Чому в XXI столітті все ще існують країни третього світу

Друга світова війна скінчилася 80 років тому, однак її наслідки продовжують впливати й на світ сьогодення. Перебіг і наслідки великої війни неминуче сформували  у світі певну геополітичну структуру й певну систему стосунків, де всі держави було поділено на перший, другий і третій світ. Звісно, сучасна геополітична структура істотно відрізняється від післявоєнної двополярності. Однак значну частину країн все ще можна схарактеризувати як "третій світ". Спробуємо з’ясувати, як це явище змогло дожити до XXI століття.

Як було поділено Землю на три світи

СРСР, США та Британія не були друзями навіть тоді, коли разом боролися проти гітлерівської коаліції. Не буде перебільшенням сказати, що західний світ сприймав Сталіна приблизно так само, як і Гітлера. І якби Гітлер не розпочав свою експансію, на його місці за кілька років міг би опинитися Сталін. Упродовж Холодної війни Британія буде головним союзником США в Європі, однак їхні стосунки теж не були позбавлені геополітичних нюансів. США хотіли скористатися тим, що їхня територія та економіка, на відміну від інших світових лідерів, не постраждали під час Другої світової війни. Тож США могли претендувати на ключову роль у післявоєнному світі, одночасно створюючи тиск на європейські імперії щодо необхідності позбутися колоній у контексті праведної боротьби за самовизначення народів світу. Щобільше, над деякими колоніями, які незабаром залишать європейські держави, необхідно було встановити американський контроль. Тож саме у цьому трикутнику ще під час Другої світової війни формуються основні контури майбутнього світу. Капіталізм та комунізм просто відклали на певний час свої чвари, щоб розібратися з Гітлером, а далі влаштували Холодну війну. Послаблення європейських імперій під час Другої світової війни вимушено підштовхувало їх до поступової відмови від колоніальних володінь.

Під час Холодної війни світ фактично було поділено на три частини: капіталістичні країни, соціалістичний табір та решта країн. Концептуально ідею такого поділу пропонує французький науковець Альфред Сові у 1952 році. Він відштовхується від публікації XVIII століття, де суспільство було поділено на шляхту, духовенство та третій стан. Відповідно Сові говорить про перший, другий та третій світи. Перші два терміни майже не використовувались, а ось останній став дуже популярним.

<picture></picture>
Перший, другий і третій світи на мапі. МАПА: Вікіпедія

Термін "третій світ" вказував на країни, які не бажали або не могли приєднатися ані до капіталістичного блоку, ані до соцтабору. Підкреслимо, що "третій світ" недарма було порівняно з третім станом суспільства. Тож у більшості випадків країни "третього світу" виступали не суб’єктами, а об’єктами геополітичних операцій за часів Холодної війни. На нашу думку, ключовою ознакою терміну є саме вразливість і об’єктність країн "третього світу" для політичних та економічних ігор світових лідерів.  Не бажаючи починати Третю світову, суперники у Холодній війні перенесли майже весь тягар активних дій у "третій світ".

<picture></picture>
Колоніальний розподіл світу в 1945 році. МАПА: Вікіпедія

Актуалізація терміну "третій світ" відбулася на фоні процесу деколонізації, який розпочався одразу після Другої світової війни і продовжувався до кінця XX століття. Чимало колоній по всьому світу бажали отримати право на самовизначення, а колоніальні імперії, понівечені війною, були не в змозі зупинити цей процес. Тож на світовій мапі почали з’являтися десятки нових країн, які повною мірою можна було віднести до "третього світу". Активаторами цього процесу виступили США та СРСР. Формально обидва суперники не були колоніальними імперіями, однак тут дещо варто уточнити. США ще у 1823 році виголосили доктрину Монро, згідно з якою обидві Америки входили до їхньої зони контролю. А контроль передбачав експлуатацію економічно відсталих територій. СРСР був нащадком Російської імперії, яка проводила активну експансією на схід та південь. Відмінність СРСР/росії від західноєвропейських колоніальних імперій полягала лише в тому, що СРСР приєднував нові землі безпосередньо до метрополії.

Зазначимо, що термін "третій світ" поступово був замінений світовою спільнотою на нібито більш політкоректний "країни, що розвиваються". Однак ми у матеріалі будемо дотримуватися старої термінології. По-перше, мова піде про події часів Холодної війни. По-друге, чимало країн сучасного світу мають ті негативні ознаки, які було закладено в розбудову післявоєнної системи і які, власне, включає термін "третій світ". По-третє, евфемізми не повинні приховувати ту відповідальність, яку мають нести країни першого і другого світів за сучасний стан низки країн "третього світу".

