З Маріуполя до Херсона: історія донеччанина Артема Болдирева, чиє життя війна перевернула двічі

Вимушений переселенець з Донеччини Артем Болдирев пішки вийшов з блокадного Маріуполя і дістався Херсона. В окупованому місті чоловік знайшов прихисток у Центрі для переселенців, де працював на кухні. А після деокупації правого берега Херсонщини Артем продовжив волонтерити – допомагаючи лагодити місцевим будинки, пошкоджені внаслідок російських обстрілів та рятуючи людей під час катастрофи на Каховській ГЕС.

"Вдома я у розшуку"

Окупація для донеччанина Артема Болдирева розпочалася ще у 2014 році. Саме тоді до рідного міста чоловіка, Новоазовськ, вторглися російські військові та за лічені тижні змінили державний устрій, запустивши масову пропаганду для дискредитації української влади. На той момент Артему було всього 15 років.

"Звичайно, коли ти зростаєш під цим впливом, а твоє оточення підтримує "русский мир" - складно одразу розібратися де правда. За кілька років я переїхав до Донецька, тут з якістю інтернету було трохи краще, і я зміг дивитися українські новини. Поступово приходило усвідомлення: все, що нам говорять – брехня. Тоді я почав замислюватися про виїзд", - розповідає Артем Болдирев. 

Та замість планової евакуації чоловікові довелося буквально втікати, залишивши вдома близьких і майно. Життя Артема перевернув вщент один зі звичайних робочих вечорів. 

"Я працював барменом. Комендантська година триває всі ці роки десь до 21-22 години, а якщо в закладі відпочивають російські військові – працювати доводиться всю ніч. Так було і того дня. Чомусь один з окупантів причепився до мене, щоб я випив з ними. Я відмовлявся. Але мій керівник сказав зробити це, щоб той заспокоївся. Після цієї рюмки я не пам’ятаю нічого. Прийшов до тями вже на вулиці, коли мене лупцювали ногами невідомі. За їх словами я розбив автівку та був винен їм три мільйони рублів", - ділиться Артем Болдирев. 

Фото з особистого архіву Артема

На пропозиції чоловіка звернутися до місцевої «поліції» та подивитися записи з камер спостережень на вулиці – його лише продовжили бити та вимагати гроші. На законний розбір ситуації Артем не покладав надій, тож швидко зібравшись виїхав на підконтрольну територію України. Як виявиться з часом, це було правильне рішення. Адже за скоєний "злочин" чоловіка оголосять у розшук: спочатку по території так званої "днр", а потім рф.

Пекло Маріуполя

Повномасштабне вторгнення застало вимушеного переселенця у Маріуполі. На той момент він працював кухарем на морському вантажному судні. Напередодні 24-го лютого 2022 року корабель став на якір в приватному порту на території металургійного комбінату "Азовсталь". Не маючи рідних чи друзів в Україні Артем вирішив залишатися на кораблі та перечекати усе разом з кількома членами команди. 

"В перші дні ми ще виходили в місто за необхідним, потім обстріли Маріуполя посилилися. Слідкувати за новинами було складно, бо зв'язок зник разом з електрикою та водою через три дні. На кораблі були генераторі, тому до нас дуже часто приходили наші військові. Вони заряджали телефони і рації, приносили нам сигарети та продукти, інколи я їм готував. Одного дня ці хлопці припинили приходити, тож я пішов до них на блок-пост. А їх вже не було, вони були у мішках… Інші азовці не знали про нас і були шоковані, що ми досі живи", - згадує Артем Болдирев. 

Військові повідомили Артему, що місто перебуває в блокаді та порадили знайти більш вдалий прихисток. Територія "Азовсталі" перебувала під постійними бомбардуваннями.  В порту вже було потоплено чимало кораблів. Судно команди ще трималося на плаву, але теж зазнало пошкоджень через прильоти. Та й члени екіпажу мали перші контузії, тому вони вирішили вибиратися. 

Чоловіки обрали шлях до Маріупольського театру. Бо після виходу до міста один з них дивом спіймав мобільний зв'язок та зв’язався з дружиною, яка розповіла про працюючі звідти гуманітарні коридори. Через масові обстріли замість 30-40 хвилин пішки – дістатися до драмтеатру вдалося тільки за дві доби.  

"Стріляли з літаків, кораблів, градів, танків та іншої техніки. Пройти по відкритій місцевості було нереально, пересувалися тільки під будинками і укривалися де тільки можна. На вулицях було багато мертвих людей, їх їли собаки… У дворах будинків померлих ще намагалися ховати: прикопували землею та ставили таблички з хрестами. Робили це, щоб "картинка" не травмувала дітей, які іноді виходили на вулицю за ковтком свіжого повітря. Але все одно відчувався стійкий трупний запах", - не приховує Артем Болдирев. 

На очах чоловіка не раз гинули люди. Одного разу авіабомба влучила у багатоповерхівку навпроти його укриття. Коли завіса з диму та пилу розсіялася – Артем побачив маленькі ніжки, які стирчали з під завалу. Допомогти малечі вже було неможливо. 

