Італійці у Буджаку

Роль італійських купців — передусім венеціанців і генуезців — у формуванні торговельних практик середньовічного Буджака залишається майже неосмисленою в сучасній українській історичній науці. Дослідницький інтерес здебільшого зосереджувався на локалізації факторій та фрагментарному описі їхньої присутності на узбережжі Чорного моря. Натомість значно менше уваги приділялося тому, як саме функціонувала торгівля: які товари рухалися цими маршрутами, як була організована взаємодія між італійцями та місцевим населенням, якими були економічні зв’язки між різними пунктами регіону. У цій публікації зроблено спробу звернутися саме до цих малодосліджених аспектів, які дозволяють по-новому поглянути на роль Північно-Західного Причорномор’я у міжнародних комерційних процесах Середньовіччя.

Ординці у Північному Причорномор’ї

Після захоплення у 1242 році дністровсько-дунайських земель Золотою Ордою, або Улусом Джучі, тогочасна торговельна система Галицько-Волинської Русі була зруйнована. Економіка Улусу Джучі не могла забезпечити відродження торговельних шляхів. Основу господарства складало перегінне скотарство кочовиків. Раціоном харчування для худоби слугував підніжний корм. Аби задовольнити цією їжею тварин, кочовики були змушені переганяти худобу з одного пасовиська на інше. За умов повної залежності від клімату тваринництво ординців саме потребувало зовнішнього постачання худоби.

Постійне переміщення позначалося і на природному відборі тварин, які могли пристосуватися до такого життя. Перше місце в степовому господарстві посідали коні і вівці. Рідше зустрічалися воли і верблюди; свиня ж, відповідно, не була поширена.

Коні виїдали не всю траву, а лише її верхню частину, ніби "підстригаючи". І вже вівці, які йшли слідом, подібно до сарани, виїдали все. Відповідно, без овець, але з кіньми кочівник міг прожити в степу, навпаки ж — ні. Невипадково серед кочівників існувала цікава закономірність: чим більше пасовиськ було доступно, тим більше було коней, а вже чим більше коней, тим більше населення. Тому саме постачання овець та коней було запорукою добробуту ординців.

Хоча деякі зернові культури й вирощувалися, їхніх врожаїв не вистачало для повного забезпечення потреб татарського населення. Відтак основним товаром, який кочовики пропонували на обмін, залишалися тварини та продукти тваринництва — насамперед шкури (зокрема овчина), вовна, молоко та вироби з нього, як-от сир і жир. Саме ці ресурси використовувалися для торгівлі або обміну на продукти землеробства та інші необхідні товари. Наприклад, католицький місіонер ХІІІ ст. Віллем Рубрук писав, що бідні татари вимінюють зерно на баранів і шкури. Здебільшого землеробством займалися волохи, болгари та русини, з якими ординці були змушені налагодити торговельні стосунки. Що стосується виробів ремісництва, деревини, риби, то їх катастрофічно не вистачало у Степу. Певним прикладом є постачання дров з Кодрів та Оргею. Як зазначав німецький мандрівник Йоганн Тунманн, татари взимку дуже потерпали від нестачі дров і зайві конфлікти з молдаванами лише посилювали загрозу смерті від холоду. Тому налагодження торговельних стосунків було вкрай необхідним. Данина не покривала усі потреби Орди.

Золота Орда намагалася відродити торговельні зв’язки. Цим бажанням скористалися торговці з Генуї, які бачили в Північному Причорномор’ї базу постачання худоби, збіжжя та рабів до Візантії, Єгипту, італійських міст-комун.

<picture></picture>
Генуя (мініатюра)/ДЖЕРЕЛО:Вікіпедія

Прихід італійців

Вже у 1290-х рр. генуезці закріпилися в дністровському регіоні. У нотаріальному акті в місті Каффа згадується виділення кредиту у 800 срібних монет (аспрів) для купівлі товарів в Мальвокастро (Монкастро), що був розташований на місці сучасного Білгорода-Дністровського. Саме місто на портолані 1321 р. позначено як татарське з тамгою Улусу Джучі. Купували насамперед пшеницю з Поділля, яка була не гіршою, ніж пшениця з Каффи, але дешевшою. Так, ще під час голоду 1268 р. в Італії венеційські купці доставили збіжжя "…зокрема з земель русинів, татар".

