якій я провів велику частку свого дитинства.

А ще Каховка була відома своїм щорічним фестивалем "Таврійські ігри", який щороку збирав багато відомих артистів та виконавців з усього світу. З приходом окупантів місто змінилось. Це вже не та яскрава та затишна Херсонщина яку ми пам’ятаємо. Для того щоб не забувати історію цього міста та зберегти її для майбутніх поколінь, я розповім про бачення подій 24 лютого в Каховці на власні очі, а також крізь призму моїх друзів та знайомих які наживо, разом зі мною були в епіцентрі подій того дня…

Це мав бути звичайний четвер з контрольними та планами на вихідні.

Того ранку я, як і сотні разів до цього, механічно складав підручники в рюкзак. У голові крутилася лише одна "проблема", як не завалити алгебру. Я вже взувався, коли отримав повідомлення від класного керівника: "Почалася війна. Занять не буде". Я дивився на свій зібраний рюкзак, і не розумів що відбувається. Я ще не знав, що більше ніколи не зайду до свого класу.

Вже в вечорі, місто змінилося до непізнаваності. Замість жовтих маршруток вулицями поповзли зелені бронетранспортери з характерними символами "Z" на екранній броні. Ми не вірили, що це надовго. У перші дні страх поступився місцем люті. Центр міста став "центром спротиву": люди виходили проти озброєних до зубів солдатів з одними лише прапорами та гаслами.

<picture></picture>
ФОТО надане автором

Але гайки закручувалися швидко. Ейфорія протесту змінилася "квестом на виживання". Зник зв'язок, більшість людей намагалась знайти допомоги у місцевих майстрів техніки на ринку, або шукала способи в налаштуваннях свого телефона. З часом через перерізання логістичних шляхів, почався продуктовий дефіцит. Ціни злетіли до космосу, останнє АТБ через брак товару було зачинено. Не дивлячись на це випадків мародерства у перші дні фіксувалось чимало.

Життя перейшло в режим "тиші". Почастішали випадки фільтрації. Будь-яке фото, будь-яке повідомлення могло стати вироком. Люди зникали. Просто розчинялися в повітрі після перевірок на блокпостах.

Проте літо того року запам'яталося мені найбільше. Ніколи не забуду той день, коли прилетіло по складах з боєприпасами у Новій Каховці 11 липня. Славнозвісна робота на той момент ще невідомого HIMARS. Земля здригалася, а небо палало годинами, канонада детонації боєприпасів звучала до кінця дня. Це було лячно, але це був той самий ковток надії: про нас пам’ятають, по них влучають.

<picture></picture>
ФОТО надане автором

Осінь принесла холод і розуміння, що ситуація зайшла у глухий кут. Жовтень став крапкою неповернення. Обстріли почастішали. Тепер це було не десь далеко, на складах. Ракети вибухали прямо над головами, над дахами наших будинків. Стіни вібрували, а шиби вікон могли розлетітися в тріски у будь-який момент.

Грати в "російську рулетку", де ставкою є життя тебе і твоєї родини, було без сенсу. Того вечора, під акомпанемент чергових вибухів, ми прийняли рішення. Тяжке, але дуже необхідне в тогочасній ситуації. Ми зібрали валізи й поїхали в невідомість, до родичів за кордон, залишивши вдома все, крім пам’яті про той ранок, коли я востаннє збирався до школи.

Попри те що я перебував в окупованому місті досить великий проміжок часу, багато моментів я міг фізично не запам’ятати або пропустити. Мої знайомі які ще певний час після мене залишалися в Каховці, мають також досить немало цікавої інформації та спогадів. Саме тому я вирішив провести невеличке опитування тих, хто вже знаходиться на підконтрольній території або закордоном, тих з ким я добре спілкуюся та тримаю контакт до сьогодні.

Володимир, м. Одеса

Як ви зустріли свій перший день повномасштабного вторгнення, що ви відчували у той момент?

Прокинувшись я почув вибух, перша думка: "хоч в школу не треба йти". Пізніше, коли я вже отямився, зміг збагнути масштаб катастрофи.