Складнощі деколонізації

Поза сумнівом, деколонізація має в історичній перспективі вважатися прогресивним процесом, адже надає окремим народам можливість повною мірою реалізувати свій інтелектуальний та культурний потенціал. Однак історія показує, що великою мірою успішність нового державного проєкту залежить від особливостей експлуатації колишньої колонії та умов передачі влади. Навіть сьогодні деякі країни продовжують потерпати від тяжких або навіть руйнівних травм, отриманих на шляху утворення державності під час деколонізації. Спробуємо розібратися, з якими проблемами зіткнулися новостворені країни під час Холодної війни.

Класичним способом недбалого використання колонії є викачування ресурсів без забезпечення фінансування її потреб. Колонізатор у такому випадку вважає колонію активом з обмеженою придатністю, який треба просто вичавити до кінця. Відповідно він не дбає про інфраструктуру, не цікавиться розвитком колоніальних працівників, що у віддаленій перспективі могло б зробити процес видобутку ресурсів більш ефективним. Саме така ситуація склалася у Французькій Екваторіальній Африці. Франція здала в оренду значні території європейським приватним компаніям, які почали активно експлуатувати місцеве населення на збиранні каучуку, слонової кістки, бавовни. Щоб примусити місцеве населення працювати, їх обкладали великими податками. Використовувалось катування. Наслідком були голод і значні демографічні втрати.

<picture></picture>
Французька Екваторіальна Африка у 1935 році. МАПА: Вікіпедія

Ще одним негативним наслідком наведеної колоніальної політики було те, що за умов поступової деградації місцевого населення не формувався елітний прошарок суспільства, який після отримання незалежності мав би очолити країну. У Центральноафриканській республіці та Чаді, які отримали досвід французької колонізації, до сьогодні не вдалося встановити владу, яка б об’єднала всю країну. В обох країнах, за зразком колонізаторів, було встановлено авторитарну владу, яка тримається на багнетах армії. Періодичні перевороти лише підтверджують той факт, що влада не забезпечується довірою суспільства.

Досить типовими для епохи деколонізації були випадки утворення нових держав без урахування етнічних, географічних та релігійних особливостей територій. У 1960 році через об’єднання італійської та британської колоній було утворено Сомалі. При цьому сомалійці становили досить значну групу в Ефіопії, Кенії та Французькому Сомалі, яке після звільнення перетворилося на Джибуті. Через таку фрагментарність виникла ідея утворення Великого Сомалі, що призвело до конфліктів із сусідніми країнами.

<picture></picture>Розселення сомалійців. МАПА: Вікіпедія

Разючим прикладом порушення географічних та культурних особливостей стало утворення Пакистану з двох територій, розділених між собою Індією. Британія після війни поспішала з деколонізацією Індії, тому було здійснено низку недосконалих рішень. Ідея об’єднаного Пакистану полягала в тому, щоб утворити єдину велику країну з прихильників ісламу, яка могла б становити противагу Індії. На практиці західна та східна частини виявилися не зовсім однорідними. По-перше, пенджабці та бенгальці мали різну мову та культурні особливості. По-друге, політична влада була сконцентрована у західній частині, що створювало додаткову напругу. Врешті решт це призвело до війни за незалежність і створення Бангладеш у 1971 році. Тобто можна стверджувати, що помилкове рішення під час деколонізації на кілька десятиліть призупинило процес національної самоідентифікації бенгальців.

Важливість релігійного фактору було проігноровано британцями при створенні Судану та Нігерії. Обидві країни мали на півночі арабський ісламський регіон, а на півдні – африканський християнський. В обох країнах це призвело до війн і переворотів. У 2011 році Південний Судан виділився в окрему державу. Нігерія змогла зробити правильні висновки з громадянської війни 1967-70 років, однак через помилки при її створенні країна все ще має низку системних проблем.

<picture></picture> Черга на референдумі у Південному Судані. ФОТО: Вікіпедія

Унікальний соціальний експеримент на території сучасних Руанди та Бурунді проводили спочатку німці, а згодом бельгійці. Колонізатори з двох провідних племен виділили тутсі, які стали займати адміністративні посади. Інше плем’я, хуту, при цьому вважалося другорядним. Бельгійці навіть ввели посвідчення, в яких у графі "національність" треба було вказати відповідне плем’я. Після завершення Другої світової війни на виборах до влади прийшли хуту. Бельгія підтримала нову владу, а також етнічну нетерпимість, яку вона розпалювала. У 1959 році хуту влаштували масові погроми, внаслідок яких загинуло 100 тисяч чоловік. Уряд Руанди почав масові репресії проти тутсі, вичавлюючи їх із країни. Подібна політика у 1990-ті роки призвела в Руанді до громадянської війни та одного з найжорстокіших в історії геноцидів хуту проти тутсі, внаслідок якого загинуло від 500 тисяч до 1 млн. 100 тисяч осіб. Сучасна Руанда активно розвивається, але в глобальному масштабі все ще має досить помірні показники. Не в останню чергу це наслідки бельгійської колонізації.