Перша згадка про присутність генуезців у Вічіні датується 1281 роком. У 1294 році тут згадується італійський купець Роландо де Куарто, який закуповував товари для транспортування до Візантії. А вже в одному з актів 1298 року фігурує місцевий генуезький консул Монтано Ембріако. Генуезька факторія у Вічіні функціонувала до 1351 року — саме тоді дож Генуї постановив запровадити військовий податок у розмірі 1 % з мешканців Монкастро, Вічіни та Чембало для фінансування війни з Венецією. Унаслідок цього італійці почали переселятися до Лікостомо та Кілії — портів зі зручнішим доступом до моря. Їхня присутність у цих пунктах підтверджена документами кілійського нотаріуса Антоніо де Понцо (1360—1361 рр.). У своїх записах нотаріус згадує наявність у Кілії порту, ринку, майстерень і навіть "банків". Додаткове свідчення дає привілей львівських купців 1408 року, в якому повідомляється про функціонування в місті крамниць із продажу м’яса, збіжжя, вина та пива.

<picture></picture>
Генуя та її торговельні факторії/ДЖЕРЕЛО: Вікіпедія

1361 року у джерелах згадується консул у Кілії, а в 1373 році — консул у Лікостомо, що вказує на формування адміністративної структури генуезької присутності у нижньодунайському регіоні. Зі зростанням впливу ординців у Монкастро та Вічіні роль Лікостомо як ключового пункту італійської торгівлі посилювалася. Ймовірно, Лікостомо певний час виконувала функцію своєрідної "Каффи" у дунайському регіоні — військово-захищеного центру, що забезпечував стабільність і безперервність генуезької комерції на цьому відтинку торговельних шляхів.

Свідчать археологи

Про активізацію торговельних зв’язків у регіоні свідчать археологічні знахідки монет. Зокрема, в околицях сучасної Ісакчі, що в минулому була резиденцією хана Ногая Сакджею, виявлено татарські дирхеми. Крім того, знайдено й так звані генуезькі аспри "гібридного" типу, які поєднують символіку двох світів: на них одночасно зображено татарську тамгу, латинське написання імені "Санджа" та хрест на звороті. Ці монети, датовані 1307—1312 роками, є свідченням тісної економічної взаємодії між генуезцями та Золотою Ордою.

Монетні знахідки та керамічні артефакти з території Монкастро яскраво ілюструють розгалужені торговельні зв’язки міста у XIII—XIV століттях. Так, виявлені монети ханів Джучидів, викарбувані у 1350—1360-х роках у Костештах та Оргеї, свідчать про активну циркуляцію ординських грошей у регіоні. Не менш показовими є кілька монет Кілікійської Вірменії кінця XIII ст., які вказують на стійкі контакти з ринками Малої Азії.

Рештки імпортної кераміки доповнюють цю картину: серед знахідок — посуд із Орен-Кала (сучасний Азербайджан), візантійські чаші з Херсонесу, вироби з генуезької Каффи. Особливо вирізняється кераміка з рельєфним орнаментом і поліхромним підглазурним розписом, характерним для Середньої Азії. Посуд із зооморфними сюжетами, зокрема зображенням качки — традиційного символу добробуту в центральноазійській культурі, — вказує на тісні контакти з Поволжям та Сараєм-Берке.

Про присутність італійців нагадують фрагменти люстрової кераміки з розписом на піддоні — типового елементу італійського столового посуду середини XIV ст., аналогічного тому, що знайдено в Каффі та Генуї. А знахідки кераміки з геометричним орнаментом і понад 30 фрагментів з грецькими монограмами — "ДІМІТРІОС", "ПАЛАІОЛОГОС", "ПЕТРОС" — підтверджують інтенсивні зв’язки з Болгарією та Візантією.

<picture></picture>
Торговельні шляхи Генуї/ДЖЕРЕЛО: Вікіпедія

Особливо цікавою є назва "Акчекерман", якою Монкастро згадують у своїх творах арабські мандрівники Абу-л-Фіда та аль-Омарі. У тюркських мовах афікс акча/акчжа означає не просто "білий", а радше "сріблястий" або навіть "багатий", що натякає на сприйняття міста як осередку достатку й розвиненої торгівлі. Для мандрівників зі Сходу місто було не лише географічною точкою, а символом прибуткових торговельних шляхів і комерційної активності. Згідно з аль-Омарі, вже у 1338 році в ньому діяли арабські купці Мухаммад ал-Карбалі та Хасан ар-Румі. Вони активно торгували в Монкастро, купуючи зерно з Дністра (араб. Турла).