Як складалося ваше життя під час окупації, що підштовхнуло вас до виїзду з міста?

Через погіршення здоров'я рідних, виїзд останніх знайомих, залишатися самому в місті немало сенсу, була велика можливість банально загинути, адже кошти давали тільки пенсіонерам, а на роботу не брали.

Як швидко ви змогли адаптуватися на новому місці, що для вас було найскладнішим? Чи допомагав вам хтось? Держава, волонтери?

Не так складно, враховуючи що ми залишилися в Україні, а не закордоном, найтяжчим було знайти спільну мову з людьми та звикнути до постійних обстрілів в Одесі.

Чи тримаєте зв'язок з родичами, друзями, однокласниками з якими ви проживали у місті?

Так, з родичами намагаюсь по можливості тримати зв’язок.

Чи бувають у вас раптові згадки про місто, ностальгія або бажання ще раз опинитися в Каховці? Чого вам бракує найбільше?

Звичайно, адже я там виріс, тих безтурботних часів коли поряд були рідні, друзі, окремі місця в місті, наприклад сосновий ліс, дендропарк, святкові фестивалі та люди яких можна було зустріти тільки там.

Як ви ставитеся до ідеї залишити окуповані частини України росії, аби тільки швидше закінчилася війна?

Скоріше проти, адже без цієї території Україна втрачає дуже багато всього — від запорізької АЕС, до родючих земель, а головне міста та людей які живуть там. Україна має боротися, якщо віддати ці території, то росія не зупиниться на отриманому.

Богдан, Німеччина

Як ви зустріли свій перший день повномасштабного вторгнення, що ви відчували у той момент?

Я прокинувся та подивився час на телефоні. Приблизно о восьмій ранку. Пішов до батьків спитати чому мене ніхто не розбудив до школи, мати сказала що почалася війна. Перші три дні були найтяжчі. Регулярно було чутно постріли та постійно дивився новини. Я відчував страх та було дуже сумно що таке відбувається з моєю країною, де я прожив все своє життя.

Як складалося ваше життя під час окупації, що підштовхнуло вас до виїзду з міста?

Спочатку було важко, я взагалі не виходив з дома та постійно дивився новини. Потім почав зустрічатися з друзями, почав більше гуляти та активно проводити час. Мені стало трішки легше, але потрохи всі почали їхати хто куди. Я залишився з другом, який був зі мною до кінця мого виїзду. Також час від часу були постійні прильоти по російських позиціях. Після того як звільнили правий берег росія почала робити провокації. Стріляти по мирному населенню з мінометів та звинувачувати в цих злочинах ЗСУ. Постійні обстріли з мінометів стали головною причиною нашого виїзду.

Як швидко ви змогли адаптуватися на новому місці, що для вас було найскладнішим? Чи допомагав вам хтось? Держава, волонтери?

Коли ми приїхали до Німеччини, вирішили обрати місто Хоч, тому що там жили наші родичі. Найважче давалася мова. Я нічого не міг без допомоги родичів. На перший час ми жили з ними, потім вони допомогли нам знайти квартиру. Перші пів року були дуже важкі, але потім я зміг адаптуватися до нового місця.

Чи тримаєте зв'язок з родичами, друзями, однокласниками з якими ви проживали у місті?

Я досі спілкуюся з родичами, які залишилися в Каховці. Там ситуація залишилася такою, як на момент мого виїзду. Якихось великих змін не було. Єдина велика зміна там — повний перехід на російський рубль.

Чи бувають у вас раптові згадки про місто, ностальгія або бажання ще раз опинитися в Каховці? Чого вам бракує найбільше?

Звісно, доволі часто я сумую за рідним містом, хочу знову побачити друзів та знайомих. Піти на прогулянку по Каховці з друзями та безтурботно сміятися і не знати що таке війна. Мені дуже бракує спілкування з друзями у живу. Зараз всі мої друзі або в Україні або в західній Європі. Я знову хочу походити по місцях, де я провів своє дитинство.

Як ви ставитеся до ідеї залишити окуповані частини України осії, аби тільки швидше закінчилася війна?

