Грязі Куяльника: історія розквіту бальнеологічної перлини Європи

1 січня 2022 року Володимир Зеленський підписав указ про створення Національного природного парку "Куяльницький". Через повномасштабне вторгнення питання розвитку нового національного природного парку залишилося незавершеним. Але чим такий унікальний Куяльницький лиман та його околиці?

У путівнику за 1900 рік так описується Куяльник: "Тут користуються з найбільшим успіхом від наступних хворобливих форм: всіх видів хронічного ревматизму, золотухи, страждань лімфатичної системи, англійської хвороби, хронічних ексудативних процесів, наслідків травматичних та запальних захворювань. суглобів, деяких страждань нервової системи, деяких хронічних хвороб шкіри, пізніх форм сифілісу".

Лікувальними властивостями на Куяльнику має практично все: рапа (вода лиману з розчиненими в ній солями), повітря, сонце, деякі види рослин, мінеральні води.

Куяльницьким курортом ми завдячуємо лікареві Ерасту Андріївському, який на початку 30-х років XIX століття переконав князя Воронцова створити на Куяльницькому лимані грязелікарню. Земля для неї була викуплена міською владою у князя Жевахова, на честь якого згодом було названо гору Жевахова. 27 червня 1833 року архітектор Іларіон Кошелєв розпочав до будівництва на березі двох купалень. Будівництво було завершено через 2 місяці.

Відкриття грязелікарні відбулося 1834 року. Ось як описувала відкриття грязелікарні газета "Одеський вісник" 20 червня 1834 року: "Міське Начальство, переконавшись у цілющих властивостях вод Одеського Куяльницького лиману, зробило розпорядження про влаштування біля самого берега, закладу, в якому б бажали знайти собі всі необхідні зручності. Це заклад, що складається з намету для холодних купалень і з парників для теплих, грязьових та піщаних ванн, нині приведено до закінчення і довірено нагляду доктора Андріївського. Жінки можуть користуватися наметом для купання щодня від 9 години ранку до 6 вечора, а решта часу вранці та ввечері надано чоловікам; грязьові та піщані ванни приймаються від 10 до 2 годин вдень".

Відкритий заклад офіційно називався "Лікарня грязьових та піщаних лиманських ванн". Але перша будівля виявилася не міцною і до 1840 року стала непридатною. Цьому сприяло сильне підняття води на лимані.

У 1841 році у спадкоємців князя Жевахова було придбано ще 11 десятин землі, які були розбиті на 20 ділянок та роздані безкоштовно всім охочим із зобов'язанням "обзаведення садибами, житловими для хворих будинками та посадки дерев". Виникло селище, яке в змозі було розмістити до тисячі осіб.

У 1842 році на Куяльнику було збудовано комплексну двоповерхову лікарню. Одеський будівельний комітет здав цей заклад в оренду дивізійному лікареві Ерасту Степановичу Андріївському. До 1851 року (цього року Андріївський за Воронцовим переїхав на Кавказ)  Андріївський тут лікував пацієнтів, і слава про лиман стала поширюватися. Місцеві жителі навіть почали називати Куяльницький лиман Андріївським (наприкінці XIX – на початку XX століття на всіх листівках з видами лиману він називався Андріївським).

В описі Куяльницького лиману, опублікованому лікарем Бернардом Абрагамсоном у 1850 році, згадуються регулярні рейси омнібусів (карети, які мали багато місць й виконували роль сучасних маршруток) з міста до купалень та лікувального закладу, що сприяло притоку відвідувачів на лиман.

Цікавий опис самої грязелікарні, зроблений Абрагамсоном у 1842 році: "Неподалік від берега знаходиться не дуже піднесена будівля, що містить у собі кілька кабінетів, з чепурними мармуровими ящиками для ванн з простої, теплої лиманної води так само як і дерев'яними, в яких приймається грязь".

Після переїзду Андріївського на Кавказ старання його наступників (серед яких були Абрагамсон, Срезенівський та інші лікарі) не мали такого успіху, який був у Андріївського.

Грязелікарня. Листівка початку XX ст. з колекції автора

У період Кримської війни 1853-1856 років на Куяльнику було встановлено артилерійські батареї, практично всі споруди курорту були розібрані або пристосовані до військових потреб. Потім лиман майже на 10 років був зданий в оренду промисловцям для організації видобутку солі. У цей час Куяльник як лікувальна місцевість мало використовувався.

Повернувшись на початку 1860-х до Одеси, Андріївський мріяв відродити роботу лікарні на лимані. Бувши голосним міської Думи, Андріївський неодноразово порушував це питання на засіданнях. Але міська Дума мала інші плани.

