"Я ще в момент поранення розумів, що втратив ноги, але тільки ноги", - ветеран Олексій Притула

Інтеграція військового після поранення - тема, яка зараз дуже актуальна. Але за темою є конкретні історії людей. Ми поговорили з Олексієм Притулою - ветераном ЗСУ про його шлях мобілізації, проходження МСЕК, становлення на протези та реабілітації. Читайте в скороченому варіанті та дивіться у повному ексклюзивне інтерв’ю про власний приклад, зміну середовища та категоричність.

Розкажіть про те, як відреагували на 24 лютого, чи стало для вас це неочікуваним?

Можу відверто казати, що розумів, що все наближається. Бо я не розумію, коли людина каже, що це все трапилось так раптово. Це все розганялося добрих пів року перед цим. Тому новиною, як, наприклад, для моєї дружини, це абсолютно не було. Хоча, звісно для мене було дивно вставати під вибухи. Я навіть за день чи два до того сидів в інтернеті, дивився якийсь ролик військового про те, що робити, якщо у місто заходить ворог, і як діяти в такій ситуації. Бо я дуже далекий був від військової справи, ніколи сильно цим не цікавився.  

Я встав посеред ночі, близько п'ятої години повернувся в ліжко, дружина мене обійняла, потім почув вибухи. Відкрив телеграм, а там війна. 

Як ви дивилася на війну, яка почалася у 2014 році?

Для мене війна почалась у 2014 році, звісно. Я був інфантильною, але дорослою людиною. Для мене Майдан був якимось рубіконом в розумінні того, що правильно в цьому світі, а що неправильно. До 2022 року я абсолютно не думав про це, як якийсь конфлікт, громадянську війну, чи щось не зрозуміле. Це було війною, там так само гинули люди.  

У 2014 році, коли була відновлена Національна гвардія, я навіть прийшов туди,  намагався подати заяву, якщо не помиляюсь, був березень. Про це раніше ніколи не думав і не знав, як мені діяти. Пішов в Нацгвардію в Одесі, в мене взяли документи, сказали, йди, хлопче, додому, ми тобі зателефонуємо. Ну, я з почуттям виконаного обов'язку пішов додому. Ніхто мені не зателефонував. Вагітна дружина. І це все було спущено на гальма, але мені було соромно всі 8 років, насправді. Це не було так, що я з цим почуттям просинався, але я регулярно про це думав і чудово розумів, що це тільки початок. 

Зараз тема мобілізації чутлива і згадується здебільшого у негативному контексті, як це проходило у вас?

У березні сам прийшов у військкомат,  черги вже не стояли тоді. Я не зробив цього в перші дні, мені треба було зібратися з думками, вирішити, що ми будемо робити з сім'єю, але я розумів, що мені доведеться це зробити. Точніше не те, що доведеться,  а що це правильно. Можливо, я намагався відтягнути цей момент, але це було моє рішення. Я не отримував ніякої повістки, ніхто мене не ловив - ніхто тоді нікого не ловив. І це було абсолютно виважене рішення. Напевно, найстрашніший день того періоду мого життя. Прийти, піднятися сходами та подати документи. Я чудово розумів, що таке війна. Тоді тривав лютий жах в Київській області й не тільки. Але я був абсолютно впевнений в правильності свого рішення. 

Мене відпустили. Я пішов додому і просто чекав на дзвінок, який надійшов вже 4 липня. 5-го я вже їхав на навчання. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Поранення сталося 30 вересня 2022 року, що відбувалося далі з вами?

Я був евакуйований на стабілізаційний пункт, де мені прооперували залишки, у мене ще лишалось коліно на одній нозі. Там просто зробили хірургічну обробку ран. І цієї ж ночі поїхав в Харків, де мене одразу по прибуттю ще раз прооперували, зачистили. За кілька днів я вже їхав до Києва, де провів майже пів року. Мені видали залишки коліна, які були абсолютно нефункціональні, провели шість операцій. Близько місяця обробляли тільки шви. 

