"Я не маю паспорта, але я в рядах в ЗСУ", - військовослужбовець Юрій Зайцев

Ця історія розпочалася близько 10 років тому у Білорусі та показує, що таке жити в авторитарній країні у 21 столітті. Юрій Зайцев - білоруський анархіст, якого затримали в Одесі у 2020 році по запиту Інтерполу, намагається отримати статус додаткового захисту в Україні. Якщо йому вдасться розблокувати дію Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", іноземці, які воюють, зможуть отримати посвідчення особи. Історія Юрія про боротьбу із системами є складною та довгою. Дивіться та читайте в ексклюзивному інтерв’ю Інтенту.

Початок переслідувань у Білорусі та анархізм

Історія почалася, коли в нас були вибори 2010 року, на яких вкотре переміг лукашенко. У відповідь почалися виступи опозиції, арешти, побиття тощо. Я був у віці більш-менш молодої, сформованої людини, тоді я почав звертати увагу на ці моменти. Звичайно, мені це не сподобалося, у моїх друзів виникли ідеї, що так не повинно бути. Тоді було посаджено зерно невдоволення.

Водночас у країні на той момент була велика проблема з легальними речовинами, які мали наркотичний ефект - зі спайсами. На той момент законодавство Білорусі не могло нічого з ними зробити, щонайменше, не робило. Вони були легальні, люди просто труїлися. Я теж був у тому числі. Так сталося, що опинився у цій ситуації, і після цього почалася активність щодо тиску на кур'єрів, які торгували спайсами. Тобто спочатку це все відбувалося у 2011 - 2012 році. На мене вже була відкрита перша кримінальна справа за фактом того, що я забрав в одного з кур'єрів ці речовини й згодом у мене їх знайшли. Вона була закрита незабаром, зважаючи на те, що не було доведено якийсь злочинний умисел, не було складу злочину.

Я продовжував свою активність, паралельно зустрічався з людьми з інших міст. Ми організували подібні зустрічі з кур'єрами, спілкувалися з ними, пояснювали, що не треба торгувати й так далі, тобто не давали розповсюджувати ці речовини. Там я знайомився з хлопцями з іншого кола, так би мовити, інтересів, пов'язаних з анархізмом. Звідти я дізнався про цей рух. Мене це зацікавило, тому що мої поняття в деяких сферах стикалися, я знайшов щось спільне для мене, рідне. Ми почали організовувати різні агітаційні акції, не тільки проти чинної влади, а проти міліції, пропаганди різних державних структур тощо.

Як відбувалися затримання та коли покинули Білорусь?

Було кілька затримань на акціях з різними наслідками. Одне із затримань закінчилося тим, що співробітники ОМОНу відкрили по мені вогонь, коли я вирішив в черговий раз не бути заарештованим, а втекти від них. І згодом я зрозумів, що це вже переходить межі, мені загрожує небезпека.

У 2013 році я залишив Білорусь. На той момент не було жодних порушених кримінальних справ щодо мене, я не був у розшуку. Виїхав до росії, потім потрапив до України.

Мене затримували як правило на агітаційних акціях. Тематика – це якісь гострі проблеми у країні. Контрпропаганда міліції, об'єднання з росією, різні теми, які, на мій погляд, є неправильними в країні. Ми робили щось протилежне. Наприклад, я був затриманий на стоянці, коли розкладав під двірники автомобілів листівки.

Я відчував якусь тривогу, легку параною. Не знаю, була для цього причина чи ні, але я відчував. І тоді вже зрозумів, що, мабуть, мені варто таки ховатися. росія була не найкращим місцем, щоб ховатися від силовиків Білорусі, оскільки всім відомо тісні зв'язки російського силового блоку та білоруського.

Затримання в Одесі

У Білорусі в середині 2020 року відбулася передвиборча кампанія президента. На той момент жодного з адекватних кандидатів у президенти не було допущено. Всі були в'язниці, або змушені залишити країну.

Буквально за тиждень після оголошення виборів я був затриманий. Люді не дурні, вони знали, що за лукашенко не голосувала більшість, а за результатами він перемагав абсолютною більшістю. Таке було багато років, у 2020 вже була точка неповернення, коли люди вирішили справді вийти на вулицю та сказати своє слово, оскільки вже підросло покоління людей, які не бачили СРСР. Їх мислення та рішучість відрізнялося від людей радянської доби.

