Герої не вмирають: Олександр Трошин

"У мене росте син, і я маю відповісти на питання, де тато був під час війни". Це сказав Олександр Трошин після того, як почалося повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. У лютому він мобілізувався разом з братом-близнюком та своїм батьком.

Інтент продовжує цикл публікацій про загиблих захисників "Герої не вмирають".

ФОТО надане співрозмовником

5 січня 2024 року солдат Трошин виконував дуже складне завдання у складі першого стрілецького відділення третього стрілецького взводу підрозділу ТГр "Голд" 122 бригади. Це було на річці Конка поблизу Кринок. Після попадання FPV-дрона у човен була проведена рятувальна операція та задіяно човен екстреної евакуації. Однак Олександр Трошин загинув.

Дружина солдата Аліна, а також його командир та бойовий побратим Олександр Чеботарьов поділилися спогадами про те, яким він був чоловіком, батьком, добровольцем та бійцем.

"Ми познайомились з Сашею біля клубу, - розповідає Аліна. - Сподобалося у ньому майже все: і зовнішність, і характер. Через рік ми одружилися, а в 2020 році народився наш син Родіон. У них із батьком були дуже добрі стосунки. Родя і зовнішністю, і характером дуже на тата схожий. І я вже бачу в ньому таку батьківську впертість: як він скаже, так і буде. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Саша швидко прийняв рішення. Він сказав, що не буде ховатися і піде захищати країну. Що йому потрібно показати приклад синові, який обов’язково спитає його, де був тато під час війни".

ФОТО надане співрозмовником 

"Ми зустрілися з Сашею та його братом-близнюком Сергієм на третій день війни у Березовському військкоматі, - розповідає їхній командир Олександр Чеботарьов. - І з ними був їхній батько Миколай. У Сергія щось із серцем було, він міг списатися. Але в них навіть думки такої не було – відкосити. Обидва брати – просто божевільні патріоти. Вони хотіли тільки одного – зупинити ворога, який вже був під Миколаєвом.

ФОТО надане співрозмовником

Брати, як два пальця на руці, постійно були разом. У всіх військових справах намагалися розібратися до дрібниць. Що зі зброєю, що у техніці були на всі руки майстрами. Ніколи не було такого, щоб Саша чи його брат відмовлялись від будь-якого наказу. Навпаки самі проявляли ініціативу. Могли щось додати, зробити краще.

Підрозділ постійно проходив навчання: спочатку в Україні, а потім і в Німеччині. Пам’ятаю, якось Сашко впав, вивернув собі два пальці. Відразу після допомоги лікарів повернувся до занять. А потім вже з перев’язаною рукою бігав з нами. Не було ніякої спроби пропустити тренування. Всі хотіли одного – йти та стріляти в цих ворогів довбаних".

"У Сашка і трактор, і автівка завжди були в ідеальному стані, - продовжує дружина Аліна. - Все робив власними руками. Він проходив строкову службу з 2016 по 2018 роки. Після неї залишились деякі армійські звички, одяг складав завжди на один бік. Він взагалі-то був дуже акуратний. Все має бути правильно складено, ніде ані смітинки, ніде нічого зайвого.

Ми бачились, я приїжджала до нього. Він брав вихідні та відпустки й їхав додому. Підтримували зв’язок. Я його підтримувала завжди. Посилки відправляла йому, щоб він відчував мою турботу. Про службу він взагалі нічого не розповідав. Держав все в собі. Що не спитаєш – все добре".

ФОТО надане співрозмовником

"Якщо треба було робити найнеприємніше і найскладніше, наприклад, викопати новий окоп, - для них жодних проблем, - пригадує командир братів Олександр Чеботарьов. - Десь тренуватись, бігати – вони серед перших. Й іншим встигали допомагати. Добрі, виховані хлопці. Все робили на результат, як мало бути. Якого завдання не поставиш, виконували ідеально.

Вони були дуже патріотичні. У них навіть думки не було відсидітися вдома. Вони дуже любили своїх жінок. Ось як вони хотіли їхати додому, то вони потім саме так хотіли їхати й назад на фронт у відділення. Справжні Українці, з великої літери.
Через півтора роки ми вже на берегах Дніпра були: я - на одному, брати - на іншому. Тільки тоді вперше почули про БЗВП. Смішно було: війна надворі, а десь йдуть розмови, чи пройшов хтось БЗВП. Розбирайтеся краще з тими, хто з квартир не вилазить".

"У чоловіка з братом Сергієм були дуже близькі стосунки, - продовжує дружина Аліна. - Вони були завжди разом, і їх нічого не могло розділити. Навіть один день вони не могли один без одного. То Сергій до нас приїжджав, то ми до Сергія. 4 січня була наша остання розмова. Саша сказав, що йде на завдання. І коли буде можливість, набере мене. І все".

ФОТО надане співрозмовником

"Човнами ходити через Дніпро, то була робота для сміливих, - каже Олександр Чеботарьов. - З човна куди ти подінешся? Сидиш і чекаєш: вліпиться в тебе снаряд чи ні. Вони могли поїхати до Кринок на тиждень чи на два. Потім отримати п’ять днів відпочинку.

Брати були в одному човні. Інакше вони б не поїхали. Якби сказали так: Сашко - в один човен, Сергій – в інший, вони б не погодилися. Вони завжди були разом. Спочатку перший раз потрапило в човен. А потім, коли допливли до берегу, ще було влучання. Сашка тіло витягли. Ніхто не знає, де брат Сергій. Маємо надію, що Сергій все ж таки потрапив у полон та буде обміняний. Може живий. Надія є, випадки різні були".

"З одного боку, дуже шкода, що так сталося, - ділиться своїм болем Аліна. - Але я дуже пишаюся ним. Він зробив, як має робити чоловік. Він взяв відповідальність на себе перед сином, перед родиною та країною. Я маю гордість за нього, пишаюсь своїм чоловіком".
 

Антон Терехов