Це дуже важко прийняти, що моє місто залишиться з росією, але якщо це збереже життя українцям та зупинить війну, нехай так і буде. Нажаль для звільнення цих територій Україна повинна заплатити дуже велику та непідйомну ціну. Та я все одно не втрачаю надії, що у центрі мого міста знову буде майоріти український прапор.

Михайло, Нідерланди

Як ви зустріли свій перший день повномасштабного вторгнення, що ви відчували у той момент?

Перший день повномасштабного вторгнення зустрів у своєму ліжку. На той час я був дуже знесилений та хотів дуже сильно спати, тому навіть і не зрозумів, що коїться. Та поки мої батьки та сестра бігали по дому, я навіть не розумів, що саме коїться.

Як складалося ваше життя під час окупації, що підштовхнуло вас до виїзду з міста?

Життя під час окупації було надто закритим. Єдині, хто виходили з хати, були тільки батьки, а ми виходили дуже рідко через те, що у місті були російські солдати. До виїзду з міста нас підштовхнув той факт, що ми не скоро побачимо нашу домівку вільною і що залишатися в таких умовах занадто ризиковано для нашої сім'ї.

Як швидко ви змогли адаптуватися на новому місці, що для вас було найскладнішим? Чи допомагав вам хтось? Держава, волонтери?

На новому місці було адаптуватися досить легко через те, що у нас були рідні, які жили в різних містах, та люди, які хотіли нам допомагати. Тому ми адаптувалися доволі швидко.

Чи тримаєте зв'язок з родичами, друзями, однокласниками з якими ви проживали у місті?

Досі тримаю зв'язок з родичами та друзями, які були в Каховці. Наприклад, з моїми двоюрідними братами, які живуть близько до Каховки в селі Любимівка. З більшістю однокласників я й зараз активно спілкуюсь в інтернеті.

Чи бувають у вас раптові згадки про місто, ностальгія або бажання ще раз опинитися в Каховці? Чого вам бракує найбільше?

У мене дуже велика ностальгія до свого міста, бо кожен раз, коли йду спати, чомусь до голови залізає саме моє місто, усі сни мої відбуваються там. Це справді було для мене важливою частиною, яку у мене, на жаль, відібрали. Тому маю велике бажання ще раз опинитися в Каховці. Саме в українській.

Як ви ставитеся до ідеї залишити окуповані частини України Росії, аби тільки швидше закінчилася війна?

Я не можу коментувати на цій темі, бо не військовий або не людина, яка живе саме в Україні. Вважаю, що не маю права про це казати.

Михайло, м. Львів

Як ви зустріли свій перший день повномасштабного вторгнення, що ви відчували у той момент?

Перший день повномасштабного вторгнення я зустрів у місті Каховка. Тоді я не думав, що буде відбуватися далі та яким буде мій подальший план дій.

Як складалося ваше життя під час окупації, що підштовхнуло вас до виїзду з міста?

Перші дні окупації були дуже стресовими та напруженими. Через місяць стало спокійніше в плані бойових дій, але я розумів що залишатися тут не можна.

Як швидко ви змогли адаптуватися на новому місці, що для вас було найскладнішим? Чи допомагав вам хтось? Держава, волонтери?

На новому місці я адаптувався доволі швидко, мене добре прийняли мої нові однокласники та вчителі. Держава надавала виплати для ВПО.

Чи тримаєте зв'язок з родичами, друзями, однокласниками з якими ви проживали у місті?

Так, продовжую тримати зв’язок

Чи бувають у вас раптові згадки про місто, ностальгія або бажання ще раз опинитися в Каховці? Чого вам бракує найбільше?

Звичайно бувають, мені часто сниться місто та я хотів би повернутися у деокуповану Каховку.

Як ви ставитеся до ідеї залишити окуповані частини України росії, аби тільки швидше закінчилася війна?

Я вірю що повернутися до кордонів 2022 року цілком можливо. Якщо ні, то я за найшвидше припинення вогню та досягнення миру, щоб перестали гинути наші люди.

Олександр Моторний