06 жовтня 2024 р. 23:01
(Фото: izmail.es)
Інтерес до регіональної історії найчастіше обмежується її політичним минулим. Питання тогочасного побуту, господарства, рівня життя часто несправедливо лишається поза увагою. Але саме звичайні побутові речі (зарплатня, безпека, забезпеченість продуктами, одягом, рівень освіти та медицини) спонукають населення до політичних кроків. Хоча справедливо визнається, що центром політичного та економічного життя є великі міста, однак саме провінційні регіони забезпечують центри прийняття рішень продовольством, робітниками та формують загальну думку населення та її ставлення до влади. Буджацький край не є виключенням.
Основу населення Ізмаїльського та Аккерманського повітів Буджака складало селянство. За румунським переписом 1860 року селянами вважали себе понад 95 % населення. За переписом 1897 р. в Аккерманському повіті селяни складали майже 98 % сільського населення та 76,3 % загального населення повіту, в Ізмаїльському – відповідно 97 % та 66 % населення повіту. Разом селянський стан доходив до 97,5 % населення сільської місцевості та 71,1 % населення повітів. Тому саме їх достаток дає найкращу картину життєвого рівня населення регіону того часу.
За соціально-правовим статусом селяни першої половини ХІХ ст. поділялися на іноземних колоністів, державних селян та дунайських козаків. До іноземних переселенців відносилися "задунайські" (болгари, гагаузи, албанці, задунайські козаки, тобто колишні піддані Османського султанату) та "варшавські" (швейцарці, німці з Герцогства Варшавського та держав Південної Німеччини). Ці категорії мали різні матеріальні та правові пільги, однак отримували більшу державну допомогу та земельні ділянки на відміну від державних селян та козаків.
Задунайські переселенці. Фото: gagauzlar.md
Іноземні переселенці від держави отримали від 60 десятин (65 гектарів) землі на родину, грошову допомогу, звільнення на 25 років від військової служби та на 10 років від сплати податків. Державні селяни та козаки отримали до 30 десятин (близько 33 гектарів) землі, значно меншу грошову допомогу та більший податковий тягар. Козаки Дунайського Війська взагалі вважалися військовими, тому отримували землі та худоби лише для "підкорму". Основою їх доходу була військова зарплатня та гроші на утримання родини та господарства у мирний час. Навіть не всі козаки могли займатися підприємництвом та торгівлею, на відміну від інших селян.
У 1868-1871 роках всі категорії селян були зрівнянні у правах і окремі пільги іноземних колоністів були скасовані, більшість козаків було переведено до селянського стану.
За майновим розшаруванням це неоднорідне селянство на початку ХІХ століття умовно поділялося за кількістю голів худоби, яка складала найбільшу цінність і значущість у господарствах Буджаку. Соціальна диференціація державних селян була приблизно такою.
У 1820 роках багатими вважалися селяни, що мали 25 голів великої рогатої худоби, заможні господарства зазвичай утримували до 15 голів великої рогатої худоби, незаможні – дві-три.
У 1830-1840 роках заможні господарства мали 50-150 голів великої рогатої худоби, 10-30 коней, 100-200, інколи 500 овець. Незаможні господарства - 4-5 голів рогатої худоби, 1- 2 коней. Протягом 1823-1837 років частка саме незаможних селян скоротилася.
У "задунайських" поселенців мірилом достатку були вівці. Показовим у цьому плані є албанське село Каракурт. У 1827 році тут мешкали 150 родин (431 особа), які володіли 834 головами великої рогатої худоби, 169 конями та 1571 вівцями. Отже, на родину припадало до 10 овець та 5,8 голови рогатої худоби, 1,1 коня.
В середньому, на родину "задунайських переселенців" у 1846 році припадало 2 коні, 6 голів рогатої худоби та 43 вівці; у 1849 році – 4 коні, 7 голів рогатої худоби, 66 овець. За загальною кількістю худоби (51 та 77 голів відповідно) болгарських та гагаузьких колоністів можна віднести до заможних.
Яскравим прикладом заможного селянина був колоніст Нельча Вилков. У 1852 році він купив маєток Бисеріка у Кагульському повіті площею у 1,2 тисячі десятин (1,3 тисячі гектари). Тут щорічно збирали 750 чвертей пшениці (1575 гектолітрів), 500 чвертей кукурудзи і ячменю (1050 гектолітрів). Колоніст мав 60 коней, 100 корів та биків, 1200 овець. Колоніст Танас Петков у 1854 році продав частину свого майна: 275 чвертей (578 гектолітрів) збіжжя, 330 овець, 24 корови та 15 волів.
Аналізуючи забезпеченість худобою у 25 селищах Бендерського повіту серед "задунайських" переселенців, можна вважати, що незаможні господарства, які мали до 10 голів худоби становили до 32,5 % всіх господарств, заможні хазяйства (10-50 голів) – 62,2 %, багаті (50-150 голів) – 4,3 %.
Навіть серед військових Дунайського козачого війська зустрічалися заможні господарства. У 1839 році російські урядовці відзначили заможні господарства у селі Волонтирівка І. Хлівного (21 голів робочої худоби, 13 рогатої худоби, 150 овець), А. Гінкула (41 робоча, 45 рогатої худоби, 130 овець). У селі Акмангіт - Г. Гросула (24 робочої, 16 голів рогатої худоби, 170 овець). У селі Михайлівка козак Г. Царенко мав 23 робочої, 24 рогатої худоби та 50 овець.
З 1850-х роках для визначення добробуту селянина все частіше використовувався грошовий еквівалент видатків селянських родин. На думку російських урядовців чим вище видатки, тим заможніша родина.
