Життя після протезування: шлях Олександра Безверхнього

Сьогодні Олександр Безверхній працює з металом, керує автомобілем, проводить час із родиною та власним прикладом надихає інших. Складно повірити, що ще рік тому лікарі не могли дати одному з найтяжчих пацієнтів навіть мінімальних гарантій – чи зможе він сидіти. Військовий був важкопоранений 22 січня 2023 року, переніс понад 100 операцій і має ампутацію двох ніг. Та попри всі прогнози, Олександр пройшов курс складного протезування в США і, повернувшись в Україну, поступово адаптується до цивільного життя й фізично, й морально. Його історія доводить: сила волі й підтримка допомагають здолати найважчі виклики. Читайте історію Олександра в ексклюзивному матеріалі Інтента.

"Не зволікати, а діяти"

"Все гаразд. Звикаю до домашньої обстановки після довгого перебування в лікарні. Ходжу на стабісах (спеціальні низькі протези ніг - ред.) та колінних модулях (шарнірні механізми, що заміщують втрачений колінний суглоб у протезах стегна - ред.), намагаюся за можливості не використовувати крісло колісне. Потроху реабілітуюся", - так розпочинається наша розмова з ветераном Олександром Безверхнім.

Чоловік зізнається: скільки себе пам’ятає, ніколи не сидів на місці. Цієї звички не зраджує й нині. Повернувшись додому, він почав вибудовувати життя наново, трансформуючи його під власні можливості та потреби. Першим завданням стало повернення за кермо. Найдовша відстань, яку вже подолав, – дорога у п’ять годин за маршрутом "Київ-Тернопіль".

"На щастя, в Україні є хлопці, які займаються переобладнанням машин для людей з ампутованими кінцівками. Це робиться досить швидко – кілька годин. Ставиться коробка передач, де газ і гальмо керуються правою рукою. І все, жодних проблем надалі в керуванні не виникає. Для мене знову водити було принципово, адже я все життя за кермом. Навіть на службі був водієм-механіком", - зазначає Олександр.

Наступна ціль – дотриматися обіцянки донці Ніколь. Вона дуже хотіла познайомити тата зі своїми друзями. Тож у день приїзду Олександр ввечері поїхав із нею в танцювальний гурток, а зранку – в дитячий садок.

Візит Олександра до доньки в дитячий садок. ФОТО надане співрозмовниками

"Подякував її вихователям, бо донька показує гарні результати в танцювальному спорті, має кубки та медалі. У садочку так само – вона в нас розумничка. Поспілкувався з дітками. Ніколь була щаслива, і я теж. Загалом, з донькою наздоганяю час, який був втрачений через службу, поранення та реабілітацію. Ми багато граємося – настільки, наскільки дозволяє мій стан. Можемо малювати чи сидіти за ноутбуком. А ще вона любить показувати мені свої танці або контролювати мої тренування, чи правильно я виконую вправи. Останнє для неї дуже важливо. Адже маю відвести її за руку в перший клас восени", - з посмішкою говорить Олександр.

Не обійшлося у планах чоловіка й без повернення до роботи. До повномасштабного вторгнення він займався фермерським господарством і працював електрозварником на Херсонському суднобудівному заводі. Тож, маючи відповідні навички роботи з металом,  Олександр вирішив спробувати себе у виготовленні різноманітних металевих виробів. Його бажання підтримав колектив підприємства в Тернополі, де він працював після виїзду з російської окупації. Вони облаштували для нього спеціальне робоче місце, адаптоване під фізичні потреби, і за потреби завжди допомагають у процесі.

"Хлопці-колеги своєю вірою замотивували мене ще більше. Наразі я сам вирізаю, зварюю, очищаю, фарбую. Це 3D-моделі, герби, мініатюрні фігурки. Усе пов’язано зі Збройними Силами України. Прийшов до цього напрямку, бо колиcь сам шукав щось подібне на подарунок хлопцям-військовим на знак поваги. Але воно або коштувало шалених грошей, або мені не подобалося своїм виглядом. Потроху просуваю свої вироби в соціальних мережах. У найближчих планах – провести благодійний розіграш однієї з робіт на підтримку армії", - ділиться Олександр.