<picture></picture> Руандійські діти намагаються перетнути кордон. ФОТО: Суспільне

Неоколоніалізм як спосіб повернути стосунки з колишніми

Іноді зазначають, що неоколоніалізм розпочався після деколонізації. Насправді ці процеси проходили паралельно. Країни-переможці у Другій світовій війні встановили правила гри, одним із яких була деколонізація. Однак у правилах не було зазначено, що новостворені країни не можна брати під свій контроль або здійснювати на їхній території вплив у власних інтересах. Подекуди нещодавні колонізатори миттєво поверталися, щоб продовжити стосунки з колишньою колонією.

Невдовзі після проголошення незалежності Демократичної республіки Конго одна з її найбагатших провінцій Катанга, на території якої здійснювався видобуток міді, урану й кобальту, повідомила про намір вийти зі складу країни. Цей акт сепаратизму підтримала Бельгія, колишній власник цих територій і бенефіціар видобутку ресурсів Катанги. Бельгійські офіцери фактично керували армією сепаратистів та використовували європейських найманців за відомим принципом "нас там немає". У такий спосіб бельгійці хотіли поновити контроль над видобутком ресурсів Катанги, а також зупинити націоналістичний рух уряду Патріса Лумумби.

<picture></picture> Патріс Лумумба був убитий на території Катанги. ФОТО: Вікіпедія

Організація переворотів була у другій половині ХХ століття досить популярним способом впливу на політику країн "третього світу", яку країни перших двох світів вважали неправильною. У 1945 році президентом Гватемали, яка знаходилася в зоні контролю США, став письменник Хосе Аревало. Він виявляв ознаки незалежної політики і навіть встановив дипломатичні стосунки з СРСР. Його нащадок на посаді президента полковник Хакобо Арбенс пішов ще далі: відмовився надсилати війська в Корею та націоналізував землі United Fruit Company – великої американської корпорації, що експортувала тропічні фрукти з країн "третього світу" до США та Європи. Внаслідок проведеної США операції Арбенса було скинуто. Його місце посіла віддана США людина, яка повернула землі експортеру фруктів.

Франція у другій половині ХХ століття організувала цілу систему зовнішнього керування колишніми колоніями, яка навіть отримала назву Франсафрика. Франція укладала двосторонні договори й отримувала ексклюзивне право на розробку надр колишніх колоній та доступ на місцеві ринки. Для реалізації системи в ексколоніях забезпечувався прихід до влади авторитарних лідерів профранцузької орієнтації та використовувався підкуп. Французький франк був ходовою валютою на деяких територіях. Франція неодноразово вводила свій військовий контингент для вирішення внутрішніх проблем, що часто означало часткову втрату суверенітету. Виведення французьких військ відбувалося навіть у 20-х роках ХХІ століття. Вочевидь, Франсафрика значно ускладнювала розвиток колишніх колоній.

<picture></picture> Французькі військові у Заїрі. Операція"Леопард". ФОТО: Вікіпедія

Країни "третього світу" впродовж Холодної війни неодноразово ставали ареною бойових дій між СРСР та США, які боролися за контроль над регіонами геополітичної шахівниці. Якщо одна сторона підтримувала місцеву владу, інша одразу брала під опіку опозиційні сили. Цікаво, що через деякий час сторони могли помінятися ролями. Так, спочатку диктатора Сомалі Сіада Барре підтримував СРСР. Однак під час війни з Ефіопією СРСР був вже на їхньому боці, а США підтримували Барре. Звісно, кожен збройний конфлікт призупиняє розвиток держави, однак залучення глобальних гравців з практично необмеженим фінансуванням та запасами зброї у кілька разів збільшувало заподіяну шкоду.

