"Я не розумію, як можна говорити про сьогодні й не вживати ненормативну лексику", - Ірма Вітовська-Ванца

Трагікомедією і є наше життя, де ми звикаємо до болю, можемо обрати зручну позицію, мати здобутки поруч із трагедіями. Про емоційні гойдалки у виставі, початок повномасштабного вторгнення, культуру 2000-х, розповіла Ірма Вітовська-Ванца - акторка театру та кіно, громадська діячка. Дивіться повну версію та читайте у скороченому варіанті ексклюзивне інтерв’ю про злість, розпач та страхи. 

Ви привезли до Одеси виставу, яка про досвід початку повномасштабного вторгнення, однак цього не зрозумієш ні з назви, ні з афіші. Чи зустрічали ви дисонанс в очікуваннях глядачів?

Що таке київська перепічка? Це звичайна сосиска в тісті. Але вони вміють тісто так робити, що вона дуже смачна і має успіх. Мені здається, що це не про гастрономію більше, а про емоцію. І перепічка – це емоційна історія прив'язки до Києва.  

Чому про київську перепічку? Тому що вона є одним із символів цієї вистави, якраз емоцією. І з нею почалася історія перед початком повномасштабного вторгнення - 8 лютого 2022 року, але ми з нею пересуваємося одразу у вторгнення. І далі події 2022 та літа 2023 року.  

Але ось цей період – це автобіографічна історія. Тут багато сміху попри весь жах. Тому що в житті цей гумор, дещо самоіронічний, злий і дещо наповнений помстою внутрішньою.  Тут є ненормативна лексика, тому що... Я не розумію, як можна про сьогодні говорити й не вживати ненормативну лексику. Якщо воно емоційне, якщо це не раціональна природа, а емоційна. 

Дуже багато ніжності, щемкості та суму - це те, що ми переживали, коли тулилися один до одного, входили в цей блекаут, коли не працювали ліфти, не було як зварити. Ми світили ліхтариками, а в них світили своїми серцями, мріями, надіями, образами, злостями й те, як ми знайомилися з війною. 

Більшість країни знайомилася з війною у 2022 році. Тому що з 2014 року це тільки локальна була історія.  Інша частина країни була у своїй бульбашці. Активна частина розуміла, що відбувається, допомагала. Цей перший шок прийшов. А далі, коли почалась постійна історія більшість зосередилися на своєму буденному житті. 

Хтось одразу потрапив в пекло як Маріуполь, Авдіївка, Бахмут, Соледар, Сіверськодонецьк та багато інших. Хтось потрапив в окупацію, де практично мало що зруйновано, але вони зруйновані всередині. Зруйновано те, що тобі треба жити в іншій країні, якщо ти не адепт тих смаків і світоглядів. 

Тобто якщо це для тебе не вітальна історія, то абсолютний жах. Деякі потрапили в реальний жах, ще крім морального, у фізичний. Ми всі знайомилися з війною, проходячи досвід.  Зараз вже більш цинічні стали, ми навчилися слухати, розрізняти по звуках. А у 2022-му?  Ми думали, що цей дрон дивиться, власне, тільки за тобою. Ми думали, що цей дрон має очі, він полює за тими, де є світло. Вимикали світло. Навіть на Заході Україні вимикалося світло, тому що дрони літають. І ми всі боялися. 

Як це не страшно звучить, людина адаптується до найжахливіших ситуацій. Ми стали вже менше плакати на смертях, у нас більше злості та помсти, ніж розпачу. У нас більше питання до неба. Скільки це ще має тривати і як це сталося? І чому це так?  

Це для нас трагічно. Ми не знаємо відповіді наскільки це буде надовго. Думаю, що це буде дуже надовго. Тому що вони теж собі накопичують, ми плюси - вони мінуси. Бачу дуже плачевну ситуацію з майбутнім федерації.  Взагалі. З окремими народами, які всі в цій бульбашці пов'язані кров'ю, як і всім, це буде дуже жорстко. А для нас – плюси. 

Але ми платимо за ці плюси кров’ю зараз. Вони потім, ми зараз. І для нас це завжди питання, скільки це буде тривати. Тож звичайно, відстань війни нас віддалила в емоціях. Пам'ятаю родину в Одесі, в якій маленька дівчинка Кіра з мамою загинула, батько пішов воювати, і теж загинув.  Для мене відкладаються ці речі.  Пам’ятаю троє дітей у Львові, діти у Кривому Розі, ці світлини, страх. Для мене дитячі смерті досі надзвичайні.  Військові так само - це чиїсь діти. У мене дуже багато вже втрачених дітей у моїх подруг. І як з цим жити? А в когось пропали безвісти, і я не знаю, як вони живуть. Виють. 