Білорусь була країною відносно малоправною для простих громадян, але на той час - це вже була злочинна влада. Вона бандитська, яка діяла крайніми методами. Світ перевернувся на той момент. Риторика влади змінилася в радикальну сторону настільки, що люди змушені були покинути країну, бо боялися за своє життя.

Українці навряд зрозуміють, оскільки вони спираються на свій власний досвід, який відбувався в Україні. І все-таки білоруський і український досвід різні. Бо в Україні немає настільки радикального блоку влади.

Республіка Білорусь подала мене в розшук до Інтерполу. Мене затримали в Україні, відбувся суд, помістили у СІЗО, оскільки між Білоруссю та Україною на той момент був підписаний договір про співпрацю правоохоронних органів. Тобто в Україні я не скоїв жодних злочинів, мене просто затримали та в рамках міжнародних домовленостей заарештували. Почалася екстрадиційна перевірка, тобто спроба мене видати Республіці Білорусь.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Спроба екстрадиції та подання на додатковий захист

Мені запропонували пройти прискорену процедуру, щоб не затягувати, я, звичайно, відмовився. Тоді я подав заяву у міграційну службу з проханням надати мені статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Про це я задовго ще думав, але оскільки я раніше ніколи не торкався цих процедур, не знав, як працює ця система. Я тільки десь здалеку чув, але мені якогось досвіду та юридичної освіти не вистачило, щоб піти та зробити це.

Я тоді був у СІЗО, через кілька місяців було відкрито справу у міграційній службі. За 4 місяці мені було дано відмову. Просидів я сім місяців у СІЗО та опинився під домашнім арештом. На той момент моїм захистом займалася Ірина Євдокимова - одеський адвокат, яка згодом виявилася просто шахрайкою.

Вона не здійснювала мій захист. Ми змарнували час. Першу відмову я отримав навесні 2021 року. У причинах відмови було написано те, що у Білорусі все круто, там дотримуються прав людей, є незалежні правозахисні організації, адвокатура може захищати без проблем своїх підопічних. Також вони вказали, що в білоруських в'язницях тільки покращилися умови, тому мені загалом можна не боятися. Далі було те, що я не надав достатньо фактичних даних, доказів своєї історії, при тому, що я перебував у СІЗО, тому я і не міг ці докази навести. Вони не розслідували нічого, не розбиралися.

Прокурор розповів про це на одному із судів, не міграційна служба надала інформацію. Я був у шоці, адвокат зник. На той момент я вже почав розуміти, що щось відбувається не те, і почав стукати у ЗМІ, тобто намагатися привертати до себе увагу та шукати якусь підтримку.

Завдяки журналісту, я зв'язався з Олегом Михайликом - головою правозахисної організації "Праве діло" в Одесі. Мене вислухали й взялися за мій захист. Я досі отримую юридичну допомогу. Без них я б вже був у Білорусі. Згодом ми оскаржили відмову міграційної служби, через пів року виграли справу. Тобто суд зобов'язав міграційну службу переглянути мою справу, оскільки обставини були зовсім іншими.

У мене з'явилася можливість надати фактичні дані, оскільки я вже був не в СІЗО. Це була середина 2022 року, йшла війна. Після виходу із СІЗО я перебував під цілодобовим домашнім арештом - 6 або 7 місяців. Завдяки правозахисникам мені вдалося пом'якшити міру утримання під вартою до цілодобового нічного арешту з носінням браслета GPS на нозі. Вночі я мав бути вдома, а вдень міг займатися своїми справами за умови, що за мною стежать через GPS-браслет.

Повномасштабне вторгнення

У лютому, незадовго до вторгнення ми якраз виграли суд з міграційкою. 25 лютого мав бути суд з нагоди продовження або скасування мого запобіжного заходу. Ми прийшли до суду. 24-го лютого я вже вступив до лав Одеської самооборони. Наступного дня я з активістами та знайомими ми приїхали до суду. Суд не відбувся, нас просто вигнали, відповідно, не було продовження запобіжного заходу.

