"Дива навколо" – збірка про почуття, інстинкти та мрії

ШОКОЛАДКА

Пролог

Алла (назвімо її так) народилася у Швейцарії навесні. З моменту появи на світ вона знала, що є особливою, і що в житті їй буде нелегко. Але дуже хотіла виконати свою, безумовно, важливу місію. Яку? Алла прагнула, щоб її… з’їли. Ні-ні, не лякайтеся. Йтиметься  не про людожерів. Річ у тому, що Алла – це всього лише шоколадка, одна з мільйонів шоколадок, які було привезено до нашої країни з країни банків, годинників, сиру і, звісно, шоколаду. За іронією долі, саме вона стала головною героїнею цього оповідання.

I

Отже, у наших краях Алла з’явилася рівно за два місяці після того, як, запакована у мідну фольгу та яскраву щільну білу обгортку, разом з іншими "колегами" залишила конвеєр і потрапила до величезної картонної коробки. Подолавши в ній кілька тисяч кілометрів, Шоколадка прибула на один зі складів в одному з міст України, де одразу ж відчула себе особливою, а тому – чужою.

Оскільки шоколадки під час переїзду вдосталь наговорилися про останні новини у світі шоколаду, посварили Верховну ШокоРаду й обговорили улюблений серіал "Какао-Боб Шоколадні штани", після прибуття вони майже не розмовляли між собою, отже, в Алли було багато часу, як то кажуть, думати "про високе".

У шоколадок відсутні практично всі інстинкти, які властиві людям: вони не хочуть їсти, їм не потрібно думати про продовження роду, вони не відчувають болю, а тому позбавлені інстинкту самозбереження. Проте головне завдання – радувати людей – закладене в них дуже і дуже глибоко. І, звісно, не можна не згадати про надмірну пиху й самолюбство.

Вам, напевно, цікаво, якою саме шоколадкою була наша героїня? Алла була пористою шоколадкою, і мені пощастило побачити момент її народження! Це незабутні враження! Ви ж знаєте, як виготовляють пористий шоколад? Десертну шоколадну масу розливають у формочки на 3/4 об’єму, після чого завантажують у вакуум-котел і в рідкому стані, за температури 40 градусів, витримують там протягом чотирьох годин. Завдяки вакууму пухирці повітря розширюються і плитка стає пористою, якою ми її бачимо в результаті.

Що відрізняло Аллу з-поміж інших? Вона могла похвалитися найбільшим пухирцем на своєму "тілі" практично в центрі плитки. Він набув чіткої форми сердечка. Шоколадкам не властиве почуття кохання, тому Алла вважала цю особливість просто унікальною рисою, яка виокремлювала її з "натовпу" і ще більше впливала на її й без того надвисоку самооцінку.

Наша героїня точно знала, що коли прийде її час, вона потрапить до рук одного з найбагатших і найпрекрасніших людей у світі. Її  з’їсть той, хто так само як і вона, є унікальним. Алла уявляла день, коли подарує радість якійсь дитині мільйонера чи прекрасній принцесі, або ж насамкінець доньці президента якоїсь країни. Про це Алла думала цілодобово. Це постійно підбадьорювало Шоколадку та підтримувало її позитивний настрій.

II

Але далеко не все сталося так, як хотіла наша героїня. У Всесвітній день шоколаду, який ще у 1995 році вигадали французи, Шоколадка несподівано для себе покинула коробку та вирушила у невідомому напрямку.

11 липня. Саме цей день, як подумала Алла, стане останнім у її житті. Наша героїня вже передчувала той момент, коли зможе побачити світло, а не темну фольгу і подарувати незабутню радість тому, хто її з’їсть. Та її мрії були розбиті вщент хрипким прокуреним голосом, який пролунав доволі грубо та дуже неприємно:

– Ось, візьми цю шоколадку. Покладеш її у той ящик у моєму кабінеті, де лежать інші!

"Інші? Які ще інші? Я не хочу бути "однією з багатьох"... – нервово подумала Алла.

"Я унікальна! Я не можу просто скласти компанію іншим солодощам!", – розлючено додала вона сама собі.

<picture></picture>
ЗОБРАЖЕННЯ: Ірина Яркова

Але, як виявилося, 11 липня Шоколадку ніхто не з’їв. Не з’їв її ніхто і 12-го, і 13-го, і навіть 15 липня. І це засмутило Аллу. До того ж вона лежала у незручному положенні у великому гарному кошику разом з іншими шоколадками, зібраними з різних куточків світу. Та почувши, що цей кошик мають подарувати комусь із високопосадовців, вона знову посміхнулася.

