Битва за Херсон: історія тероборонівця, який пережив полон

Херсонський підприємець Ігор Кураян – людина, яка завжди мала активну громадянську позицію. З 2014 року займався волонтерством, допомагав українським захисникам на Сході країни, а згодом і сам став на захист рідного Херсона. З перших годин повномасштабного вторгнення чоловік записався до лав тероборони, був одним з тих, хто стримував ворога біля Антонівського мосту та партизанив в умовах окупованого міста, за що згодом терпів нещадні катування в полоні. Про оборону міста та чому вона не вдалась, реалії російського полону і несподіваний порятунок читайте далі в ексклюзивному інтерв’ю Інтенту. 

Яким для Вас був початок повномасштабного вторгнення?

Це не було несподіванкою, адже багато років займався волонтерством, часто спілкувався з військовими, бачив ситуацію на Сході та постійно аналізував дії росіян в анексованому Криму. Я знав, що буде війна, не знав лише коли. Рішучість сусідів в  напрямку вторгнення підтверджувалась будівництвом кримського мосту і дорогою на Армянськ. Аби передислокувати війська потрібна відповідна дорожня інфраструктура.

Все збігалося. Тому давно сказав дружині, що в разі війни йду до тероборони. Так і сталось. О 5 ранку 24 лютого я почув перший вибух, вискочив на балкон та побачив стовпи диму в районі Чорнобаївки. А потім дзвінок близької людини з повідомленням про підхід росіян до Нової Каховки. Тож діяв швидко: взяв наші з дружиною обручки, закопав на випадок обшуків та пішов до військкомату. Ще у 2020 році проходив навчання з тероборони, тож мене одразу зарахували до другої роти.

Ваш підрозділ отримав наказ дати відсіч окупантам біля Антонівського мосту, як розвивались події?

Це було нашим першим завданням, отримавши зброю ми одразу попрямували до мосту. На той час там вже відбувався жорстокий бій. Колона нашої 59 бригади рухалась з Лівобережжя, стримуючи натиск росіян. Маючи переваги в живій силі та техніці окупанти просувались дуже швидко. Ворожа авіація нещадно робила своє. Було багато вибухів. Раніше таке можна було побачити лише в кіно, але тоді це стало реальністю. Жахливою реальністю.

Чи обговорювалось питання щодо підриву Антонівського моста? 

Біля мосту ми зустріли бійців Нацгвардії, які сказали нам повертатись. Ворог був вже занадто близько, а ми мали лише автомати. Тоді якраз і постало питання підриву. Це подарувало б нам дорогоцінний час та і якусь частину російських колон могли б знищити. Ми молили керівництво про підрив моста. На жаль, було багато "але". В результаті шлях через міст росіяни остаточно прорвали, окупантські колони пішли одна за одною. А нам довелось відійти. 

Отримавши дані щодо руху ворожих колон від Нової Каховки, перетину ними Каховської ГЕС, зрозуміли, що ворог йде в сторону обласного центру й з іншої сторони. Тому наступного дня ми зайняли оборонну позицію біля Дар’ївського моста. За планом очікували на ворожий десант. Але як тільки окупанти підійшли ближче, ми побачили, що ситуація значно гірша. На жаль, у нас не було вибухівки, а їх було занадто багато. Проти наших автоматів росіяни мали значно важчу зброю. Ще й в додаток ми дізнались, що оточені й знову отримали наказ відійти. А об’їзна дорога вже була під контролем окупантів. Вони всюди лишали блокпости. По нас відкривали вогонь, назад до міста довелось пробиратись то пішки, то повзти коліями. 

Які дії планувались херсонською теробороною?