Зерно — головний товар

За договором 1437 р. Монкастро відправляв щонайменше одне судно з хлібом до Венеції. Спогади цього періоду містяться у праці "Опис давньої та нової Польщі" польського історика Станіслава Сарницького (1532—1597): "Був колись Аккерман доступним для наших людей. За часів Казимира Великого (1333—1370 рр.) до самого Кіпру доходили наші судна з подільською пшеницею".

До Монкастро потрапляло збіжжя з Молдавського князівства, навіть із заходу від р. Сірет. Податок на експорт складав 10 аспрів з сальме (247—302 кг). За якістю зерно дещо поступалося пшениці з Каффи.

Детальні відомості щодо торговельних операцій Кілії та Вічіни можна знайти в монографії Ірини Коновалової. Авторка проаналізувала нотаріальні звіті 12 генуезьких нотаріусів у Кілії. У торговельних договорах згадуються 423 особи. Серед них 83 мешканця міста, з яких 5 генуезців, 3 венеціанця, 44 італійця з Тоскани, Лігурії, 7 генуезців з Константинополя та 7 з Каффи. Серед прибулих торговців згадуються 89 купців з Генуї, 80 — з Пери, 3 — з Венеції, 15 — з Каффи та 8 — з Монкастро, 1 — з Вічіни. Здебільшого генуезці були представлені торговельними родинами середньої ланки: Спінола (7 торговців), Марочеллі (6), ді Негро (5), Гізольфі, Катанелло, де Марі (по 4 особи). Не зафіксовано жодного представника заможних родин Доріа, Заккаріа, Адорно. Це свідчить про вторинність Кілії у порівнянні з Каффою та Константинополем. При цьому більш тісні зв’язки з Кілією та Вічіною мали купці Пери (55 % загальної кількості згаданих торговців та 20 % торговельних операцій Пери з італійськими факторіями припадали на Вічіну). Окрім італійців згадуються 8 татарських купців, 2 вірменських, 1 угорський негоціант.

Серед нотаріальних договорів найбільша кількість (83 справи) — це акти позики на купівлю товарів, де зобов’язана сторона повинна реалізувати товар з прибутком 25—50 %; 12 актів з продажу рабів; 16 актів — продаж збіжжя, солі; 14 актів — продаж меду та воску. В Кілії 91 договір позики пов’язаний з продажем збіжжя. В актах Вічіни 17 з 28 актів стосувалися зернової торгівлі. Загалом зернова торгівля займала 43 % усіх угод. "Пшениця Анхіала або Загори" (Кілії) за якістю вважалася подібною до молдавської, однак краще зберігалася. Лише з Кілії до Пери (11 серпня 1360 р. — 12 травня 1361 р.) було вивезено збіжжя на 15 345 перперів. Це приблизно половина прибутків митниці Константинополя 1348 р. Збереглися імена покупців збіжжя з Пери: банкір Луккіно де Бенамо (1311 перперів), Гульєрмо Даніеле (1217 перперів), Могола де Камілла (2012 перперів).

Перпер (іперпер, або солід) — золота монета Візантії кінця ХІ — середини XІV ст. Важила 4,45 грамів ваги 500—750 проби.

Експортом займалися і купці з Каффи. Негоціант Теодор продав з Кілії до Константинополя 1360 р. 60 модіїв (16,9 т) зерна. Купець з Каффи Франческо ді Портовене доставив з Кілії та Лікостомо до Пери 60 модіїв (53,6 т) збіжжя. У 1386 р. грек Моноян привіз до Каффи 496 модіїв (140,4 т) пшениці з Кілії.

<picture></picture>
Середньовічні купці Європи (мініатюра)/ДЖЕРЕЛО: worldhistory.org

Важливим був експорт до Константинополя. За записами Антоніо де Понцо, у 1360 р. 20 суднами з Кілії, Лікостомо та Вічіни до Константинополя було вивезено 10 200 модіїв (2522,5 т) збіжжя. У 1361 р. 12 суден доставили туди 950 т зерна. За 1360—1361 рр. вивіз склав понад 3500 т зерна, що не менше загального постачання до Генуї та Венеції. Однак частка буджацького збіжжя у споживанні Константинополя була досить незначною і коливалася у межах 4—30 %. Обсяги з факторій Буджака були не меншими, ніж експорт зерна з Каффи. У 1384 р. звідти до Генуї привезли 2584 т збіжжя, у 1386 р. — 66 т, у 1389 р. — 900 т тощо.

