"Готова вбити, але можна тільки поглядом показати, як ти їх ненавидиш", - авторка документального фільму, знятого в окупації

Анжела Слободян - херсонська журналістка, яка пережила російський полон та стала голосом правди про окупацію рідного краю. "Навала" - документальна стрічка про початок повномасштабного вторгнення росії в Україну та окупацію Херсонщини. Фільм розповідає про родину із Херсонщини, яка на початку окупації зазнала важкої втрати. В ексклюзивному інтерв’ю розмова з авторкою про фільм та про події, що були навколо.  

Коли Ви зрозуміли, що всі ті події, котрі Вам вдалося зафіксувати в період окупації Херсонщини, варто реалізувати як фільм? 

Спочатку у мене була ідея створити розширений репортаж із відзнятого в окупації матеріалу. На той час сценарій виглядав, як щоденник. Проте я зрозуміла, що поки не готова до публікування. Згодом вирішила створити соціальну драму з історією втраченого кохання. Фільм вдалося зробити за підтримки гранту Deutsche Welle. 

Чому саме історію сім'ї Катерини Ви обрали, як познайомились із головними героями?

Під час окупації я працювала журналістом і робила матеріали, які були пов'язані з війною. 26 лютого 2022 року окупанти підірвали карету швидкої допомоги, я зробила інформаційний матеріал. Після цього сюжету до мене звернулась дружина загиблого пацієнта, котрий перебував у швидкій, і попросила з’ясувати, чи дійсно Леонід загинув. Щоб дізнатись правду мені потрібно було поговорити з фельдшером, який вижив після обстрілу. 

Фельдшер знаходився у лікарні, яку контролювали росіяни. Як вдалося туди потрапити?

Допомогли медики швидкої медичної допомоги. Вони надали фельдшерську форму, маску та окуляри. Представник медичної установи повідомив лікарів, що я роблю свідчення для швидкої допомоги, тому що їм потрібно надати звітність щодо постраждалого фельдшера. Поки він відвертав увагу, я записувала коментар Андрія (фельдшера) на телефон.   

Коли я мала докази, то написала Катерині, щоб повідомити, що, на жаль, Леонід загинув. Шансів на рятування не було. Попри аргументи, Катерина відмовилась вірити у загибель чоловіка. Ми листувались доволі довгий час, вона надсилала мені листи, котрі писала Леоніду. Уже після того, як я виїхала з окупації, вирішила познайомити Андрія та Катерину, аби особисто фельдшер розповів жінці, що сталось у той день. 

Ця сім’я мала все, вони побрались лише за місяць до трагедії, були щасливі. Але в один день зруйнувались усі мрії. Фільм "Навала" про кохання та його рани, про відчуття, які спіткали людей, що опинились у розпачі, про втрати, у які люди не можуть повірити дотепер. Стрічка є у вільному доступі на ютуб-каналі "Около TV". 

Зазвичай людям, котрі стали жертвами російської агресії, важко відкритись перед камерою. Як було у цьому випадку?   

Я працюю журналістом доволі довго, люблю людей, мені подобається розповідати про них. Документальний фільм - це перша спроба розповісти на стільки складну історію. Коли людина перебуває в окупації, у неї з'являється страх свідчити. Так відбулось і цього разу, але я запевнила, що моя задача - не нашкодити безпеці. Під час окупації я не могла використати все, що вони сказали.  Це, що вважала важливим, відклала на потім. Вони мені довірились. Головне було дати розказати, що у нього в душі. 

Основа для фільму Ваші архівні матеріали. Як Вам вдалось зафільмувати злочини рф? Наскільки було небезпечно? 

Безпека для журналіста - головне. Але у мене інший випадок. Залишитись у Херсоні та продовжувати розповідати про те, що відбувається - мій власний вибір. Після окупації я не мала змоги виїхати. Колеги повідомили, що моє прізвище знаходиться у списку журналістів, за якими полюють окупанти. Я вирішила залишитися активною журналісткою. Робила включення наживо, передавала інформацію колегам. Дуже допомагав чоловік. Розробили свою методику - він йшов попереду, а я залишилась позаду, знімала на телефон. Також допомагали херсонці. 

Ще до початку повномасштабного вторгнення мені вдалося вивезти деяку техніку з офісу. У мене був редакційний ноутбук, на якому я монтувала. Також ми використовували відеореєстратори на машині. Я вилучала звідти відео та використовувала у сюжетах. Проте усю техніку у мене забрали, коли я потрапила у полон.  