На превеликий жаль 25 лютого в місті вже не було нікого з працівників ні СБУ, ні прокуратури чи Нацполіції. Ми розуміли, що самі, але намагались щось змінити. Поки ворог не зайшов до міста виконували різні завдання командира бригади та відстежували рух ворога. 1 березня отримали наказ рухатись на в’їзд до Херсона збоку Чорнобаївки. Ми мали зайняти оборонну неподалік авторинку, тож непоміченими рухались в бік Миколаївського шосе, де на нас очікував поганий сюрприз - там вже стояли російські блокпости, їхали танки, а ворожі БМП та "Тигри" почали патрулювання. Отримали новий наказ – їхати до автовокзалу. По приїзду я зрозумів, що успіху не буде: територія, як на долоні, сховатись не було де, ще і як потім з’ясувалось, в приміщенні вокзалу вже сидів кулеметник, а у магазині "Зодчий" чергував російський снайпер. Нас просто б розстріляли. 

Далі ми перемістились до пішохідного мосту біля залізничного вокзалу, аби коліями дійти до мостів та спробувати контролювати територію зверху. На той момент я вже мав 350 коктейлів Молотова та два ящики гранат. Тож, ми під’їхали, сховали машини та пішли коліями, нас зустріли кулеметним вогнем. Тобто і з цією локацією ми спізнились. Перестрілка тривала десь 40 хвилин, підкріплення не було, а кулі вже летіли й з іншого боку. Ми більше не мали чим стріляти, тож відійшли. Все що лишилось зі зброї я сховав в іншому районі міста разом зі своїм авто, щоб можна було безпечно розділитись до подальших наказів.

Наступні дні жителі міста активно мітингували Ви також були серед них чи боролись у свій спосіб?

До мітингів, звісно, долучався. Востаннє брав участь у мітингу, під час якого херсонці принесли та вручили окупантам траурного вінка. Тоді я стояв попереду разом з іспанським волонтером Маріо, якого пізніше викрали. Про нього й досі нічого невідомо. Після цього подзвонив командир бригади та сказав більше нікуди не ходити, мене вже шукали. Я намагався не показуватись, але разом з іншими тероборонівцями продовжував збирати розвіддані та передавали нашим українським службам, військовим. Неподалік місця, де тоді перебував стояли російські "Ураганы", тож фотографував та передавав з координатами куди потрібно. Також з бригадою збирали дані щодо кількості колон та техніки, яка продовжувала рухатись Антонівським мостом, ну і паралельно намагались організувати напад на ізолятор, в якому окупанти тримали захоплених учасників АТО й не тільки. Але росіяни дуже швидко про це дізнались і пізніше я зрозумів як саме і чому до цього все йшло шкереберть…

Як російським спецслужбам вдалось Вас знайти? 

Мені подзвонив командир взводу, сказав, що треба терміново зустрітися, назначив місце і час. Я думав, що нарешті дадуть необхідну зброю, тож наступного дня прибув на місце зустрічі, але замість командира на мене чекала військова розвідка рф та ФСБ. Так я потрапив у полон. Тепер було зрозуміло яким чином окупанти постійно були на крок попереду. Один командир з нашої тероборони досі перебуває, скоріш за все на окупованій частині Херсонщини. Він працював на ворога з самого початку, розповідав все і про всіх, а потім ходив вже окупованим містом та здавав росіянам нашу тероборону. 

Які звинувачення Вам оголосили під час затримання? Чого вимагали?

Вони знали про мене абсолютно все. І що я був волонтером, і про допомогу Правому сектору та Азову, і що з 2014 року регулярно їздив на фронт, і звісно про те, що саме я сховав зброю нашого взводу та про планування нападу на ізолятор. Тож мені інкримінували допомогу забороненим в росії терористичним організаціям і угрупуванням. Маючи такі обвинувачення розумів, що мені не визволитись ще років 20 точно. 

Де Вас утримували та що цікавило росіян під час допитів?

Два тижні я був у підвалі приміщення ГУНП області. Там вони облаштували катівню, де жорстко допитували: в хід йшли ножиці, плоскогубці, викручували руки, прив’язували до стільця та вп’ятьох били. Від цього тіло було навіть не синє, а чорне. Перше, що намагались дізнатись - інформацію щодо запасів зброї. Я заперечував, аж поки не зрозумів, що вони знають район в якому сховав машину, що буквально день-два і її знайдуть. 