Була купа ускладнень та інфекція. Коротше, там була біда-біда. Насправді це не те, що безпрецедентно, але людина потрапляє на протезування та реабілітацію набагато швидше, ніж я. Треба розуміти, що це осінь 2022 року. Зараз все можливо інакше, я дуже на це сподіваюсь. 

Ми з дружиною, яка була зі мною від перших днів, не розуміли взагалі, що далі, як воно все буде відбуватись. Ніхто тобі про це нічого сказати не може. Задача лікарів - зробити так, щоб ти максимально швидко загоївся. Що з тобою далі, вони розказати не можуть, бо не розуміють. Це дуже паршиво, наскільки я розумію, у нас мають працювати наразі якісь команди, які будуть складатися з реабілітологів, хірургів і протезистів. І це все має відбуватись прямо на момент, як людина потрапляє після поранення, щоб мати якісь уявлення про шлях, яким доведеться йти найближчим часом. 

В моєму випадку це був рік, майже півтора року. Ми інформацію збирали просто по крихтах в інтернеті, серед знайомих, дізналися про те, які документи нам треба мати, які просити в частини. Частина зі мною не комунікувала на перших етапах, взагалі. Тобто тільки я телефонував туди. Я не знаю знову ж таки, як це відбувається, а я впевнений, що є частини, де все відбувається прям автоматизовано, без залучення поранених та їх сімей. Наприклад, “Азов” або “Третя штурмова”, там все робиться максимально швидко. В моєму випадку це так не працювало тоді. Можливо зараз все змінилося. 

Тому ми це все збирали, кожен папірець, добивались, контактували. Насправді без якихось конфліктів, зазвичай. Просиш - отримуєш. Комунікація з частиною в мене була чудова, мені в цьому плані пощастило. І до кінця березня я перебував в Київському шпиталі. Потім мене перевели у Львівську область, в так званий реабілітаційний центр. Але це технічно цивільна лікарня в маленькому містечку, перероблена під приймання військових з пораненнями.Вона виконувала функцію хабу, де поранені накопичуються, а потім вони роз'їжджаються по реабілітаційних і протезувальних центрах. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Чи розуміли ви, що можна стати на протези, повернутися до роботи, буденності?

Я ще в момент отримання поранення, коли накладав собі турнікети, їх затягував і перекладав документи з розірваних штанів в більш безпечні місця, я вже чудово розумів, що втратив ноги. Але я втратив тільки ноги, бо руки цілі, голова ціла, все більш-менш функціонує. Я розумів, що я зможу повернутись до своєї роботи, скоріш за все, навіть в кріслі, якщо доведеться. Був переконаний чомусь і не помилився, що моє керівництво мені буде в цьому сприяти. Тому я через це не переймався. 

Як довго і якою була ваша реабілітація?

Мені здається, що реабілітація – це щось таке, що триває досі, бо це дуже комплексний процес. Інтенсивна, зважаючи на протезування, тривала, якщо я не помиляюсь, десь приблизно до початку серпня. Потім у вересні я отримав інше коліно. Ще трохи там побув, а потім вирішив повертатися додому. Трохи з важким серцем насправді. Знаєте, коли там перебуваєте, це дуже чудова структура, прям ідеальна. Там люди, які транслюють небайдужість, це дуже допомагає. Ти знаходишся в оточенні побратимів, людей, які поділяють твій досвід, і це теж дуже допомагає. І ти розумієш, що тобі треба повертатися до справжнього життя, бо життя в умовах реабілітаційного центру не зовсім повноцінне. Розумів, що далі будуть оточувати люди, які взагалі не в контексті. Я не помилився в цьому насправді. Хотів помилятись, але не помилився. 