Важливим свідченням показників торгівлі є факт залучення місцевого населення до вивозу збіжжя. Збіжжя зберігалося у коморах Кілії, власниками яких був Дукіно Грільо та місцевий коваль Сава. Кілійський кравець Сегурано Петрела отримав від вірменина з Пери 26 перперів у борг, який віддав у 1361 р. у вигляді 7 модіїв збіжжя. Пекар з Монкастро — Тріандаффоло Готто — був співвласником торговельного судна "Святий Миколай", що постачало збіжжя до Італії у ІІ чверті XІV ст.

Не хлібом єдиним…

Окрім збіжжя вивозилася сіль. Сіль привозили до Кілії з Подніпров’я та збували задля подальшої купівлі збіжжя. У травні 1361 р. купець Еліано Дентуто уклав контракт на постачання солі з Іллічі. Нотаріус Антоніо де Понцо зафіксував цю угоду на постачання 400 модіїв солі (112,6 т) за оптовою ціною в 9 сомів за 100 модіїв. Товар було привезено у Лікостомо.

Купівлею воску займався вірменський купець Саркес та італійці Нікколо Турко, Бенедікто де Пекко, угорець Яроп. Віск купували невеликими партіями в 1—3 кантари. Загальний вивіз за 12 контрактами 1360—1361 рр. склав 29 кантарів (1,4 т). Експорт меду був більшим: в 7 контрактах продано 121,5 кантара, або 5,8 т.

Особливістю імпортної торгівлі був привіз шовку та тканин. 26 серпня 1281 р. 6 купців з Вічіни зафрахтували судно "Святий дух" задля перевезення шовку та тканин на 176 перперів. 1 липня того ж року купець Джанінно Мурріно взяв кредит у 280 перперів задля постачання тканин у Вічіні. 1360 року купець з Пери Нікколо купив 12 відрізів камлоту, а купець Бартоломео де Лангаско обміняв 11 відрізів на збіжжя. У 1361 р. в Кілії купець Антипо де Монелья дав задаток на купівлю тканин на 2349 аспрів. Отримані від реалізації тканин гроші інвестували у купівлю збіжжя та рабів.

Тісні комерційні зв’язки полегшувало те, що всі факторії Генуї були підпорядковані Каффі — "Оффіції Газарія" та згідно з Статутом генуезьких колоній від 28 лютого 1449 р. встановлювали однакове мито на товари. Зокрема, мито з чотириколісного возу збіжжя складало 6 аспрів, з двоколісного — 3 аспри. Мито за вивіз солі також коливалося у межах 4—6 аспрів з возу в залежності від кількості коліс у воза. Стаціонарна торгівля у крамницях обкладалася 1 аспром з міри (26,24 л) збіжжя, солі, горіхів та інших продуктів окремо з продавця та з покупця. Порушення умов мита обкладалося штрафом у 100 аспрів.

У вузькому понятті Газарія — це володіння генуезців у Криму. Однак влада Каффи поширювалася на всі факторії узбережжя, тому термін "Оффіція Газарія" відноситься до всіх територій Генуї у Північному Причорномор’ї.

Старі ринки — нові торговці

З початку XV ст. присутність генуезців в Буджаку почала занепадати через активність львівських, краківських та молдавських купців. Татарських ханів обтяжувала надмірна присутність італійців та їх монопольне становище у торгівлі. Посилення османів у Південному Причорномор’ї також заважало торгівлі. З 1420-х рр. османи почали активно витісняти торговців Генуї з Кілії. У 1456 р. османи захопили Монкастро, у 1475 р. були ними захоплені всі факторії Газарії. Каффа перейшла під османський контроль, подальша присутність італійців у Чорному морі фактично припинилася. Проте османи зберегли торговельні шляхи, зв’язки та ринки постачання і лише переорієнтували їх на продовольчі потреби Константинополя.

Андрій Шевченко

Італійські сторінки історії Буджака

<span><span><span><b><span><span><span>Ординці у Північному Причорномор’ї</span></span></span></b></span></span></span>

<span><span><span><span><span>Прихід італійців</span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span>Свідчать археологи</span></span></span></span></span>

<span><span><span><b><span><span>Зерно — головний товар</span></span></b></span></span></span>

<span><span><span><b><span><span><span>Не хлібом єдиним…</span></span></span></b></span></span></span>

<span><span><span><b><span><span><span>Старі ринки — нові торговці</span></span></span></b></span></span></span>

Також Вам може сподобатись: