Ганна Дочева: "Щоразу після знімального дня я дякувала Богу"

Знімати кіно в Одесі під прицілом ворожих дронів, ремонтувати будівлі після прильотів і одночасно виборювати державне фінансування – у таких реаліях сьогодні працює найстаріша кіностудія України. В. о. голови правління Одеської кіностудії Ганна Дочева відповіла Інтенту на закиди про "невчасні" витрати на кіно, пояснила розподіл касових зборів, брак кадрів через мобілізацію та розповіла, як кіностудія готується до чергової складної зими.

Ким ви хотіли бути в дитинстві?

Цікаве питання. Не можу сказати, що я чітко мріяла зайняти якусь конкретну посаду чи стати кимось певним. Я точно пам'ятаю, що мені завжди була цікава увага до себе. Мама навіть періодично жартує в сім'ї: "Ти пам'ятаєш, як ти була маленька, як на всі наші сімейні зустрічі ти просила уваги, ставала на стільчик і розказувала вірші?"

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Можливо, дитиною я вже десь у думках хотіла стати продюсеркою, займатися організаційною діяльністю, коли ще точно не знала, що це називається продюсуванням. Свої іграшки я точно організовувала: усіх "строїла", розповідала, кому що робити, і постійно сварила. Проте зараз можу чесно сказати, що я не авторитарна керівниця.

Батьки були люблячими людьми?

Коли мені було 4 роки, мій тато загинув в авіатрощі. Відповідно з чотирьох років мене виховувала мама. Їй довелося дуже складно, бо в 28 років вона стала вдовою з двома дітьми. Вона стала і чоловіком, і жінкою в сім'ї, щоб утримати нас із сестрою, дати нам найкраще дитинство і найкращий світ, наскільки це було можливо. Це сталося у 1991 році – у складний час для країни, тому мамі було неймовірно важко. Проте настільки, наскільки вона могла, вона давала нам і любов, і турботу, й увагу. Я щиро їй за це вдячна. Все, ким я є сьогодні, - це фундамент, який заклала в мене мама.

Наскільки я знаю, батьки не були людьми з кіноіндустрії?

Взагалі ні. Тато був військовим, мама працювала в авіакасах, займалася продажем квитків. Я народилася в Одесі. Потім ми жили в Арцизі у військовому гарнізоні.

Коли тато загинув, нам довелося переїхати до Одеси, де жила мамина сім'я – мої бабусі, дідусі, тітки та дядьки. Тут мамі було легше. Згодом так сталося, що мама пішла на військову службу. Вона цього не планувала, але на той час військова служба давала певну стабільність: соціальний пакет, захищеність і впевненість у тому, що вона зможе щось дати нам із сестрою.

Ви тоді уявляли, що теж підете військовим шляхом і станете військовослужбовицею?

Ні, ніколи. Моя старша сестра, яка старша за мене на чотири роки, після школи двічі намагалася вступити до Харківського авіаційного університету. Не вийшло через питання зі здоров'ям та інші моменти. Згодом вона закінчила наш технікум зв'язку, була військовою, але зрештою списалася.

Я тоді дивилася на це і розуміла, що мені дуже не підходить такий конкретний графік, де все строго. Мама через службу теж стала більш жорсткою, звикла працювати виключно за армійськими правилами. Я розуміла, що для мене це дещо неприйнятно.

А яке кіно любили дивитися в дитинстві?

Кіно не пригадую, щоб я дуже сильно любила в ранньому віці. А от щодо серіалів… Це був період, коли кіно показували виключно в один певний час.

Я пригадую, як ми з друзями гуляли у дворі. Щойно починалися "Качині історії" чи якісь мультсеріали про Тома і Джеррі, у дворі ставало порожньо – всі бігли додому. Ми уважно переглядали телепрограму в газеті, щоб не пропустити улюблені мультфільми. А іноді хтось із батьків кликав: "Діти, починається мультсеріал, ідіть дивитися!"

Ми жили з моєю бабусею, маминою мамою, і я дуже добре пам'ятаю її два улюблені фільми: "Весна на Зарічній вулиці" та "Королева бензоколонки". Ми з нею дуже часто їх дивилися. "Весну на Зарічній вулиці" я просто задивилася "до дірок", бо бабуся багато про нього розповідала, ми обговорювали людські цінності та історії. Для мене це було дуже символічно, коли я згодом прийшла працювати на кіностудію. Ну і "Пригоди Електроніка" - це один із моїх улюблених дитячих фільмів, знятих саме Одеською кіностудією.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Ви працюєте на Одеській кіностудії з 2018 року. Як кіностудія проживає ці буремні часи?

Складно. Мене надихає те, що в нас дуже сталий колектив. Вкрай важливо утримати команду, пройти крізь усі складнощі й дати людям мотивацію, щоб вони розуміли, заради чого ми все це робимо, і йшли на роботу з бажанням. Жалітися – не в моїх правилах. Складно так само, як і всій державі, як і кожному з нас. Проте треба триматися, вірити в краще і сподіватися, що труднощі не безкінечні. Будуть нові проблеми, але треба робити на своєму місці те, що ти можеш.

Як думаєте, ви встигли стати лідером для команди?

Мені складно відповісти на це запитання. Думаю, що тут краще запитати в команди, бо вони зможуть відповісти об'єктивно. Проте для мене лідерство – це прийняття рішень, уміння втримати фокус уваги колективу, підтримувати їх, надихати та пропонувати нові ідеї. Якщо команда до тебе дослухається і ви маєте результати – мабуть, це і є лідерство.

Ви на посаді керівниці трохи більше року. Які виклики за цей час були найвідчутнішими?

Викликів багато. Перша зима була для мене дуже тривожною: блекаути, воєнна ситуація в Одесі, життя біля моря, коли ніколи не знаєш, який сюрприз чекає далі. Доводиться адаптуватися. Минулу зиму, дякувати Богу, теж пережили. Було непросто, але все обійшлося.

Зараз я знову готуюся до зими, і мені здається, що вона буде ще складнішою за ту першу, коли я тільки обіймала посаду за півроку до холодів. Мій попередник Андрій Осіпов уже розумів під час війни, що робити і до чого готуватися, а для мене все було новим і хвилюючим.

Проте один із найбільших викликів – це зйомки фільмів під час війни. Просто зняти кіно, а тим більше довести його до великого екрана в таких умовах – це вже успіх усієї команди. А знімати в Одесі (більшість зйомок проходила саме тут) було неймовірно складно. Я щаслива, що ми це зробили, фільм вийшов у широкий прокат, і ми цим пишаємось.

Прем'єра фільму про Довженка відбулася 1 жовтня. Якими були враження глядачів та відгуки?

Ми дуже хотіли створити не пам'ятник Довженку, а показати його живою людиною, яка помиляється, приїхала до Одеси зі своїми планами, закохується, ризикує і врешті-решт знімає своє кіно. Судячи з того, що за два тижні прокат перетнув позначку у 23 тисячі глядачів, нам це вдалося. Відгуки здебільшого дуже теплі. Багато людей кажуть, що не очікували побачити Довженка настільки живим. Ми прагнули спровокувати у глядача інтерес дізнатися більше про нашу культуру, наших митців та самого Довженка і, здається, це вийшло.

23 тисячі глядачів. А скільки це у касових зборах? Ви рахували?

Так, є офіційні цифри – це 4,5 мільйона гривень. Це невелика сума, якщо порівнювати з іншими українськими релізами, проте, зважаючи на реалії, в яких ми живемо, це успіх. Глядачеві складно йти в кінотеатри через страхи та безпекові ризики, адже більшість кінотеатрів знаходиться в торгових центрах, а ворог б'є саме туди. Тому зібрати такі касові збори за два тижні – дуже добрий результат.

Розкажіть, куди прямують гроші від продажу квитків. Як розподіляються кошти?

З цієї суми 50% одразу забирають кінотеатри – так працює система. Після цього 10% забирає наш дистриб’ютор B&H (це компанія-посередник між виробником і кінотеатрами, яка домовляється про розклад та умови).

Решта коштів заходить до виробника. Згідно з контрактом із Держкіно, ми маємо повернути державі не менше 50% від наданої державної субсидії на виробництво. У підсумку у виробника залишається не так багато, але ми вдячні за державну підтримку, яка дозволяє популяризувати українську культуру. Зароблені кошти кіностудія спрямовує на свої потреби – наприклад, на відновлення після минулорічного прильоту, адже в нас досі багато вибитих вікон і пошкоджених стін біля складу.

Чи очікували ви хейту після виходу художнього фільму про Довженка?

Так, ми хвилювалися. Це перший художній стрічковий проєкт про Довженка. Документального кіно багато, а показати його особисте життя у період становлення на Одеській кіностудії – велика відповідальність. Команда вклала в цей фільм стільки душі, тому ми дуже боялися, що люди не зрозуміють наших задумів або спробують їх перекрутити. Проте зараз ми надихаємося теплими відгуками і сприймаємо конструктивну критику.

Були зйомки на об'єктах критичної інфраструктури, які певний час трималися в таємниці. Розкажіть деталі.

Так, ми не могли популяризувати процес із майданчика. 31 травня ми завершили знімальний період, а 10 червня стався приліт по Одеській кіностудії. Не знаю, чи пов'язано це, але ми дуже хвилювалися через скупчення людей.

Вечірні зйомки на відкритому просторі організовувати складно: освітлювальні прилади, команда, світло видно, здавалося б, скрізь, а ворожі дрони літають щодня. По всьому майданчику були розклеєні оголошення: "Будь ласка, не публікуйте в реальному часі й не розповідайте, на яких локаціях ми знімаємо".

Я ніколи не була надто набожною, але щоразу після знімального дня я дякувала Богу за те, що ми відзнялися практично без овертаймів і все минуло спокійно, наскільки це можливо в нинішніх умовах.

На вашу думку, яке місце займає Одеса в українському кіновиробництві сьогодні?

Одеса – це серце і початок українського кінематографа. Звісно, зараз більша частина виробництва зосереджена в Києві, частина людей виїхала за кордон через війну, але кінематографічне життя в Одесі триває. Ми продовжуємо популяризувати Одесу як головний кіномайданчик країни. Я мрію і вірю, що настануть часи, коли Одеса поверне собі першу позицію, сюди знову їхатимуть міжнародні знімальні групи, а Одеська кіностудія зніматиме безліч фільмів у копродукції.

Як кіностудія використовує свої простори під час війни? Чи плануються покази для одеситів?

Цьогоріч ми переосмислили простір і вирішили запустити серію кінопоказів у нашому малому залі з продажем квитків. Плануємо тематичні покази до Геловіну, до новорічних свят, а також покази фільму про Довженка за участі знімальної групи, щоб надати можливість подивитися його тим, хто не наважувався йти до торгових центрів. У нас є гнучкий графік, думаємо і про денні сеанси для студентів та старшого покоління.

Які фахівці сьогодні найбільше потрібні кіностудії та загалом індустрії?

Нам критично не вистачає технічних фахівців – хлопців, які мають носити важке обладнання. Багато чоловіків зараз у війську або сидять по домівках через страх мобілізації.

Крім того, є гостра проблема з хорошими сценаристами. Часто ідея чудова, але коли починається підготовчий період, виявляється, що діалоги провалені, а локації занадто дороговартісні. Добре, коли сценарист є практиком або коли режисер пише сам, хоча там свої нюанси.

Проєкт "Тисячовесна" має загальний бюджет у 4 мільярди гривень. Зараз бюджет істотно урізається на потреби фронту. Яким чином це відобразилося на ваших проєктах?

Добре, що держава робить фокус на підтримці війська, але тут треба розуміти: чимало людей недооцінюють кіно як інструмент, зокрема в культурному просторі. Коли мої друзі чи знайомі ставлять це питання і провокують дискусію у стилі: "Краще б ці гроші віддали не на кіно, а на дрони й військо", я кажу: "Просто зупиніться й оцініть масштаб. рашка виробляє колосальну кількість контенту, витрачає величезні кошти на його створення та на популяризацію й привласнення того ж Довженка". Це кричуща проблема. Тому я вважаю, що на культуру треба виділяти гроші, робити державні замовлення, мати чітку державну політику й розуміти, якого контенту нам зараз потрібно більше, щоб вести цю конкурентну культурну боротьбу.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Щодо того, як це відобразилося на нас: не можу сказати, що якось катастрофічно. Ми подавали на отримання державного фінансування три кінопроєкти, з яких пройшов один. Я не буду критикувати умови – маю щодо цього власне бачення, але по-чесному дякую й за те, що погодили фінансування хоча б одного великого фільму. Це дозволить усій команді наступного року бути задіяною у виробництві.

Проте є один момент, який мені здається трохи недопрацьованим, - це питання фінансування кіностудій із державною участю, як-от Кіностудія Довженка чи Одеська кіностудія. Складається ситуація, коли невеликі приватні продакшни отримують фінансування на два-три великі проєкти, а Одеська кіностудія – лише на один. Це не зовсім справедливо. Невеликі продакшни тримають у штаті двох-трьох спеціалістів – бухгалтера, юриста, директора, а решту команди набирають під конкретний проєкт. У нас же є активи, територія та штат із 24 працівників. Відповідно, наші постійні витрати значно більші.

Звісно, цільові кошти з бюджету фільму ми не можемо витрачати на ремонтні роботи, але за рахунок будівництва декорацій чи підготовки костюмів ми могли б локально приводити до ладу будівлі та конкретні локації. І два-три проєкти замість одного нам би в цьому дуже допомогли.

Але добре, що фінансування культурної сфери загалом є. Адже інші продакшни також можуть приїхати до Одеси й витратити ці кошти тут. Ми заохочуємо київських колег приїжджати, бо Одесу всі люблять. Якби сюди щороку приїжджали бодай два-три продакшни з великими проєктами, це було б суттєвою підтримкою і для нашого міста, і для Одеської кіностудії.

Ольга Лопатюк