Цього ж вечора я вже зв'язався із людиною, яка відповідає за стеження за мною. Я пояснив усю ситуацію, мені сказали, що я вільний і можу не заряджати свій браслет. Наступного дня я вже вирушив до військкомату, де спробував потрапити до лав ЗСУ України. Спочатку відмовили, оскільки у мене не було на той момент жодних документів, крім довідки із міграційної служби. А до лав ЗСУ може вступити лише українець або людина з військовим квитком України. Я поговорив, пояснив свою ситуацію, розповів хто я і що я не можу стояти осторонь.

Сказали збирати речі й приїжджати наступного дня. Я прибув і мене оформили, одразу поїхав до військової частини. З цього почалася історія вже в лавах ЗСУ.

На сьогодні (9 березня, - ред.) відбувається закінчення другого кола судів із міграційною службою. Влітку закінчилося перше коло, ми його виграли повністю. Я перебував на службі, а не вдома. Виявилося, що міграційна служба викликала мене на додаткову співбесіду через Укрпошту за адресою проживання без номера телефону.

Вони чудово знали, де я знаходжусь. Відповідно, я просто не міг знати про існування цього листа і пропустив співбесіду. Коли через кілька місяців я дізнався про його існування, то написав заяву, де зазначив, що безглуздо повідомляти так і щоб листи надсилали у військову частину. Тоді мені призначили відкриту дату додаткової співбесіди за фактом перегляду справи. Я з'явився у січні 2023 роки туди, пройшов співбесіду, розповів нові обставини, доповнив факти, мене направили на співбесіду до СБУ. Я пройшов співбесіду в СБУ, приніс корінець проходження в міграційку - на цьому все.

Мої пригоди за фактом перегляду закінчилися на той момент, і я розумів, що перегляд триває від 3 до 6 місяців. Я розумів, що за 6 місяців я маю отримати відповідь.

Минуло шість місяців була тиша. Разом із моїм юристом Валерієм Яковенко ми надіслали запити, намагалися дізнаватись про подробиці справи, як триває розслідування. Міграційна служба просто відмовили юристу, хоча у нас підписано договір і він є моїми офіційним захисником, представником. Нам не надали жодної інформації. Я зв'язувався зі своїм інспектором в міграційній службі, який веде мою справу - він нічого не міг мені сказати.

Фото: ІНтент/Наталя Довбиш

"Джентльменська угода" мовчання в обмін на статус біженця

Тоді, через шість місяців, ми відкрили справу у виконавчій службі, оскільки вони не виконали припис суду та у зазначений законом строк, не здійснили перегляд справи. Виконавець відкрив справу, зобов'язав їх закінчити перегляд справи до певного терміну. Вони цього не зробили.

Тоді ми подали чергову скаргу та виконавець зобов'язав їх виплатити вже там деяку суму грошей та у десятиденний термін, переглянути та закінчити все-таки. Я вже почав привертати уваги до цієї ситуації, тому що маячня якась відбувалася. Я дав інтерв'ю одному з білоруських каналів, Белсату. Вони з’єдналися з Оленою Погребняк - начальницею міграційної служби Одеської області та попросили дати коментарі щодо справи. Вона ніби сказала, що ми можемо під'їхати до офісу зі мною. Я погодився.

Ми тоді під'їхали до офісу, вони зв'язалися, а вона говорить, що не на місці та її заступник відповість на всі запитання. За 10 хвилин мене набирає співробітник СБУ і говорить, що нам треба поспілкуватися, неформально я так зрозумів. Ми пішли з Олегом Михайликом та журналістами у відділення міграційної служби, там спробували взяти коментар у заступника, який опинився у відпустці.

Тоді ми знайшли тільки інспектора, який займається моєю справою, і він нічого не зміг сказати. Він розводив руками посилався на те, що в нього підрозділ якийсь там регіональний і це все інше.

Це інтерв'ю скінчилося. Я поїхав на точку бойового чергування, зв'язався зі своїм командиром, пояснив ситуацію, що мені зателефонували із СБУ і попросили з'явитися.

Він мене не відпустив і наголосив, щоб вони зверталися за допомогою повістки, як передбачено законом. Що я і передав співробітнику СБУ, який зі мною зв’язувався.