І ти не знаєш, як це розділити, взяти частину болі собі, щоб трошки облегшити. Тому що невідомість – щось страшніше, мені здається, ніж коли ти поховаєш і знаєш, місце, куди ти можеш прийти. 

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

І власне, я цю "Перепічку" створювала з відстані після початку вторгнення. Бо якби я її випустила у 2022 році, мабуть, вона не мала б такої відрефлектованості. Потрібна була ця відстань. Вона б не мала стільки гумору всередині. Для того, щоб створити терапевтичний проєкт, треба пройти рефлексію, якийсь час, щоб його усвідомити, переосмислити й подивитися на нього з боку вже. Тоді воно працює. 

Я у 2022 році не могла б так жартувати. А зараз на відстані можна. "Київська перепічка", як сама Наталка Ворожбит написала у пресрелізі, це - гойдалка, від одних емоцій до інших, від сміху до сліз. В принципі так і в житті. Трагікомедія – це наше життя. Буває на весіллі ви ридаєте. Буває на похоронах ви починаєте сміятись. Воно завжди так і непередбачувано. 

Мені здається, що ми правильно пішли цим шляхом, коли писали її через відстань. Я думаю, що вийшли вчасно, коли вже можна терапевтично проходити перші дні шоку. З іншої сторони ми мобілізуємо людей на відчуттях початку війни, вся країна була мобілізована на те, що ми пройдемо цю дорогу. І це працює теж. 

Зараз про 2000-ні роки згадують в контексті розквіту українського, щонайменше у музиці. "Леся +Рома" вийшов у 2005 році. Чи бачили ви цей сплеск і на чому він будувався?

Вони з'явилися на хвилі. Це ж був Ющенко, Помаранчева Революція. На її хвилі було відродження. Потім занепад, коли прийшов Янукович, знову почали окупацію інформаційного простору. Це був російський бізнес - туди не допускали. Майже всі зірки переформувалися російською співати. Тільки одиниці українською, мабуть, квота якась була. Одиниці пережили цей період і мали доступ до етеру. 

Наприклад "Океан Ельзи". Ну вже такі унікальні, які зайшли та були комерційно привабливими навіть на гастролях в росії. Але для більшості це було політичне питання. 

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

"Леся + Рома" - це попсовий проєкт свого покоління. Я думала, що ми засиплемо цією попсою. Але нам сказали, що більше це ніхто не дозволить, тому що воно почало працювати на ідентичність. Тому що на Сході та Півдні молодь почала дивитися, реагувати, симпатизувати. Діти, які йшли в школу, росли вже на цьому. Воно почало ставати культовим, це злякало. Вони навіть у попсовому розважальному контенті бачили небезпеку спільної ідентичності. 

Що таке спільна ідентичність? Це маркер. Ми конкретно маркували, що це українська родина, у нас були різномовні персонажі, і російською, і суржиком говорили, і дуже класною українською говорили, мали певну соціальну базу та позицію. Все одно це відчувалося, де це відбувається і хто ці люди.  

Якби квотування не пробили у 2016 році, музики б ми не бачили, скільки гуртів не пережило б в цей час. І подивіться після квот, скільки команд знайшли доступ до етерів, і ми побачили їх. Те саме і з контентом телевізійним. Трішки ми запізнилися, я вам можу сказати, що 23 лютого 2022 року ще знімали російською. 

Я вважаю, що це було хибно, ми вступили в війну із брудними черевиками. Багато акторів перепрошували потім. Після 2014 року одиниці відмовилися від російськомовної роботи. Я, Зюбіна, ну там є актори, які багато знімалися, але вони й не замазалися. Ада Миколаївна встала в позицію. Багато акторів встало в позицію, але в кількісному показнику - це дуже мало, не хочу звинувачувати, у кожного свої аргументи. 

Це фінансова мотивація була, не ідеологічна, але часом гроші трошечки підсмерджують, знаєте. І держава сприяла далі продовженню цієї російськомовності, актори просто шукали де себе реалізувати. І тут менше до них питань, ніж до системи.  Але тому вони й просили вибачення. Я не бачила вибачень продюсерів каналів. От них я не бачила, а від  акторів бачила, і це гідно.

Марія Литянська