22 лютого 1865 року розпорядчій Думі все ж таки було доручено "повернути Куяльницько-лиманний заклад, буде не зустрінуться до того якісь особливі перешкоди, до колишнього свого призначення", Андріївський домігся відродження на лимані грязелікарні, проте роботу в ній продовжили інші лікарі. Єдиний на лимані міський заклад у 1868 році було здано в оренду доктору А. В. Бертенсону з платою 150 рублів на рік. Стараннями лікаря Бертенсона курорт поступово почав відроджуватися.

У цей час на Куяльник їздили лікуватися переважно представники середніх верств населення. Заможні люди через неупорядкованість курортів воліли лікуватися за кордоном. Але курорт поступово розвивався та упорядковувався.

До 1879 при грязелікарні був зал для відпочинку, в якому містилася каса, тут же знаходився кабінет лікаря для консультацій й при ньому невелика аптека. Чоловічі та жіночі купальні у відкритому лимані були влаштовані просторо та зручно. У них було 48 кабін та чотири загальні відділення. У купальнях і у ванному закладі завжди була прісна вода для змивання солі зі шкіри. До кінця 1870-х років на околицях грязелікувального закладу з'явилося багато нових будинків, що належали приватним власникам, між якими траплялися чудово влаштовані дачі.

Така велика кількість постояльців передбачала розв'язання питання харчування. З цією метою працював ресторан у саду закладу. Крім того, при закладі була єврейська кухмістерська, на багатьох дачах можна було отримати за помірну ціну домашній стіл. На станції залізниці функціонував постійний буфет.

Ще на початку 80-х років XIX століття обговорювалося питання створення нової більш місткої будівлі міської грязелікарні. У 1881 році на Франкфуртській міжнародній бальнеологічній виставці демонструвався проєкт нової грязелікарні, створений інженером М. Лівшиним та схвалений одеським бальнеологічним товариством.

Згідно з цим проєктом, новий курорт мав складатися з двоповерхового головного корпусу, двох бічних і двох задніх флігелів. Простір між задніми флігелями передбачалося покрити скляним дахом, під яким планували розмістити рейки з поворотними колами для пересувних ванн. Проте проєкт залишився на папері, до відкриття нової грязелікарні було ще далеко.

Ініціатива створення нового лікувального закладу на Куяльнику належала одеському бальнеологічному товариству, заснованому 1876 року. Серед його засновників були Мочутківський та Вериго, а почесними членами товариства – Н.І. Пирогов та С.П. Боткін.

У 1888 році за дорученням Григорія Маразлі архітектор Микола Толвінський розробив проєкт нової грязелікарні, який був затверджений Міською Думою в 1890 році. Одночасно із затвердженням проєкту було укладено договір з Пашковим - підрядником, який видобував в Усатовому камінь для будівництва грязелікарні, та механіком Йосипом Тимченком, завдяки якому курорт Куяльник став немеханізованим в імперії. 

"Кілька років тому було вироблено чудовий проєкт нового лікувального закладу" – написано в Путівнику по Одесі та її околицях за 1889 рік. Міська дума його прийняла та асигнувала триста тисяч рублів, хоча виконання його в результаті обійшлося значно дорожче. У 1890 році архітектор Толвінський взявся до робіт, які були завершені до 1892 року. Остаточна вартість проєкту зросла на двісті тисяч, склавши загалом близько пів мільйона рублів.

План грязелікарні, кінець XIX ст. Зображення з колекції автора 

Грязелікарня складалася з 8 будівель, з'єднаних особливими галереями та дев'ятої будівлі (машинного відділення). Весь комплекс споруджено за павільйонною системою, не маючи головної або центральної будівлі. По чотирьох кутах, із залізними мінаретами вгорі, розташовані великі павільйони, що мають форму звернених назовні прямих кутів. Така форма організації павільйонів грязелікарні пояснюється планами подальшої добудови та розширення закладу. І на це були всі підстави. Ось що писали довідники початку 20 століття про грязелікарню: "У грязелікарні 40 000 за сезон. Нові купальні з поглибленим останнім часом, внаслідок обміління лиману, дном, у яких перебуває за сезон 200 000 осіб".

Міські купальні були трьох класів із чоловічими та жіночими відділеннями. У 1 і 2 класах розташовувалися окремі кабінки, а купальні 3 класи являли собою простий дерев'яний навіс з лавами.

З головного фасаду сходи та пандус вели до вестибюля I класу, який був великою залою з круглими вікнами під стелею та великими вікнами з видом на внутрішній сад із фонтаном. Над входом та виходом були спеціальні ложі для оркестру. Зліва від входу розташовувалися адміністративні приміщення (контора, кабінет лікаря, приймальня), праворуч – буфет.