Робота над фільмом "Навала". Фото надала співрозмовниця 

Як Вам вдалося зберегти матеріали для фільму?

Більшу частину матеріалів не вдалось зберегти. Я багато знімала на телефон чоловіка. Він змушений був знищити усе, коли ми виїжджали з окупації. Відновила лише декілька матеріалів з власного телефону. Для фільму використала відео, які надіслала раніше колегам та друзям, додала матеріали, які знімали очевидці. Саме інтерв'ю з фельдшером мені вдалося викачати, тому воно стало основою для фільму. 

Уже під час створення фільму зв’язалась з управлінням швидкої допомоги та попросила надати мені аудіозаписи телефонних викликів. Таким чином я віднайшла телефонні розмови героїв фільму зі швидкою допомогою. 

Раніше Ви зазначили, що вперше створювали документальний фільм. Чи звертались Ви за допомогою до документалістів?

Я бачила цю історію як репортер, мала велику кількість матеріалів, робота вийшла на годину. Як журналістка, я бажала розповісти все в деталях. Але - це документальний фільм з елементами соціальної драми. Це мала бути коротка, лаконічна історія. Якби мені не допоміг режисер Сергій Маслобойщиков - у мене б не вийшло розповісти історію, котра б чіпляла струни людської душі. 

Знімальний майданчик фільму. Фото: Олександр Максименко

Скільки людей працювали над фільмом?

Відеоматеріали створювала я і мій чоловік. Без нього у мене б не вийшло фіксувати події під час окупації. Другим оператором був Максим Прудкун. Він знімав інтерв'ю з головними героями. Режисером був Сергій Маслобойщиков. Над ексклюзивним музичним супроводом працювала композиторка Наталія Максименко. Також нам допомагали актриса Алла Сергійко, мій молодший син Даніїл та продюсерка Світлана Зінов'єва, яка знімала сцену із відбитками пальців на склі. 

З 30 січня по 9 лютого відбудеться Роттердамський фестиваль авторського кіно, в ретроспективі Сергія Маслобойщикова. У ньому буде брати участь й фільм "Навала". Що чекаєте від події? 

Так, це ретроспектива саме Сергія Маслобойщикова. У нього доволі багата фільмографія, але вибрали для ретроспективи тринадцять фільмів і один із них - "Навала". Кожного разу, коли я потрапляю в Європу на фестивалі, конференції, симпозіуми, то намагаюсь донести інформацію про злочини росії, які відбуваються в Україні. Фільм - один з елементів мого прагнення докричатись до міжнародної спільноти. Показати, що українцям потрібна допомога у боротьбі із цією нечистю, аби вона не розповсюдилась на весь світ. 

Розкажіть детальніше про концепцію майбутніх частин "Окупація" та "Солдат"?

Насправді я думала, що вони будуть готові до кінця 2024 року. Але з певних причин цього не сталось. Наразі я працюю і над матеріалом "Окупація", і над стрічкою "Солдат". 

Фільм "Солдат" - історія про захисника України, про війну очима звичайного солдата. Це є мій колега-оператор, котрий із перших днів повномасштабного вторгнення вступив до лав ЗСУ. 

Робота над фільмом "Солдат". Фото надала співрозмовниця

Стрічка "Окупація" - моя власна історія перебування в окупації та полоні. Це розповідь від першої особи, такий собі щоденник. Усі думки, відчуття я занотовувала у телефоні. Я думала, що втратила усі замітки, котрі написала, але, на щастя, я змогла відновити їх. 

Для мене це важливо, бо через певний час деякі думки стираються з пам'яті. Можливо так моє тіло намагається позбутись спогадів, які є тригерними для мене та завдають болю. За моїми відчуттями, окупація - найстрашніша річ, гірша за обстріли. Відчуття, ніби у тебе забрали життя. Коли ти виходиш на вулицю і бачиш Z на рукаві, людей в балаклавах, які проїжджають повз, окупантів на блокпостах. Коли вони питають: "Ну как ваши дела?", - то готова їх вбити. Але можна тільки поглядом показати як ти їх ненавидиш тому, що можуть викрасти, закрити у підвалі, і ти не знатимеш, чи зможеш побачити близьку людину. Навіть зараз, коли я приїжджаю у Херсон, розумію, що жити там я більше не зможу. Лякає невідомість того, що може статись наступного дня. 

Владислава Попенко