Через тиждень утворилася якась нова ситуація. Зв'язався зі мною мій командир і сказав, що мене викликають уже в контррозвідку. Ми поїхали з моїм командиром у контррозвідку до Одеси. Там, як виявилося, почалася перевірка фактів, як я потрапив на службу, чи я тут легально перебуваю, мої нагороди, статуси та всі документи. Перевірка пройшла без проблем, тому що в мене все було на той час уже легально. Я підписав контракт із ЗСУ через 9 місяців, щоправда, служби тільки.

Десь через 4-5 днів мене повторно викликали. Знову ж таки, командир мене мій відвіз, але там відбувалася інша ситуація. Приїхав якийсь співробітник одного з головних управлінь міграційної служби з Києва, як він сказав особисто, щоб поговорити зі мною та пояснити ситуацію.

Він сказав, що міграційна служба дала мені чергову відмову, показав мені цей листок і запропонував укласти джентльменську угоду, що мені потрібно перестати позиватися до міграційної, спілкуватися зі ЗМІ, висвітлювати свою історію. Мені запропонували просто замовкнути, прикрити рот і тоді після війни мені дадуть статус біженця.

Дивна пропозиція, тобто я розумів, що жодної легітимності в його словах немає, я взагалі не розумів, що відбувається. Я відмовив. Він пригрозив, що в іншому випадку знайдеться помилка у підписанні мого контракту, мене звільнять із ЗСУ через їх зв'язки. Ця зустріч була організована за дуже великим колом осіб, тобто це від СБУ, до Міністерства оборони, штабу моєї бригади, дивізіону. Величезна кількість людей була залучена, щоб мене витягнути на цю зустріч.

Причини відмови та закон "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"

У причинах відмови вказувалося три пункти. Перший, що я - комбатант, особа, яка безпосередньо бере участь у бойових діях, що воюють. Друге, що я перебуваю в міжнародному розшуку по лінії Інтерполу. І третє - СБУ дала рекомендаційний лист, що мені недоцільно давати будь-які статуси. Як виявилося, за твердженням СБУ, я не пройшов у них співбесіди, не з'явився. Вони посилалися на дату першої моєї співбесіди, яку я пропустив, бо міграційна служба не спромоглася написати мій номер телефону на листі із викликом. Співбесіду в СБУ я пройшов дещо пізніше, про що є позначка у моїй особистій справі, але вони вирішили проігнорувати цей факт, тобто сфальсифікували цей момент.

Про міжнародний розшук ми пояснили достатньо є багато інформації про мене, мою особистість і в інтернеті, і в справі - я надав дуже багато всього.

Залишається тільки комбатанство, але річ у тому, що є закон 3671/6, який пояснює поняття додаткового захисту в Україні, кому воно надається і за яких умов. Ми вважаємо, що я чітко потрапляю до цієї категорії.

Але міграційна служба з якоїсь причини посилається на резолюцію ООН про біженців 1951 року. ООН не надають жодної допомоги і не співпрацюють з комбатантами. Це гуманітарна місія, а комбатант – людина, яка не вписується до рамок гуманітарної місії, оскільки воює. І ми не просили міграційну службу на підставі резолюції ООН надати нам статус біженця.

Ми розуміли, що не потрапляємо. І в законі 3671/6 чітко зазначено у 13-му пункті, що статус додаткового захисту не належить до Женевської конвенції з прав біженців. Це не статус біженця, це зовсім інша процедура, яка здійснюється у директорії України, а не міжнародної спільноти. Немає жодного законодавчого акту в Україні, який заважав би отриманню додаткового захисту комбатанту на підставі цього закону.

Звичайно, ми не згодні з цим рішенням, оскільки вони підміняють поняття. Якщо ми виграємо цю справу, то це стосуватиметься не тільки мене, а всіх іноземців. Яким відмовили, або хочуть податися, але бояться, хто знає про тенденції, що подаватися в міграційну службу іноземцю марно. Я дізнався про багато випадків, коли просто відмовили. І у більшості людей просто немає сил, юридичної підтримки, рішучості, оскільки на них тиснуть спецслужби на прохання міграційки.