Проаналізувавши видатки селянських родин кінця 1850-х років у 31 селищах Бендерського повіту, російські статисти дійшли висновку: середньорічні витрати багатих родин коливалися у межах 100-300 рублів, заможних - 75-250 рублів, незаможних - 40-75 рублів.
Селяни Бесарабської губернії: 1- молдавський пастух, 2-4 молдавські селяни, 5 – болгарин. Зображення: kraeved.od.ua
Після земельної реформи 1868 року в Бессарабії розміри наділів колишніх поміщицьких селян в Аккерманському повіті становили від 10 до 13,5 десятин (13-15 гектарів), державних – 19 десятин (20,7 гектара). Отже, у Буджаку середній наділ селян в середньому складав 14,5 десятин (майже 16 гектарів), тоді як в Бессарабській губернії він не перевищував 10 десятин (11 гектарів). В цьому регіон значно випереджав Бессарабську губернію.
При цьому не враховувалися наділи іноземних колоністів які мали від 60 десятин (65 гектарів) за урядовою постановою від 1819 року. Деякі з землевласників Ізмаїльського повіту мали понад 556 десятин (607 гектарів) землі, наприклад, Е. Третяченко з села Бабель (сучасне село Озерне Ізмаїльського району) – 650 десятин (708 гектарів) землі.
Прибутковим вважалося господарство, яке мало не менше 16 десятин наділу (17,5 гектарів), з яких 6 - 8 десятин (до 9 гектарів) відводиться на вирощування хліба з щорічним прибутком у 150-180 рублів Розрахунки велися з урахуванням чисельності селянської родини у 5 осіб з 3 дітьми та видатками на податки, освіту, утримання житла, їжу, одяг, розваги тощо.
Більшість селянських господарств, особливо в Ізмаїльському повіті мали наділи від 12-14 до 645 – 650 десятин землі, тобто 168 – 1000 рублів річного прибутку при щорічних витратах селянської родини з 5 осіб у 120-150 рублів. За розміром селянського наділу Буджак був близьким до південноукраїнських губерній (Катеринославська, Херсонська, Таврійська), де понад 60 % селян мали наділи від 10 до 15 десятин і вважалися заможними.
Ці статки не враховують прибутки місцевих селян від рибальства, яке вважалося одним з головних занять державних селян та козаків в плавнях Дунаю та дністровських озер. Мешканці Болграда Х. Півчу, Д. Мудраклі у 1831-1833 роках орендували озеро Кагул, сплативши оренди 1015 рублів, колоністи М. Баяджи, В. Млеканогло, А Узунов у 1834-1842 роках орендували це ж озеро, сплативши оренди 2845 рублів сріблом. Селяни Г. Джаман, С. Мелентій, І. Журавський, М. Гохман впродовж 1845-1851 років орендували дністровські озера, сплачуючи щорічну оренду 160-165 рублів сріблом. Зокрема, брати І. та В Журавські орендували 59 десятин Дністра протяжністю в 10 верств. Сплачена оренда досить висока, якщо врахувати, що десятину (1,09 гектара) плодючої землі можна було купити за 200-300 рублів.
Про прибутки від рибальства свідчать наступні відомості. Вилковський рибак Семен Таран залишив у спадок старшому сину 6 рибацьких човнів, 6 пар волів, 4 корови з телятами, кам’яний дім. Молодшому сину він передів млин, дім, 10 рибацьких човнів.
Якщо порівнювати достаток селян з робітниками у містах, то селяни мали змогу отримувати вищі прибутки та не були особливо зацікавлені переїжджати до міста у пошуках роботи.
Сезонна платня на вовномийні складала 80 рублів, сукновальнях – 115 рублів, миловарнях – 200 рублів, у воскових майстернях – 121 рубль, гончарних - 100, слюсарно-механічних - 280 рублів.
На дрібних підприємствах заробіток був нижче. Якщо вважати, що вовномийні працювали 4 - 5 місяців, решта закладів – 10 - 12 місяців, то середня місячна зарплата робітника в Бессарабії дорівнювала 12,6 рубля. Середня щоденна платня мешканців півдня губернії була у півтора раза більшою, ніж в губернії та становила понад 24 рублі на місяць. Така зарплатня могла задовольнити лише незаможних селян, яких було близько третини.
Щоб реальніше бачити розмір заробітку, можна привести ціни на продукти першої потреби. У 1904 році фунт (450 грамів) житнього хліба коштував 2 копійки, пшеничного – 3 копійки, м’яса - 10 копійок.
За відро (9 літрів) вина просили 50-70 копійок, а пуд (16,4 кілограма) бессарабського тютюну, що не був гіршим за турецький давали 8 рублів. Пуд деревини для опалення вартий був 10 - 12 копійок, пуд кам'яного вугілля – 20-26 копійок. Щорічна оренда однокімнатної квартири в губернському місті на кшталт Кишинева - 40 рублів.
Як ми бачимо з щорічних прибутків сільського населення, вони могли собі дозолити зазначені товари та не мали економії на харчах. Враховуючи те, що початкова освіта в школах була повністю безкоштовною і школи утримувалися коштом місцевих бюджетів, то більшість селян були писемними та могли дозволити своїм дітям навіть середню освіту – гімназію з щорічною платнею у 25-35 рублів.
Певним доказом добробуту населення є такий цікавий факт: у ХІХ столітті не було зафіксовано жодного значного розбійника в Буджаку. Практично весь кримінал діяв у центральних повітах губернії та Кишиневі, де рівень забезпечення селян землею був значно менший.
Андрій Шевченко