З 1 січня 2025 року МСЕК ліквідовані, але до цього була низка негативних звернень та публічних обговорень проходження ВЛК та МСЕК. Як було у вашому випадку?

У мене все було лайтово. Коли я вже закінчив активну стадію протезування і реабілітації, зв'язався з частиною. Попросив, щоб мені відправили скерування на проходження ВЛК на місці мого перебування, без питань мені надіслали папірець. Я прийшов туди, де проходить ВЛК у Львові. Пройшов ВЛК за тиждень напевно, навіть менше. І ще десь, може, півтора очікував на результати. Там були нюанси побутові, людський фактор конкретно на місцях в деяких кабінетах, не дуже приємні спеціалісти, але це все може бути доволі суб'єктивно. Чи чув я про альтернативні варіанти проходження ВЛК? Так, звісно, прям купу варіантів. Але в моєму випадку було саме так. 

Я повернувся до Одеси, отримав скерування на МСЕК від сімейного лікаря. І по суті так само швидко за кілька годин пройшов МСЕК, знову ж таки, зважаючи на поранення. Ну хто що скаже? Але я бачив хлопців, які сиділи прямо в вузьких коридорах. Ви були в МСЕК в Одесі, там, де воно було? Це просто жах якийсь, просто довбаний жах. 

Записатись не можна. Треба приїхати за хвилин 40 до відкриття, там вже стоїть черга, все в перемішку. Куди тобі йти, не зрозуміло абсолютно. На якісь запитання, щоб те скерували, ти чуєш роздратування. Я таке дуже не люблю, я теж можу максимально швидко реагувати агресивно і роздратовано. Але там військових обслуговують на другому поверсі, ліфту, звісно, нема. Не туалет, а свинарник. Коли я спитав, а як людині, яка прийшла на колісному кріслі - мені відповіли, що лікарі типу спускаються, і обслуговують. Де? Бляха в коридорі? Ну і хамство звісно. Хамство, хамство, хамство, багато хамства з усіх боків. Проблема цієї структури існує насправді. 

Але я давно вже не кажу, що риба гниє за голови. Тому що я бачу, що для мене більшою проблемою є звичайні люди. Ті, які називаються звичайними маленькими людьми. І звинувачувати високих начальників у цьому не варто, бо це не так працює. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Ваше життя, оточення кардинально змінилося, а що ви бачите щодо Одеси?

Я бачу регрес. Не знаю, чи ви бачите. Це не тільки Одеса, насправді проблема кругом. Я бачив людей, які починали спілкуватися українською, бачив об'єднання всіх навколо спільної мети. Зараз в багатьох сенсах ситуація набагато гірша, ніж була у 2022 році, у суспільстві. 

Хтось просто вирішив, що він ні на що не може вплинути. Хтось з тих, хто проявляв активну позицію громадянську повтікали за кордон і зараз транслюють максимально шкідливі речі. 

Я звик відповідати за себе, мені здається, що це те, чому треба навчитись усім. Я робив у своєму житті дуже багато помилок. Був довгий проміжок часу доволі інфантильною людиною. Був україноцентричним хлопчиком, але нічого не робив, щоб поширювати погляди навколо себе. 

Коли прийшов 2022 рік, зрозумів, що маю бути прикладом. Не бачив для себе інших варіантів. Думав, що я просто один з перших на той момент зі свого найближчого кола, який просто діє так само. Все моє коло в Румунії, Болгарії за всі бляха роки. Коли прийшов у військкомат, думав, що просто перший серед моїх друзів, що їм треба час. Але я залишився єдиним. 

Ми багато що змінили у своєму житті, радикально перейшли на українську мов. Я вважаю, що це начебто маленький, але дуже важливий крок. Я відверто тепер транслюю те, що мав робити багато років до того. Ми маємо не чекати, що хтось зробить щось за нас. Якщо ми самі нічого для цього не робимо, то ніхера не зміниться в цьому світі ніколи. 

Марія Литянська