Іншого разу ворожий снаряд водночас вбив кілька десятків дорослих з дітьми, які перебували в підвалі. Цей випадок запам’ятався чоловікові з особливим жахом: "Я зупинився в цьому підвалі на відпочинок. І в однієї з вагітних почалися пологи. Поки жінки допомагали їй народжувати, чоловіки гріли воду на вогнищі та носили чисті, теплі ганчірки. Дитина народилася живою, видала свій перший крик. Всі заспокоїлися та видихнули. Я пішов на перекур, але не було чим підпалити. А навпроти, біля підвалу сусіднього будинку, чоловіки стояли й палили. Як тільки я підійшов до них – пролітає літак, скидає міну і там, де щойно народилася дитина просто величезна воронка з залишками 9-ти поверхівки. Це немовля не прожило і години…"

"На блок-постах роздягали та саджали у клітку"

В драмтеатрі Артем Болдирев провів кілька днів. Евакуаційні автобуси прямували тільки до Новоазовська, де були розташовані російські фільтраційні табори. Навіть за умов пекла навкруги – повертатися додому чоловік не бажав. Тому він вирішив вибиратися на підконтрольну територію України пішки, обравши дорогу в бік Бердянська. 

"В мене був рюкзак з речами, ноутбуком та документами. Відстань – близько 80 км. Тобто це не такий складний шлях, однак йшов я чотири доби", - зазначає Артем. 

Фото з особистого архіву Артема

Така затримка відбувалась через те, що майже через кожен кілометр розташовувався черговий російський блок-пост. Чоловік не приховує, десь на 50-ому збився з рахунку. І на кожному з них він проходив ретельну перевірку. Окупантам не подобалася як донецька прописка, так і зовнішність Артема: "Десь мене пропускали після розмови, десь змушували роздягатися, а десь саджали в клітку. Де вони їх тільки знайшли?! Такі великі залізні клітки, як для тварин у цирку. Одного разу протримали в ній цілу ніч, було дуже холодно… Мотивували це тим, що шукали азовців. А я сам по собі великий, бородатий, з татуюванням. Все! Для них цього було достатньо!". 

Врешті Артем зміг дістатися наміченої цілі. Перше, що побачив у Бердянську – вивіску на російській мові "Полиция" та патрулі у формі "днр". Чоловік був шокований тим, як швидко окупанти "навели свої порядки" у місті. Тож не затримуючись купує квиток на автобус до Генічеська, а далі на Херсон. 

"Наприкінці квітня я дістався міста. Гадав, що з обласного центру мені точно вдасться вирватися з окупації. Проте тоді ж я зв’язався зі знайомими вдома та дізнався, що у розшуку. При цьому за кількома статтями, в тому числі за "измену Родины". Тому далі шлях мені був перекритий вже остаточно і я залишився тут. А ще… Загалом, коли я написав друзям "живий, в окупації, буду пробувати прориватися до України" – мене не зрозуміли. Для них я різко став "нацистом" та "хохлом". Ніхто з них не повірив у мої слова, що відбувалося у Маріуполі. Ось так працює російська машина пропаганди", - говорить Артем Болдирев.

Херсон як другий дім

У Херсоні вимушений переселенець знайшов прихисток в Центрі для переселенців, де працював на кухні. Через розшук російськими військовими чоловік боявся виходити навіть на вулицю. А коли окупанти заходили до установи, його попереджували і він не виходив з кімнати. Ось так переховуючись Артем дочекався на звільнення міста. Не приховує, коли вперше почув, що українські танки на центральній площі – не зміг стримати сліз. 

"Після деокупації я вирішив залишитися, сподобалося місто та й звик я до нього. Тим паче тут я був потрібен. Разом з іншими волонтерами почав закривати ОСБ-плитами вікна та двері, пошкоджені російськими обстрілами. Бували в таких районах, що ремонтуєш дах і помічаєш, як на тебе окупант наводить ціль… Тобто настільки близько ми були до Дніпра, умовної лінії фронту", - розповідає Артем Болдирев. 

Фото з особистого архіву Артема

Допомагав чоловік і під час трагедії на Каховській ГЕС. З перших годин катастрофи він вивозив людей та тварин із затоплених районів Херсона. Ділиться, дуже хотів поїхати рятувати людей з лівого берега. Разом з командою шукали такі варіанти та туди не пустили наші спецслужби.

А ось чи буває йому страшно, Артем відповідає так: "Страшно, коли вдома один і тиша. Пережите за останні роки відображається у нічних жахіттях та звукових флешбеках. Тому іноді я можу не спати по кілька днів. Але життя триває, як і війна. Тож не час сидіти склавши руки".  

Наразі чоловік влаштувався на роботу, однак за наявності вільного часу продовжує допомагати в одному з місцевих волонтерських штабів. Наголошує, головне для нього, що тут майорять українські прапори. Побачити наші стяги Артем Болдирев мріє і в рідному місті на Донеччині.
 

Яна Самко