З боку лиману розташовувалися входи до павільйонів першого класу, з боку дач – входи до павільйонів другого класу. Навпроти станції залізниці був третій вхід, який вів до однієї зі сполучних галерей, де знаходилася каса для продажу квитків.

Купальні I та II класу на Куяльницькому лимані. Листівка з колекції автора 

Йосип Тимченко був механіком Одеського університету. Після запуску створеного Тимченком обладнання всі процеси були повністю механізовані (для цього було створено спеціальний машинний павільйон). Тільки видобуток грязі повинен був вироблятися вручну (черпальна машина крім бруду захоплювала каміння та пісок). Бруд перевозили човном до спеціального резервуара, після чого помпа підіймала грязь на третій поверх, де знаходилася вузькоколійка з вагонетками, яка працювала за принципом конвеєра. Для підігріву бруду Тимченко використав суху пару. За кілька хвилин температура бруду підіймалася до потрібного рівня, після чого вагонетку підкочували до спеціальної труби, якою грязь надходила у ванни. Відпрацьована грязь трубопроводом йшла назад у лиман для рекультивації.

Влітку 1897 року на курорті мешкало вже понад 5 тисяч осіб. За літній сезон на курорті було проведено близько понад 20 тисяч грязьових процедур та 44 тисяч раптових ванн. Через чотири роки після відкриття в лікувальному закладі було 16 раптових ванн та 16 грязьових ванн першого класу (у кожному випадку по вісім для чоловіків та жінок); у другому класі раптових ванн 32 (16 чоловічих та 16 жіночих) та 28 грязьових (12 чоловічих та 16 жіночих). Всього ванн у двох класах було 92. До того ж на березі лиману були міські купальні трьох класів.

На початку XX століття курорт упорядковується. При міському закладі організували курзал, а за ним ресторан. Тут же знаходилося поштове відділення, що функціонує від 8.00 до 14.00 та від 16.00 до 18.00, також телеграф та телефон. Поблизу лікувального закладу була й аптека.

Також функціонував літній театр. Завдяки вдалим ракурсам зображень на старовинних листівках, ми можемо з точністю визначити місце його розташування: поряд з машинним корпусом грязелікарні.

Машиний корпус та літній театр. Листівка з колекції автора 

На площі між грязелікарнею та лиманом був сад із квітниками та доріжками для прогулянок. Так само окремі садки створювалися між павільйонами зі своїми входами та терасами. Між будівлею лікарні та дачами знаходився парк та широкий бульвар. Ось як описував цей парк путівник за 1904: "Міський парк на Куяльницькому лимані створено нещодавно, лише кілька років тому. У старішій його частині розташований грандіозний міський лиманно-лікувальний заклад, ресторан, чудовий павільйон-раковина для музики та ін. Новіша частина парку звернена в поетичний куточок з величезним ставком, з островом, де притулився невеликий ресторанчик". У сквері під час лікарні кілька разів на тиждень грав військовий оркестр та струнний оркестр оперного театру. Коли ж оркестру не було, у будівлі курзалу лікарні (де було піаніно) влаштовували концерти як професійні музиканти, так і любителі музики, що відпочивали на лимані. У приміщенні міської лікарні була бібліотека та читальний зал. Читання на той час було дорогим задоволенням – місячний абонемент на одну книгу коштував 50 копійок.

Розквіт Куяльницького курорту припав на початок XX століття. На цей час завершилася більшість робіт з благоустрою курорту. У путівнику за 1904 рік так описується оновлений курорт: "Ті, що відвідали лиман лише кілька років тому не впізнають його і будуть приємно вражені картиною, яка їм представиться при виході з вагона. Уся велика площа, на якій лише 7–8 років тому серед солончакової пустелі відокремлено красувалася гарна будівля міського лікувального закладу, звернена тепер до квітучого красивого парку".

Буфет при грязелікарні. Листівка з колекції автора

Пристань на штучному озері обслуговувала цілу "флотилію" човників, у яких відпочиваючі могли кататися ставком. Посередині ставка розташовувався мініатюрний острівець з гарною альтанкою та рестораном. Перед фасадом лікарні з боку вокзалу знаходився бюст Андрієвського. З іншого боку лікарні, навпроти входу в ресторан, розташовувався великий майданчик із павільйоном-раковиною, де давалися концерти міського симфонічного оркестру. У 1903 році було завершено замощення бруківкою гранітом.

У 1904 році за літній сезон Куяльницька грязелікарня приймала до 40 тисяч відвідувачів з усієї Європи.

Дмитро Жданов