Герої не вмирають: Андрій Залужняк

Інтент продовжує цикл публікацій про загиблих захисників "Герої не вмирають".

Боєць 170-го батальйону 120-ї бригади ТрО Андрій Анатолійович Залужняк загинув 26 липня 2024 року біля села Новосадове Краматорського району на Донеччині. Його група  знаходилась на позиції "Короп" під постійними обстрілами та штурмами противника.

Про його життя розповіла дружина бійця Тетяна Михайлівна та побратим на псевдо "Фізрук".

"Андрій народився в 1989 році на Хмельниччині, - згадує дружина. – Він рано втратив маму, йому тоді було всього дев’ять років. Найбільшою пристрастю чоловіка в дитинстві був футбол, він вболівав за київське "Динамо". А його найбільшими улюбленцями були Андрій Шевченко й Андрій Ярмоленко.

ФОТО надане співрозмовниками

Після школи Андрій пройшов строкову службу у ракетних військах. Потім навчився на маляра-штукатура і працював на будівництві. Мріяв і про освіту інженера-будівельника.

ФОТО надане співрозмовниками

Ми познайомились влітку 2012 року у нашому рідному селі Жабинці. Після навчання я планувала залишатися в Києві працювати. Андрій хотів бути поруч зі мною, і тому весною 2013 року також переїхав до столиці. Він освідчився, і 28 вересня ми стали чоловіком і дружиною. Дома мій чоловік був дуже ніжним та турботливим. Його відношення до себе я відчувала навіть у дрібницях.

ФОТО надане співрозмовниками

У 2017 році народився наш син Данила. Я бачила, як це важливо для Андрія. Чоловік часто бував у відрядженнях, але коли повертався, багато часу і турботи приділяв сину. Повертаючись із роботи, він ніколи не приїжджав із порожніми руками. Він добре знав інтереси сина, пам'ятав, яких супергероїв той любить, і завжди намагався порадувати його омріяною іграшкою чи невеликим подарунком. Вони разом гралися, майстрували, складали орігамі і просто розмовляли. Він мріяв показати Данилові Карпати, море й різні куточки України.

ФОТО надане співрозмовниками

У 2014 році наша родина вперше відчула на собі тягар війни. Мій брат Дмитро Гащук отримав важке поранення під Іловайськом. Андрій був певен, що росія не зупиниться і велика війна неминуча.

24 лютого 2022 року Андрій працював у Броварах. Ворожі удари вже відчувалися дуже близько: поруч із будівельним майданчиком, де працював чоловік, була військова частина.

Андрій повернувся додому (ми вже жили в містечку Бар на Вінниччині) і 25 лютого пішов до військкомату. Черга до чоловіка дійшла лише на наступний день. А 2 березня він вже зібрав речі. Мій чоловік, брат Дмитро та батько Михайло Михайлович усі потрапили до однієї 120-ї бригади. Андрій служив у 3-й роті 170-го батальйону".

ФОТО надане співрозмовниками

"Андрій з міста Бар на Вінниччині, а я з Барського району, - розповідає побратим з позивним "Фізрук". – Зустрілися в перші дні війни, коли з добровольців формувався наш підрозділ у складі 120-ї бригади ТрО. Потім також ми за власним бажанням пішли до групи розвідки.

Андрусік, я так його називав, був душею компанії, завжди усміхнений. Чому він був такий щасливий по життю, я не знаю. А ще я по-дружньому називав його "опосумом", бо своєю усмішкою він був дуже схожий саме на опосума з "Льодовикового періоду".

ФОТО надане співрозмовниками

Під Бахмутом я був важко поранений. Андрій виносив мене у складі групи з шістьох чоловік. Мені з моїми хлопцями тоді нічого не було страшно. Я знав, що вони ніколи не підуть з позицій, не залишать мене, не відмовляться від завдання.

Потім на Лиманському напрямку була вже зовсім інша війна. Дрони все змінили.

Андрій був на дуже важкій позиції "Короп". Через неї йшли 90% ворожих штурмів. По них били ворожа артилерія та міномети. Дрони зі скидами не давали підняти голови, а ворожа піхота намагалася потрапити в окопи.

Я бачив на стрімі, що Андрій та його група давили ворога вогнем та закидували гранатами. Андрусік був поранений, але все одно зробив доповідь про стан справ. На жаль, під час евакуації групи з позиції "Короп" ворог знов почав свою шалену атаку на позицію – били артилерія та міномети, працювали скиди та FPV-дрони, йшла піхота. Життя Андрія врятувати не вдалось.

ФОТО надане співрозмовниками

Андрій для мене справжній герой. Він зробив свій вибір і був вірний йому до кінця. Мій побратим ніколи не вихляв, терпів і намагався робити все, як потрібно".

"У Андрія залишилось ще багато нездійснених мрій, -  додає Тетяна. – Чоловік хотів отримати вищу освіту, водійське посвідчення та ходити з сином Данилою на футбол. Він був людиною з великим серцем, люблячим чоловіком та батьком, який будував, любив, мріяв. І залишився вірним своїм принципам та Україні". 

Антон Терехов