"Зараз ніхто не цяцькається - вже немає часу", - директорка школи операторів БпЛА

Понад три тисячі навчених операторів дронів з весни 2022 року. Досвід, який щодня змінює техніку ведення війни. Як зберегти життя та здоров’я кожного бійця та як це можливо завдяки техніці, розповіла Мішель Арманд - директорка школи операторів дронів Free Air. Дивіться у повному варіанті та читайте у скороченому ексклюзивне інтерв’ю на Інтенті про досвід на Майдані, Херсонщину, Одесу та цінність врятованого життя. 

Відео: Інтент

Якими дронам зараз користуються, окрім FPV? 

Зараз більше уваги приділяються FPV-дронам, але вони не становлять основу для ведення бойових дій. Також Mavic не потрібно списувати з рахунку, тому що саме вони роблять скиди. І їх дуже багато різних. Також є Autel, є лінійка DJI Matrice. Це дуже великі дрони, і гексокоптери, не тільки квадрокоптери. Єдине, на чому ми не навчаємо - це крила. 

Якою є база для навчання операторів дрона?

Дивлячись з того, що саме потрібно групі. Є такі випадки, коли хлопцям, дівчатам це потрібно ще на вчора. І вони переїздять і проходять дуже короткий курс. Це тиждень - дуже насичений. Зараз все менше потребують саме такого курсу. І не може приїхати один оператор, лише група людей. Як найкраще - це шість осіб. На 2-3 людини також буде працювати. Взагалі нормальний курс на DJI Mavic триває два тижні, на FPV - місяць, але тільки після того, як люди, які будуть навчатися на FPV, вже пройдуть курс по Mavic. Це в нашій школі такі правила, в інших - не знаю. 

Ми постійно тримаємо руку на пульсі з нашими військовими. І все нове враховуємо, кожна інша група вже отримує більш доповнену інформацію з цього приводу. 

Чому не використовують комп'ютерне навчання, або не можна створити онлайн-курс для цього? 

Нічого не замінить практичні вправи. Ми надаємо дуже багато часу та інформації з приводу безпеки. На жаль, ці всі знання отримані своїми пораненнями, кров'ю, контузіями. Тобто наші інструктори, абсолютно всі мають реальний бойовий досвід, і постраждали від цього. Він точно знає, як потрібно копати льожку, як потрібно летіти на РЕБ та як він відчувається. Це не можна пояснити просто на відео. 

Потрібно взяти в руки пульти, зрозуміти, як пташка реагує, як втрачається керування та відеозв'язок. Тобто це має бути як тачскрін, відчуватися руками, серцем. Наприклад, перш ніж взяти пульт FPV-дрона, людина має налітати 30 годин. Не більше, не менше. Спосіб керування МАВіком та FPV  зовсім різний. Якщо порівнювати - це як їздити на машині з коробкою автоматом, а потім сісти за ЗІЛ. Кермо таке ж саме, коробка передач теж існує, але їде по-різному. 

Ми вже розробили кілька курсів, у нас їх п’ять. Люди можуть знайти себе, якщо вони дуже цього хочуть. Тобто людина має розуміти принцип роботи, аби взаємодіяти між різними системами. Якщо раніше ми брали всіх, щоб навчити якомога більше операторів, тому що ми розуміли, що це рятує життя, то зараз зовсім змінився підхід до навчання.

Зараз ми залишаємо цю ідею, але розуміємо, що є люди, яким це не потрібно та не дано. Зараз йде дуже серйозний відбір людей. Якщо людина неспроможна виконувати цю роботу, вона не тямить, не хоче, то люди повертаються з доганою додому. Ніхто не цяцькається, не вмовляє. Немає на це часу. Дуже багато вже втрачено життів, щоб гратися з тим, хто не хоче цього робити. 

Новітні технології дозволяють врятувати життя, це дуже великий крок для того, щоб люди зрозуміли, наскільки життя кожної людини неоціненно. 

Чи стало легше працювати, купувати, коли в Україні почало зростати виробництво дронів?