Олександр за роботою з металевими виробами. ФОТО надане співрозмовниками

Чоловік переконаний, що цивільне життя обов’язково налагодиться. Потрібно лише дати собі трохи часу, аби всі процеси стали на свої місця. А своїм головним секретом наснаги називає підтримку близьких та друзів.

Результат, який вразив спеціалістів у США

Цьому етапу життя Олександра Безверхнього передував довгий не менш важкий період лікування та реабілітації. В Україні багато організацій відмовлялися братися за випадок ветерана. Подвійна ампутація, численні пересаджені м’які тканини та рубці робили протезування надзвичайно складним. Спеціалісти не стикалися з чимось подібним, тому боялися братися за такий кейс. Тоді родина звернулася за консультацією до клініки благодійного фонду "Protez Foundation", а саме до співзасновника та головного протезиста компанії Яківа Градінара.

Родина Олександра: дружина Юлія та донька Ніколь. ФОТО надане співрозмовниками

"Ми поїхали на цю зустріч із Ніколь. І коли вона вперше побачила Яківа, то щиро сказала: "Я знаю, що ти зробиш моєму татові ніжки". Напевно, це стало вирішальним моментом для Яківа, який є батьком семи дітей і вкрай цінує сімейні стосунки. Він особисто оглянув Сашку й чесно попередив, що не має досвіду з такими випадками, але спробує", - розповідає Юлія Безверхня.

Спочатку Олександру видали лайнер – накладку на куксу, а за кілька тижнів виготовили перші куксоприймальні гільзи – основний індивідуальний елемент протеза, що безпосередньо контактує з куксою. Також він почав ходити на стабісах. Під наглядом команди "Protez Foundation" в Україні чоловік провів чотири місяці. Та для подальшого лікування необхідно було їхати до США, де було більше можливостей та фахівців.

"Оскільки в мене схудли культі, на місці довелося перероблювати куксоприймальні гільзи. Вже з ними мені поступово підіймали висоту, щоб я вчився тримати рівновагу та звикав до того зросту, який мав до поранення. Лише після того, як ти почнеш добре пересуватися таким чином, тебе переводять на коліна (колінний модуль - ред.) та стопи. Вони значно важчі, ніж трубки "висоти", тому одразу стати на них неможливо. Перерозподіл ваги тіла, контроль, аби вони не склалися, усвідомлення механізму їх роботи – ходити на них насправді важко", - пояснює Олександр.

У США Олександр провів три місяці – значно менше, ніж зазвичай потрібно пацієнтам із подвійною ампутацією. Він швидко опанував нові протези й упевнено почав ходити. За словами чоловіка, в їх групі реабілітації панувала потужна взаємопідтримка: хлопці постійно мотивували один одного займатися, часто спонукаючи до цього через дружні підколювання та жарти. Тому всі показали досить гарні досягнення. І майже всі разом повернулися.

Яків Градінар та Олександр Безверхній під час реабілітації в США. ФОТО надане співрозмовниками

"За словами Яківа, пацієнти з подвійною ампутацією перебувають у них щонайменше півроку. Тож Саша показав дійсно крутий результат. Відмічу ще, що перебування за кордоном стало не лише фізично важливим, але й корисним морально. Чоловік подолав страх виходити в людні місця, набув впевненості у собі й перестав звертати увагу на погляди зі сторони", - зазначає Юлія.

Повернувшись в Україну, Олександр пересувається здебільшого на стабісах, передусім вдома. Вони легше, зручніше й менш енергозатратні для нього, а ще допомагають розробляти суглоби. На колінних модулях також пересувається, але менше. Вони значно важчі, потребують удвічі більше сил та складніші в керуванні через делікатні ділянки з пересадженими тканинами. Тож на колінах ветеран тренується переважно на вулиці, поступово звикаючи до навантаження.

"Саша прийшов до друзів доньки саме на колінних модулях. Це було дуже емоційно і для нього, і для дітей. Малеча розглядала його "залізні" ніжки та розпитувала, де він їх взяв. А вдома розповідали батькам, що тато Ніколь повернувся з війни, і в нього не такі ніжки, як у всіх", - згадує Юлія.

Реабілітація після протезування, звертає увагу Олександр, - це процес, який триває все життя. Навіть зміна взуття може вимагати переналаштування протезів або нового звикання до ходьби. Адже різна форма підошви впливає на баланс і рухи. Ускладнює процес реабілітації й те, що навколо немає повністю безбар’єрного середовища.