Чому це треба іншим іноземцям

Якщо на моєму прикладі нам вдасться довести, що ми маємо рацію і дія закону буде розблокована, буде величезний крок. Це величезна перемога з несправедливістю. І велика кількість людей зможе справді закрити мінімальні свої потреби, щоб просто елементарно, жити, служити в ЗСУ і не думати про те, що робити завтра, як би отримати зарплату.

За всю історію України ще жодного разу не було задіяно цей закон щодо комбатанта, і жодна людина не отримала додатковий захист. Не берімо до уваги мене, з моєю історією. Є багато іноземців, які приїхали після початку повномасштабної війни, і з 2014 року, воювали на боці України. Більшість із них це люди з росії, Білорусі, Казахстану. Це країни авторитарні, що мають, як мінімум закони, які передбачають термін, кримінальний строк, покарання за участь у збройному конфлікті.

Тому не зовсім зрозуміло, чому закон 3671/6 не працює. Оскільки ці люди, приїхавши сюди, підписали контракт, склали присягу, за фактом підкреслили жирну лінію у своєму житті та чітко розуміють - додому вони вже не повернуться. Вони присвячують себе, своє здоров'я та життя Україні, яка має закон, що дозволяє їм отримати якісь мінімальні документи.

Я не маю паспорта, але я в рядах в ЗСУ. Отримання зарплати, згідно із законом України, відбувається тільки переказом на банківську картку, але я не можу її відкрити, тому що я іноземець без документів. При цьому маю військовий квиток. Але зарплату я не можу отримувати згідно із законом. Це дрібниця, але вона говорить багато про що.

Йдуть роки, а ситуація ніяк не вирішується. Я маю великий стаж водіння автомобіля. Моїх водійських документів немає зараз. Я хотів би отримати тут посвідчення, оскільки військова служба багато в чому стикається з водіння автомобіля. Це дуже важливий момент. Але я не можу цього зробити, оскільки не маю посвідчення особи. Без посвідчення особи неможливо нічого зробити. У такій ситуації величезна кількість людей. Хтось має російський паспорт, ну спробуй зараз дістати його, неважливо де ти служиш і хто є.

Тому ось цей закон та його реалізація мають велике значення. Багато людей, одержуючи поранення, тяжкі поранення, списуються з армії. Тобто їх просто комісують, і вони опиняються у такій ситуації, що, ну, по-перше, є ризик, що їх попросять залишити країну. Для перебування в Україні після цього необхідні дозвільні документи про легалізацію, але їх немає. Відповідно людина стає просто у прірві.

У мене є нагорода від Залужного, статус учасника бойових дій, але при цьому СБУ дає папір, що мені недоцільно давати статус.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Як перебувати білорусу в Україну

Білорус в Україні може адекватно перебували лише з кількох причин, які потрапляють під категорію способів легалізації. Це шлюб із громадянкою. За сферою IT можна, але там за законодавством має бути зарплата близько двох тисяч доларів, яку треба буде платити офіційно. Бути волонтером, що є основним способом легалізації, і можна стати військовослужбовцем. А загалом інших способів легалізації мені невідомо.

Після видання закону Білорусі про те, що більше не можна продовжити свої закордонні паспорти у посольствах інших країнах - це стало неможливим. Треба приїхати в Білорусь, піти до міліції та продовжити. Відповідно, люди, які брали участь у будь-яких антидержавних діях, це навіть стосується написання коментарів в інтернеті - розуміють, що приїхавши туди, сядуть у в'язницю. Тому люди опинилися справді в глухому куті. Продовжити паспорти не можуть. Україна не приймає прострочені паспорти.

Тому, на жаль, люди, які навіть корисні Україні, щиро хочуть допомагати, працювати, приносити податки, займатися волонтерством змушені залишити країну.

Чому Юрій продовжує залишатися тут і воює на боці України
З початком війни у мене не було жодних сумнівів. Оскільки однією з основних причин того, що в Білорусі відбувалися репресії, це вплив росії.

Коли у 2020 році білоруські силовики вже не справлялися зі спробою революції, то приїхала росгвардія, яка розганяла, била людей, катувала. Тому очевидно, що росія не веде якоїсь доброзичливої політики щодо країн, колись братських. Оскільки все-таки є уряд, я чітко поділяю, і все своє життя чітко поділяв уряд і народ.

Марія Литянська