Бойові дії тривали 38 хвилин: як виграти маленьку переможну війну

Англо-занзібарська війна 1896 року вважається найкоротшою в історії. Вона тривала менш як годину, з боку переможців постраждала лише одна людина. Як британці спромоглися досягти таких вершин у воєнному мистецтві, спробуємо розібратися у цьому матеріалі.

Центр торгівлі та рабовласництва в Індійському океані

Війна тривалістю у шкільний урок

Наслідки війни

Висновки

Центр торгівлі та рабовласництва в Індійському океані

Занзібар – це архіпелаг, у склад якого входить 75 островів, що знаходиться біля узбережжя Східної Африки та належить Танзанії. Основу архіпелагу складають три значні острови, найбільший із яких – Унгуджа – часто називають Занзібаром. Найбільше місто архіпелагу на острові Унгуджа також названо Занзібар.

Острів Унгуджа біля східного узбережжя Африки. Мапа: britannica.com

Наприкінці XVII століття острів Унгуджа перейшов під контроль Оманського султанату після вигнання португальських поселенців. Унгуджа процвітала, оскільки знаходилася на шляху важливих торговельних маршрутів. Основою добробуту острова були торгівля рабами, прянощами та слоновою кісткою. У середині ХІХ століття острів за допомогою британської підтримки відділяється від Оманського султанату, утворюючи Занзібарський султанат. З того часу вплив Британії на новостворену державу неухильно зростає. Занзібарський султанат у цей період включає архіпелаг Занзібар та досить довгу смугу на східному узбережжі Африки. Султанат також контролює торговельні маршрути, які йдуть углиб континенту.

Територія Занзібарського султанату до 1880-х років. Мапа: Вікіпедія

Після відкриття Суецького каналу торговельне значення султанату тільки збільшується. На початку 70-х років Великобританія примушує Занзібарський султанат укласти угоду про скасування работоргівлі. При цьому работоргівля продовжується у прихованій формі.

У 80-ті роки на сході Африки у Британії з’являється потужний конкурент – Німеччина. Обидві європейські країни утворюють тиск на вождів континентальної частини султанату, схиляючи їх до співробітництва. Султан намагається протестувати, однак його спроби марні. У середині 80-х років Британія та Німеччина домовляються про розподіл сфер впливу. Згідно з домовленістю, британський вплив поширювався на територію сучасної Кенії, а німецький – на континентальну частину сучасної Танзанії. Обидві держави орендували прибережні континентальні землі Занзібарського султанату. Вочевидь, Занзібару не варто було погоджуватися на посилення двох потужних імперій у регіоні, однак навряд чи африканці на той момент могли відмовити. Упродовж кількох років усі материкові володіння Занзібару були викуплені Британією та Німеччиною. На отриманих територіях європейці скасували рабовласництво, що призвело до повстань серед місцевого населення, які були жорстко придушені.

Черговий етап обмеження суверенітету Занзібарського султанату відбувся у 1890 році: новий султан проголосив британський протекторат над державою. Згідно з укладеною угодою, відтепер жоден султан не міг прийти до влади без погодження Туманного Альбіону. Німеччина також була зацікавлена у територіях архіпелагу, однак змушена була впливати приховано.

Війна тривалістю у шкільний урок

У 1896 році помер султан Хамад ібн Тувайні. На звільнену посаду стали претендувати двоє – Хамуд ібн Мухаммед, кандидатуру якого підтримували британці, та Халід ібн Баргаш, на боці якого була Німеччина. Останній вирішив діяти рішуче і 25 серпня зі своїми прибічниками захопив столичний палац. Цікаво, що після смерті чергового султана у 1893 році Халід ібн Баргаш вже захоплював палац, однак того разу британці переконали його відступитися. Британський консул Безіл Кейв та бригадний генерал на службі султанату британець Ллойд Метьюз намагалися вмовити Халіда ібн Баргаша передумати ще раз, однак цього разу африканець вирішив використати свій шанс.

Палац султана Занзібару. Фото: thecollector.com

Упродовж 25 серпня Халід ібн Баргаш збирає війська. Прибічникам Халіда вдалося назбирати 2800 солдатів, з яких лише 700 були професіоналами. На озброєнні армії були кілька станкових кулеметів, дві 12-фунтові гармати та бронзова гармата XVII століття, подарована німецьким імператором Вільгельмом II. Усі вони були виставлені перед палацом та спрямовані на британські кораблі, які знаходилися в гавані. Флот був представлений дерев’яною яхтою "Глазго", яка належала колишньому султану. На боці британців виступили 900 занзібарських солдатів. Також 150 британських військових було висаджено на берег з кораблів, які чергували в гавані. Спочатку у гавані знаходилися два кораблі – крейсер "Філомел" та канонерський човен "Дрізд". Того ж дня до них приєднався канонерський човен "Горобець".

26 серпня Халід ібн Баргаш офіційно проголосив себе султаном. Британці продовжили нарощувати сили – до столичної гавані увійшли канонерський човен "Єнот" та крейсер "Святий Георгій". Нарешті британці висунули ультиматум: скласти зброю до 9 години ранку 27 серпня.

Зранку 27 серпня новий султан запропонував британцям перемовини, однак європейці відповіли, що готові зустрітися тільки заради прийняття капітуляції. Невдовзі перед початком війни Халід ібн Баргаш встиг відправити британцям повідомлення, в якому сумнівався, що вони насміляться відкрити вогонь.

