Меню
Соціальні мережі
розділи
23 червня 2026, 18:45
Герої не вмирають: В'ячеслав Напованець
This article is also available in English247
ЗОБРАЖЕННЯ: Інтент
"Я пишаюся тим, що була жінкою такого чоловіка, - каже Тетяна Анатоліївна Напованець. – В’ячеслав гідно пройшов свій шлях, і я завжди підтримувала його".
Інтент продовжує цикл публікацій про загиблих захисників "Герої не вмирають".
Сержант 188 батальйону 123 бригади ТрО В’ячеслав Степанович Напованець загинув під час ротації 28 жовтня 2024 року на Донеччині. Про його життя розповіли дружина Тетяна Анатоліївна, син Дмитро, донька Наталя та побратим Олександр Бондаренко.
"Ми познайомились у 1994 році, коли я ще була студенткою, а Слава вже ходив у рейси моряком, - згадує Тетяна Анатоліївна. – Він був перший, хто подарував мені рози. Поки В’ячеслав був у морях, ми півтори роки переписувалися. Він завжди так красиво писав.
Він здавався мені таким дорослим. І дуже самостійним. Його батько помер, коли йому було всього 8 років – може, через це. У Слави була велика й дуже дружня родина. Його мама мала звання "Заслуженої робітниці", вона працювала трактористкою. "Золота" жінка, я її ніколи свекрухою не називала, тільки "мама Славіка".
Слава зробив мені пропозицію, і в червні ми зіграли весілля. Вже в мої 19 років у нас народилася донька Наталя. А ще через чотири роки – син Дмитро. У 2023-му кожен із дітей подарував нам по онуку.
ФОТО надане співрозмовниками
Ми зовнішньо схожі між собою, майже один типаж. Тому коли знайомі бачили Славу, то казали, що діти схожі на Славу. А коли бачили мене, то казали – схожі на мене. Хоча характери у нас у всіх різні".
"Я – татова доня, - розповідає Наталя Напованець. – І більше схожа на нього. Для мене головна татова фраза – "Все буде добре". Він завжди ставився до життя з посмішкою. І завжди шукав у людях щось добре. І вмів знаходити".
ФОТО надане співрозмовниками
"Строкова служба у Слави була на флоті, у Криму, - продовжує Тетяна Анатоліївна. – І ще він деякий час працював у воєнізованій охороні.
Чоловіку завжди пропонували керівну роботу, але він її уникав, він хотів бути серед людей. Тільки вже у війську Слава не став відмовлятися, коли запропонували бути командиром взводу".
"Ми дружили ще з 1994 року, - розповідає лейтенант Олександр Бондаренко, який зараз служить офіцером відділу розвитку морських безекіпажних систем. – Я тоді був аспірантом, і ми разом працювали у воєнізованій охороні.
ФОТО надане співрозмовниками
Ми зустрілися на наступний день після початку повномасштабного вторгнення – 25 лютого. Тоді формувався 188 батальйон 123 бригади ТрО. Ми вирішили триматися разом та підтримувати один одного.
Слава був сержантом взводу, але не цурався будь-якої роботи. Коли було потрібно, рив окопи разом зі всіма солдатами. За той рік, що ми були в одному взводі, я бачив, що до всіх завдань він ставився відповідально.
ФОТО надане співрозмовниками
Коли їх с Херсонщини перевели на Угледарський напрямок, у Слави вже була контузія. Він міг би списатися до тилових частин. Але для нього на першому місці був захист своєї країни".
"15 вересня 2024 року Слава приїзжав до нас у Гданськ у відпустку, - продовжує Тетяна Напованець. – Це було близько до дати його дня народження. Донька Наталя подарувала йому улюблений одеколон – "Опіум". Його вже зняли з виробництва, і дуже важко було дістати. А син Дмитро – різьблені нарди з зображенням гетьмана та українською символікою. Слава дуже любив ту настільну гру, був просто фанатом її. Вони сіли з сином і зіграли першу партію.
ФОТО надане співрозмовниками
Ще за рік до цього, у 2023-му, Слава придбав для нас будинок. Це була наша мрія. Зараз я його добудовую в пам’ять про чоловіка.
Вже 1 жовтня Слава з побратимами заходив на позиції. 27-го жовтня ми спілкувалися востаннє. Наступного дня вони виходили по ротації. Хлопці розповідали мені потім, що група всього 40 метрів не дійшла до місця евакуації, бо потрапила під обстріл. Ротний медик Геннадій наклав йому пов’язку на ногу. Але потім обстріл повторився. Його тіло нам повернули у січні 2025 року.
ФОТО надане співрозмовниками
Я маю гордість за чоловіка, він пройшов свій шлях Воїна до кінця".
"Я пишаюсь татом, - каже Дмитро Напованець. – Він казав, що з цього світу підуть всі. Але важливо зробити це з гідністю. Я чув, як він ставився до побратимів. Заради них він міг пожертвувати власним відпочинком або спокоєм. Він бачив у війську різне, але завжди залишався вірним присязі. Він пішов з життя як справжній чоловік".
Антон Терехов