Ми неприбуткова організація. З першого дня ми існуємо завдяки виключно нашим коштам. Ми б хотіли залучити якусь допомогу, буває дуже важко реально, коли приїздять хлопці-дівчата навчатися. Погодні умови, ще щось, дрон падає, виходить зі строю. І ти розумієш, що тобі просто немає чим навчити. Ти не можеш побігти до волонтерів попросити, тому що вони самі зашиваються, і їм потрібно хлопцям передавати ті ж самі дрони.

Фото: FreeAir UA/facebook

Буває, що друзі допомагають, ми не залишаємося без допомоги, але буває важко. Все, що ми маємо - завдяки волонтерам, або нам самим. Наші інструктори самі купують все, що потрібно, ще й хлопцям допомагають. Бувають групи, які приїжджають голі й босі. У них часу немає просто поїхати та обрати собі речі. Таке теж буває. І ми збираємось, скидаємося грошима, їдемо та купуємо. 

Чи потрібно для навчання мати РЕБи? 

У нас десь з серпня з'явилися друзі нашої школи. Це виробник РЕБів. Я була вражена, тому що купити РЕБ – це не так просто. Він не дешевий, скажімо так. Купляти його, щоб він стояв у мене на балконі - мені теж не потрібен. Але хлопцям навчатися потрібно. У нас є портативний маленький, але він не дає того розуміння, як працює справжній великий РЕБ, коли ти знаходишся десь там. 

Ми їздили до наших випускників у Херсон, які там стояли на з РЕБами, аби протестувати, як це все взагалі працює. І на той час в мене ще не було такого досвіду, а  в наших курсантів вже був. І мені насамперед було дуже приємно дивитися, як вони між собою взаємодіють, співпрацюють, розуміють, що це крута річ. 

Зазвичай, коли ти військових питаєш, чи є у вас якийсь захист радіоелектронної боротьби, то відповідають, що волонтери привезли якийсь зелений. Вони не розуміють, як це працює. І наразі ми з цим виробником плануємо безплатний курс. Він дійсно буде на відео, тому що ці знання загальні. Вони потрібні абсолютно кожній людині. 

Ми дуже високу планку ставимо з приводу здоров'я наших військових. РЕБ - це небезпечна штука і працювати з нею потрібно з розумом, бо один з наших друзів сивий взагалі. Рівно з того моменту, як почав працювати з РЕБами. Однак це дуже серйозна допомога буде нашим військовим. 

Розкажіть про поїздку до Херсону, яким ви побачили його після деокупації?

До вторгнення я проїжджала Херсон, не заїжджала в саме місто, але цього разу саме з виробниками РЕБів ми там були. Перше враження про місто, що його розтрощено. Там взагалі жодного клаптика живого немає, все розбите, посічене, понівечене. За дві доби до того, як ми поїхали, я почала читати новини Херсону і була в шоці, якщо чесно. 

Місто постійно обстрілюється. Я б це назвала полігон для відпрацювання роботи дронів. На людей, на всіх. Ми їздили цивільними, прямого супроводу військових не було. І менше ніж 100 кілометрів на годину по місту ми не пересувалися, тому що ти не можеш бути впевненим, що на тебе щось не скинуть. Ти ж не бачиш, ти просто їдеш. Неможливо постійно вмикати РЕБ, тому що він має дві сторони. З одного боку він тебе захищає, з другого боку - росіяни тебе бачать. Було страшно, реально страшно. 

Місто надзвичайно душевне. Класні люди там живуть, працюють магазини, кав'ярні. Тобто воно не мертве. Але те, як вони його знищили, мене це вразило. І навіть не в сам момент окупації, а вже після цього. Ми були там біля парку. Як нам сказали, парк заміновано - повністю. Ми на свій страх і ризик все одно пішли. Дуже красивий парк - його любили. Він залишив крихти цієї любові - якісь малюнки на стінах, дуже цікаві дерева. Є закинута кафешка, раніше вона була доволі популярна і там пострижена трава, тобто власники або люди, які там працювали, вони досі туди приходять і стрижуть траву. 