Сказали, що готові привести людину, яка підтвердить, що саме я сховав зброю. Дуже хвилювався, щоб вони не вбили нікого з працівників бази, на якій стояла машина. Хвала Богу, нікого не було, коли вони прийшли. Вони забрали мій автобус, ще й зняли репортаж, ніби затримали терориста й ось його схованка. А після цього катували з вимогою, аби виказав інших тероборонівців. Я, звісно, все заперечував. Так минуло 10 днів, за які було купа побоїв та зламано два хребці. Аби говорив, схиляли до співпраці, пропонували стати мером. Але я повторював, що дав присягу своїй державі й порушувати її не збираюсь. Отримав погрозу про розстріл. 

Скриншот екрана репортажу пропагандистів

Яким чином Ви опинились у Севастополі? 

18 квітня нам сказали, що відвезуть в ДНР, а вже наступного дня зав’язали очі, одягли кайданки та посадили до машини. Ми їхали цілий день, а потім я почув радіо "Крим" і  зрозумів, що ми в Севастополі або в Сімферополі. Зрадів, чесно кажучи. Хоча й окупована, але це наша земля. Нас оформили в табір для полонених. Там було багато людей не тільки з Херсонщини, а й з Маріуполя, бійці з острова Зміїний. Це був такий собі хаб, тому умови були кращими. Після жахливої катівні херсонського підвалу, там хоча б їли та спали на ліжках. 

Як вдалось передати рідним звістку про себе?

У квітні туди приїхало російське телебачення, зняти як чудово українським полоненим в їх в’язницях. Нас привели до ладу, підстригли та змушували давати потрібні коментарі, я відмовився. Але потім подумав, що це шанс. Раптом хтось зі своїх побачить мене і зрозуміє де шукати. Тому від камер вкінці не відвертався. І сталось, я таки потрапив до об'єктива. Це спрацювало, мене впізнала знайома, яка одразу ж подзвонила дружині, а та дітям. 

Донька підняла всіх кого могла, відповідні органи почали діяти й наша розвідка та інші структури уважно вивчили ці записи. Тоді побачили ще багатьох, кого вважали вже загиблими або зниклими безвісти. Завдяки співпраці багатьох людей потрапив до списків на обмін. Безмежно вдячний кожному. 

Скриншот екрана сюжету пропагандистів

Як відбувався обмін?

Нам нічого не говорили про обмін, просто 28 квітня вивели, зав’язали руки, очі й ми знову довго їхали. Потім зупинились, очі розв’язали і я побачив свої місця, зрозумів де ми. Але перше, що спало на думку – нас привезли на розстріл додому. І тільки потім стало ясно, що це обмін, терміновий і несподіваний. Це відбувалось біля Посад-Покровського, прямо де була лінія фронту. Нас сімох з Севастополя і трьох з Нової Каховки привезли туди, аби  обміняти на сім орків. Ми йшли раділи, а ось вони ні. Ми йшли до своїх, а вони отримувати на горіхи від своїх. Це велика різниця. 

Що робили після обміну? 

Після обміну я приїхав до Миколаєва, де на той момент якраз відновлювалась частина херсонської тероборони. Як тільки пройшов всі процедури після полону, одразу вирішив повернутись до рідної бригади, але на херсонський напрям мене вже не взяли. Не хотіли наражати  на небезпеку рідних, які лишались в окупованому Херсоні. Тому довелось побувати під Харковом та в Донецькій області. Адже рідні землі все ще окуповані, зокрема, наше Лівобережжя. Тільки повернувши своє та досягнувши остаточного миру, станемо сильними, зможемо відбудовувати наші міста й села. Тому в моїх планах та мріях відновити рідний Херсон, і я зроблю для цього все, що в моїх силах. Україна обов’язково вистоїть!

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Ігор Льов

Ганна Компаніченко