"Ти виходиш на вулицю – і тобі суцільне тренування. Бо невеликий бордюр чи пандус без поручнів стає серйозною перешкодою, яка потребує додаткових зусиль і викликає страх упасти. До речі, при керуванні машиною паркування – єдиний нюанс, з яким в мене виникають труднощі, адже спеціально облаштованих місць дуже мало. Часто доводиться буквально перестрибувати на крісло колісне, що створює додаткові незручності й ризики. На жаль, наша інфраструктура ще не повністю враховує потреби людей із протезами чи на кріслі колісному", - говорить Олександр. 

"Бути прикладом – значить давати надію"

Наразі подружжя Безверхніх часто запрошують на різні заходи для виступів. Адже випадок Олександра є одним із найскладніших в Україні, а їхня історія доводить, що не можна втрачати надію та здаватися на півдорозі. Юлія не приховує: до цього прийшли не одразу. Бо раніше не могли спокійно говорити про пережите – були лише сльози. Але з часом настав період, коли вони змогли прийняти все, що сталося.

Олександр та Юлія на одному з заходів в якості запрошених спікерів. ФОТО надане співрозмовниками

"Тепер хочеться надихати інших, щоб кожна людина вірила у власні можливості. Звісно, складнощі у кожного свої. Але не треба слухати тих, хто каже: "Все погано, нічого не вийде". Ми пройшли надзвичайно складний шлях: від реанімації до сьогоднішнього життя. І можемо впевнено сказати, що найважливіше – це мати переконання, що все буде добре. Тоді з’являється внутрішня сила та віра, які дають ресурс рухатися далі", - ділиться Юлія.

Олександр додає: "Раніше я категорично не хотів цього. Мене дратувала сама думка, що маю когось надихати чи бути прикладом. Я казав дружині: "Не хочу. Навіщо воно мені?" Але з часом усе змінилося. Ми поговорили з Яківом, з татом, і вони пояснили: "Саш, ти пройшов через стан, у якому багато хлопців втрачають надію. Ти показуєш, що можна боротися й жити далі. Ти мотивуєш".

Після цього чоловік замислився над веденням соціальних мереж. У своїх відео він ділиться буднями: показує роботу, тренування, керування автомобілем та інші звичні справи. Його мета проста, але надзвичайно важлива – продемонструвати, що навіть із подвійною ампутацією можна залишатися самостійним й активним. "Мені хочеться, щоб хлопці, які дивляться мої сторінки, бачили: життя не закінчується. Так, воно інше, але воно є. І якщо я зміг, значить, і вони зможуть", - наголошує Олександр. 

Мрії, що стають цілями

Планів на майбутнє у родини Безверхніх чимало. Серед них – здобуття Юлією інженерної освіти, щоб працювати у сфері протезування. Присвятити себе цій справі вона вирішила під час перебування в США. Там пройшла спеціальний курс підготовки з теоретичними та практичними заняттями.

"Коли Яків побачив, як я уважно спостерігаю за процесами й активно долучаюся до них, він запропонував взяти мене до протез-академії. Там я могла освоїти техніки та зрозуміти, як усе виготовляється й працює. Я одразу погодилася, й поступово це захопило мене остаточно. Свої перші культеприймачі я виготовила разом з Яківом для Саші", - говорить Юлія.

Олександр із теплом підтримує рішення дружини змінити професію. Він жартує, що чудово мати в сім’ї власного протезиста. Тоді завжди буде "під рукою" фахівець, і не доведеться їхати далеко, щоб відрегулювати протези.

Водночас чоловік і сам навчився справлятися з багатьма налаштуваннями протезів: може підкрутити чи підрегулювати їх без сторонньої допомоги. Складніші речі, такі як виготовлення чи переробка куксоприймачів, залишаються завданням для професіоналів, але базовий догляд він робить самостійно.

"За цей час ми змогли закрити багато важливих гештальтів. Та попереду ще безліч спільних мрій. Найцінніша з них – можливість побувати вдома, на лівобережжі Херсонщини. Крім того, Саша та Ніколь мріють про власний будинок. Я впевнена, що й до цього ми поступово прийдемо", - підсумовує розмову Юлія.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Олег Пархітько

Яніна Надточа