Я знайшла у вашому блозі розповідь про поїздку на Майдан, ви тоді працювали журналісткою. Зараз озираючись на цей період, яким ви бачите події Майдану і їхній вплив на нас далі? 

Вони взагалі на той час були для мене чимось дуже дивним. Я не зовсім зрозуміла, що відбувається. Не можу сказати, що була аполітична, просто на той час переживала якісь свої злети та падіння в житті, і журналістика стала як відтулина. Коли мені вперше запропонували приїхати на Майдан, це було саме тоді, коли скинули Лєніна. І я це все бачила. Дуже багато людей. Мені було незвично бачити стільки правоохоронців, взагалі, агресивних людей, до того тільки в кіно. Я ніколи не стикалася з цим. І мені було так страшно, не зовсім зрозуміло, чому люди сидять, не ходять додому з Майдану. 

Спочатку я просто брала інформацію з інших джерел, а потім організували для одеських журналістів поїздку на Майдан. І ми виїжджали в ніч, коли почалися перші розстріли. І це було доволі страшно, але ми приїхали, у нас була дуже велика компанія. Цим відрізняються взагалі одеські журналісти. Вони всі взагалі у кожному місці різні. Але в Одесі якось не конкурують. Вони один за одного. І в мене вже на той момент трішечки досвіду було, але не такого. І коли ми там опинилися, я побачила, наскільки взаємодопомога працює, наскільки люди самі на Майдані по-доброму, з душею один до одного ставляться. Скільки разів мене зупиняли через те, що думали, що я дитина, казали: "Та йди чаю попий, та на що воно тобі треба? Дорослі хлопці розберуться". І мене це так вразило по-доброму. Я все одно туди потрапила, записала кілька дуже для мене потужних інтерв'ю. І була рада, коли через якийсь час побачила людей, з якими я розмовляла, живими, здоровими. Це було дуже круто.

Надивилася кіно, дуже хотіла якусь сенсаційну новину зробити ще щось. У результаті я отримала по шиї гумовою кулею. Добре, що в мене було дуже багато шарфів та капюшон, і вона не вибила шию. Але так якось мене заклинило після цього. Наїлася того снігу, бо впала. Я досі пам'ятаю його смак. Як мене там намагалися прикрити, витягнути, за той самим капюшон просто схопили, потягнули звідти. 

Дуже багато емоцій, мені дуже було сумно за наших людей, що нам саме своєю кров'ю потрібно виборювати свободу та права. І мені досі дуже боляче про це згадувати, скільки людей загинуло та постраждало. Цього не мало бути. 

Робота у воєнній сфері змінює погляди на саму війну і життя навколо?

Вона дуже загартовує. Ти починаєш глибше дивитися на речі, тому що за кожною маленькою перемогою стоїть велика робота і дуже багато життів. Цінність життя змінилася. З одного боку, якщо раніше я вважала, що там за порєбріком теж люди, зараз я так не вважаю. В принципі, мені все одно, що з ними буде. Але кожна смерть, поранення, контузія наших людей, для мене якось, знаєте, як нерв оголився найболючіше. Ніколи цього не пробачу. 

Що і цій роботі дає вам відчуття радості та гордості? 

Насамперед дуже пишаюся здобутками наших курсантів. Багато з них отримали відзнаки від президента України, і це дуже цінно. Найважливіше те, що ми робимо велику ставку на безпеку саме наших пілотів, щоб вони мали можливість зберегти та врятувати не тільки своє життя, а й оточення, цивільних. 

Фото: FreeAir UA/facebook

Мабуть, для мене найцінніше, коли телефонують хлопці з якогось дуже гарячого напрямку і кажуть: "Пам'ятаєте ви нас вмовляли, примушували копати льожки? Це врятувало нам життя. Пам'ятаєте ви, казали, йдете в посадку, підіймай дрон, подивись, що там далі, чи є там засідка. Ми побачили та обійшли іншим шляхом". 

І всі живі, здорові. І це найдорожче, що ми отримуємо. Відео, як вони працюють, це круто, але розуміння того, що вони живі - набагато краще. 

Марія Литянська