– Візьмеш кошик і відвезеш його туди, куди тобі скаже той хлопець, який чекає на тебе внизу, – фраза, сказана, вочевидь, кимось із начальства, ще більше підбадьорила нашу героїню, і вона знову почала мріяти про майбутній "гепі-енд". – Тільки не забудь, що святкування дня народження сина нашого головного спонсора розпочнеться  о 16:00. Якщо запізнишся хоч на хвилину – вважай, що ти звільнений!

III

Шлях до місця призначення був довгим. Шоколадку обережно перевернули, і вона нарешті змогла познайомитися з іншими. Але Алла чомусь одразу не сподобалася  "мешканцям" кошика. Вони зухвало почали її ображати:

– Дивіться, яка вона величезна!

– Фу, яка вона пухкенька!

– Дівчата, гляньте на неї… У неї гіноїдна ліподистрофія в запущеному стані!

– Що-що в неї?

– Ну, целюліт!

– Ха-ха-ха! Точно! Ну просто страхіття! І обличчя все у прищиках! Слухай, ти для чого тут із нами, "красуне"?..

Алла не розуміла, чому інші шоколадки так негативно до неї ставляться, і була надзвичайно засмучена. Їй здавалося, що саме вона – ідеальна, а звичайні плитки – це лише збіговисько солодких паралелепіпедів із логотипами виробників. Та, як виявилося, саме вона стала "не такою". Хоча ми з вами точно знаємо, що справа лише в жіночій заздрості – Пориста стовідсотково була найсмачнішою з усіх. Але це ми…

"Швидше б ми вже приїхали…", – з цією думкою Алла намагалася тримати на своєму обличчі усмішку і думати про хороше попри знущання сусідок.

– Трясця! Ми запізнюємося! – крізь сміх "шоколадного стада" почула наша героїня. Знервований крик хлопця, який схопив кошик і побіг бруківкою, зволоженою літнім дощем, змусив її шоколадне серце закалататися. Вона раніше не відчувала нічого подібного. У шоколадок, власне, і немає сердець. Але в неї воно було, пам’ятаєте? Майже в центрі… Акуратний пухирець у формі сердечка…

І саме тоді, коли хлопець на швидкості вбігав сходами в дорогий ресторан, Алла підскочила і, не без допомоги інших шоколадок, вилетіла з кошика на асфальт.

Оскільки солодощі з какао-бобів не відчувають болю, наша героїня не одразу зрозуміла, що трапилося. Та за кілька хвилин вона відчула на собі чиюсь руку.

"Зараз мене повернуть у кошик, і вже ввечері я виконаю своє призначення!", – зраділа Алла. Але назад у кошик вона так і не повернулася…

IV

...Судячи із запаху кишені шортів людини, яка підняла Аллу з мокрого асфальту, її новий власник явно не належав до представників еліти. Суміш  мастила, горілої гуми й фарби була такою сильною, що навіть крізь якісну обгортку й фольгу Шоколадка одразу це відчула. Навіть попри те, що раніше взагалі не відчувала запахів. Алла миттєво засмутилася і навіть "закашлялася". І це також відбулося із нею вперше. Усього цього вона точно не чекала.

"Мене з’їсть якийсь працівник автосервісу? Ні! Я не хочу так! – У відчаї подумала Алла. – Я ж не для цього була створена!".

Але вибору в неї не було…

V

Коли Шоколадка нарешті побачила світ, перед нею постав замурзаний хлопчик років чотирьох із пшеничним волоссям і сіро-блакитними очима. Його рум’яні щічки та скуйовджений чубчик одразу зачарували Аллу.

Вона на мить забула про запах, розчарування і навіть про свої амбітні мрії стати частиною елітного життя.

Попри скромність кімнати, в якій вона опинилася, і неприємний запах старих речей, її пухирцеве серце забилося швидше. Вона відчула щось нове – тепло й неземну радість.

– Смачного тобі, малюче! – промовила Алла та заплющила очі.

– Мамусю, сьокоятка сказала мені: "Смацьного, маюцє!", – радісно вигукнув хлопчик та пострибав кімнатою від захвату.

– Любий мій, шоколадки не розмовляють, – ласкаво відповіла мама та провела рукою по його маленькій голові.

– А ця йозмовляє! Вона найк’ясся і найсмацьніся у світі! – вигукнув хлопчик із гордістю.

"І все ж таки я унікальна! Я найкраща для нього! Я подарувала йому щастя! Отже, мою місію виконано! А розбещена донька президента? Хай вона харчується тими зарозумілими "язвами" з кошика! Мабуть, вони одне одного варті!", - з цією думкою і мрійливою усмішкою Алла ніби повільно заснула, а її пухирцеве сердечко розтануло, залишивши по собі тільки щире щастя в очах дитини.