Як успішно пережити деколонізацію

Нескладно побачити, що колонізаторам під час деколонізації у деяких випадках вдалося порушити всі наведені пункти. Та чи були держави, яким вдалося без системних проблем пройти досвід деколонізації? Таких випадків небагато, однак вони все ж є. Спробуємо розібрати успішну деколонізацію на прикладі Сингапуру. Сингапур був великим торговим портом Британської імперії. На нашу думку, в британських колоніях будувалися одні з найсприятливіших відносин для подальшої національної самореалізації місцевого населення. Тож нова держава отримала у спадок від імперії розвинені соціальні інститути та компетентну місцеву еліту. Лідером цієї еліти виступив Лі Куан Ю. Сингапур не міг перетворитися на залежну від сировини економіку, оскільки відчував істотний брак ресурсів. При цьому статус успішного порту сприяв руху вбік торгівлі та надання послуг. Країна наразі має експортно орієнтовану економіку з приверненням іноземного капіталу. Сингапур є строкатим у національному плані, однак обраний курс на мультикультуралізм загалом вирішив потенційні проблеми у цьому напрямку. Важливо підкреслити, що Лі Куан Ю побудував у країні досить жорстку владу, спроможну швидко долати різноманітні прояви радикалізму. При цьому подібна влада приймається населенням, тому що забезпечує порядок, стабільне економічне зростання та мінімізує корупцію.        

Висновки

Європоцентрична модель світу, вочевидь, передбачає оцінювання історичного процесу з європейської точки зору. Видатні дії народів неєвропейського походження сприймаються скоріше як випадкові на фоні тріумфального руху великих європейських націй. Навіть сьогодні провідні медіа переважно звертають увагу на життя ключових країн світу. Країни "третього світу" якщо і згадуються, то переважно в негативному контексті. Через це у широких народних мас європейського походження історично закарбувалася думка про меншовартісність африканців, азійців та латиноамериканців. Звісно, дуже сильно самооцінку європейців підняла епоха Великих географічних відкриттів, коли було створено колонії по всьому світу, а туземців було перетворено на рабів. Жахливий інститут рабства обумовлювався тим, що нібито європейські поневолювачі несуть світло культури нерозумним дикунам. Але якщо в плані технологій європейці дійсно могли прискорити еволюцію певних народів, вони докладали надто великі зусилля до їхнього морального та культурного знищення й історично відтягували реалізацію права на національне самовизначення. Потім низький рівень культури доведеної до зубожіння колонії видавався за неспростовний доказ меншовартісності місцевого населення. Ми нарешті маємо визнати той простий факт, що поневолений неспроможний розвиватися так швидко, як його поневолювач. Українці століттями знаходилися в російському рабстві й повинні це дуже добре розуміти.

Країни-переможці у Другій світовій війні створили нові правила геополітичної гри, які нібито мали перетворити життя на краще. Насправді навіть таке прогресивне явище, як деколонізація, було використане СРСР та США для того, щоб перерозподілити сфери впливу. "Знедолені" колишні європейські колонізатори намагалися мірою сил включитися в процес перерозподілу майна через неоколоніалізм. Звісно, розмінною монетою у цьому процесі стали інтереси країн "третього світу". Можна знайти небагато країн "третього світу", яким би особливості процесу деколонізації не нанесли суттєві травми, що відчуваються до сьогодні.

Термін країни «третього світу» вказує не тільки на структуру післявоєнного перерозподілу світу, але й містить негативну конотацію щодо об’єктності та беззахисності цих країн перед геополітичною грою світових лідерів. Поступово термін "третій світ" був сором’язливо замінений на "країни, що розвиваються". Однак чимало країн сучасності мають ознаки "третього світу" і піддаються експлуатації через неоколонізацію. Оскільки це явище продовжує існувати, евфімізація тут є недоречною.  

Чи повинні колоніальні імперії нести відповідальність за життя своїх колишніх колоній? Звісно, такі речі, як моральність та гуманістичні цінності, є в геополітиці пустим звуком. Тож подивимося на питання з прагматичної точки зору. Неспроможність побудувати на певній території ефективну державу поступово веде до розчарування й невдоволення її мешканців. Починається боротьба за владу, сепаратизм, громадянські війни та війни з сусідніми країнами. На охопленій війною території зростає бандитизм, розвиваються терористичні угруповання, через високу смертність поширюються епідемічні захворювання. Хаос може ширитися як хвороба на сусідні регіони. В епоху Інтернет такі речі можуть впливати на глобальну аудиторію, яка буде вимагати від розвинених країн та міжнародних організацій ефективного втручання. Якщо брати за пріоритет логіку глобальної взаємодії та співпраці, такі проблеми краще долати на перших етапах розвитку. Насправді у геополітичній практиці така логіка не працює, бо тут кожен сам за себе. І слабкість певної країни чи території завжди розглядається як потенційна можливість втручання заради збільшення свого впливу та здійснення контролю. Колись філософ Томас Гоббс у своїй роботі написав фразу, яка стала крилатою: "Війна всіх проти всіх". Схоже, він щось знав про сучасну геополітику.

Олег Пархітько