Співвідношення військово-морських сил напередодні війни. Інфографіка: Вікіпедія

Біля 9 ранку британські військові кораблі відкрили вогонь по палацу, який був побудований переважно з дерева і жодним чином не придатний для ведення оборонних дій. "Дрізд" першим пострілом знищив одну з 12-фунтових гармат біля палацу. О 9:05 яхта "Глазго" відкрила вогонь по крейсеру "Святий Георгій" з 9-фунтових гармат та кулемета, що не могло пошкодити броньований крейсер. Вогнем у відповідь крейсер миттєво потопив яхту. Занзібарські моряки встигли просигналізувати про капітуляцію і були врятовані британцями. "Дрізд" також потопив два парові катери, команди яких намагалися атакувати британський флот за допомогою рушниць.

Британський крейсер "Святий Георгій" обстрілює султанський палац. Ілюстрація: Donald Fetherstone

У цей час пробританські війська на суші почали брати під контроль територію навколо палацу. Їх обстріляли вірні султану війська, однак протидія занзібарців виявилася неефективною. Палац і прилеглий гарем швидко почали палати. Джерела розходяться щодо того, наскільки швидко султан та інші захисники покинули палац. Занзібарська артилерія не відповідала, однак британці продовжували обстрілювати палац, оскільки над ним майорів занзібарський прапор. Нарешті черговим пострілом прапор було збито, що й стало завершенням війни. У різних джерелах вказується, що війна тривала від 38 до 45 хвилин. Англо-занзібарська війна вважається найкоротшою в історії, тому автори заради збільшення комічного ефекту найчастіше називають її "38-хвилинною".

Наслідки війни

З боку Занзібару під час війни загинуло або було поранено близько 500 чоловіків та жінок. Важко сказати, яка кількість із них припала на долю військових, а яка просто загинула в палаці під час пожежі. Джерела говорять про знищення артилерійських команд біля гармат. З боку британців йдеться про поранення одного офіцера, який пізніше одужав.

Частина султанського палацового комплексу після завершення війни. Фото: Вікіпедія

Халід ібн Баргаш та наближені особи встигли знайти притулок у німецькому посольстві. Британські військові щодобово чергували навколо посольства, однак султана все одно вдалося вивезти з Занзібару. Одного дня у столичний порт прийшов німецький крейсер "Орлан". З крейсера було знято шлюпку, яку німецькі матроси на плечах донесли до дверей посольства, де в неї помістився колишній султан. Так само на плечах матроси віднесли шлюпку назад на крейсер. Згідно з нормами тогочасного права, шлюпка вважалася частиною корабля, тобто Халід ібн Баргаш ані на секунду не покинув німецької території. Колишній султан жив у Дар-ес-Саламі на контрольованій німцями африканській території до 1916 року, коли під час Першої світової війни німці втратили всі свої колонії на чорному континенті. Халід ібн Баргаш був засланий на Сейшельські острови, потім на острів Святої Єлени. Відбувши заслання, решту життя він доживав у Момбасі.

Після британської перемоги Занзібарський султанат перетворився на слухняну кишенькову державу. Британія могла просто анексувати країну після такої славної баталії, але політики вирішили, що контроль буде економічно вигіднішим. Експлуатація Занзібару продовжилася. Позитивним історичним кроком можна вважати звільнення країни від рабства. Боротьба за незалежність Занзібару почалася лише після Другої світової війни та завершилася успішно наприкінці 1963 року. Вже на початку наступного року у країні було повалено султанат і встановлено республіку. У листопаді 1964 року шляхом об’єднання Занзібару та Танганьїки було створено республіку Танзанія.

Висновки

Англо-занзібарські відносини – типовий приклад поневолення країни "третього світу" розвиненою державою. Входження на внутрішній економічний ринок, організація схеми з висмоктування ресурсів, скупівля землі, експлуатування населення й доведення його до зубожіння, провокування повстань з подальшим жорстоким придушенням і, як наслідок, затягуванням політичного зашморгу – все це неодноразово було продемонстровано упродовж історії. Намагаючись здобути незалежність за допомогою потужної держави, слабка країна має спочатку подумати, чи не потрапляє вона у ще більшу залежність. Дещо подібне було в історії України за часів Богдана Хмельницького.

Існує багато факторів, користуючись якими сильна держава може взяти під контроль або поневолити слабку. Одним із найважливіших можна вважати віддаленість інтересів панівних еліт від інтересів пересічних громадян. У такому випадку зовнішній силі достатньо матеріально стимулювати еліту, яка в обмін почне поступово зливати інтереси країни. І диктатура на кшталт султанату є одним із найзручніших варіантів, оскільки еліта не відчуває жодного зв’язку з громадянами. Слід підкреслити, що таке може відбутися й у демократичній країні, де влада народу є лише яскравою брехливою вивіскою.

Чи можна сказати, що Халід ібн Баргаш зробив своїй країні ведмежу послугу? Звісно, Халід – типовий політичний авантюрист з країн "третього світу", який дбає лише про власні інтереси. І його поразці важко співчувати. З іншого боку, Занзібар вже давно знаходився у процесі поневолення. Демарш Халіда ібн Баргаша лише прискорив цей процес.

Європейські імперії упродовж періоду колонізації часто позиціювали свої дії як прогрес, який вони несуть на поневолені землі. Цікаво, що у випадку з Занзібаром у Британії на руках насправді був потужний козир: поза сумнівом, работоргівля є жахливим порушенням людських прав. Тож якщо дивитися на людську історію як на рух уперед, можна сказати, що Британія виконала свою місію на певному етапі, вилікувавши Занзібар від тяжкої хвороби. Якщо дивитися на історію під кутом геополітики, то Британія просто скористалася Занзібаром. І навіть після завершення Другої світової війни майже 20 років не поспішала надати йому можливість розвиватися самостійно.

Олег Пархітько