"Остап загинув, але він продовжить рятувати інших", - батьки кулеметника бригади "Маґура" Остапа Макарова

Остап Макаров - кулеметник "Маґури" загинув влітку 2023 року на Запорізькому напрямку. Вже пораненим він намагався витягти на собі пораненого снайпера, але обидва потрапили на поле із запальних мін. Ще шість діб його побратими не могли дістати тіла. Потім ще пів року родина та батьки не могли поховати сина.

Це інтерв’ю Олега Макарова та Аліни Маршал - батьків загиблого Остапа Макарова, волонтерів, які взяли за ціль не дати забути сина. Дивіться та читайте, як Остап опинився на Майдані у 18 років, як з’явився медичний комплекс названий його позивним, про пошуки спеціального гусеничного автомобіля, а також про не матеріальні речі такі як гордість, сміливість і все ж таки - горе.

Остап пішов добровольцем з перших днів вторгнення, що він говорив вам з цього приводу?

А.М. Прокинулися 24 лютого зовсім іншими, це був страх чи нерозуміння. Ми зателефонували Макару, він відповів: "Все ок". Він дорослий й давно не мамин та татів хлопчик.

О.М. У нас ця війна розділилася на дві частини: повномасштабне вторгнення та смерть Остапа. Він одразу вступив у місцеву тероборону під Києвом. Тоді якраз київські події почалися - Ірпінь, Гостомель. І ось він по лісах, як міг відбивав це. Є фото, де він стоїть ще по цивільному одязі з автоматом. Він завжди знав зброю і любив її.

А.М. Остап не міг по-іншому і жодна сила у світі не могла б його стримати. Тому що у 2014 році на Майдані він отримав своє перше поранення. Ставши на шлях воїна один раз, він залишився на ньому.

О.М. Коли Валерій Маркус почав формувати "Маґури" - це добровольча бригада. Остап з першого дня з побратимами вступив в цей підрозділ. У нього вже був досвід, він добре знав зброю та був на Майдані у П'ятій Сотні.

На Майдані він був і джаггернаутом - це термін, коли фізично міцний хлопець, спортсмен - джаггернаут зрізав броньовані двері й ними, як щитами вони захищали поранених. Це персонаж із комп'ютерної гри, здається. Йому було 18 років, вони тримали ось ці металеві щити під час обстрілів ховали поранених. Саме П'ята Сотня. І ось тоді він отримав поранення, йому кинули світло-шумову гранату за цей щит, лопнула барабанна перетинка. На Майдані ми його знайшли після теж поранення на другу чи третю добу. Тоді медики не видавали поранених, тих, хто був у студентському та монастирі. На другу добу ми знайшли його у лікарні, вже як Майдан переміг.

Коли він поранення отримав, то зв'язок загубився з ним. Виходить лікар і питає чи не ми шукаємо героя. Ми тоді не стрималися і кажемо: "Дайте нам цього героя, зараз ременя йому дамо". Ми ж дві доби шукали, мало розуму не втратили. Остап розповідав, що першу добу після поранення їх ховали в підвалі, не видавали міліції. Коли Майдан переміг головний лікар усіх героїв до VIP палати перевів.

Він був ще студентом художнього Вишу і мав хвости. З цього університету всього три людини були на Майдані. Приїжджає ректор чи проректор на другий день і тоді він дав хабаря студенту. Залишив конвертик "на вітаміни" й спитав, які в Остапа проблеми. Ну і він згадав, що англійську не закрив. І проректор йому каже, що він закрив вже англійську. У 18 років він зробив свій вибір.

Як ви дізналися про гибель сина?

А.М. У нього вже народилася донечка маленька під час вторгнення, вони жили у Києві, а ми - в Одесі. Говорили здебільшого про те, чи все добре. І вже перед нашим контрнаступом він тільки казав: "Дивись за нами, ми йдемо". Ось це було наше таке спілкування.

А потім я дзвоню, пишу - тиша. І все, що я могла - лише молитися за те, щоб він був живий і здоровий. Коли він не відповідав ми сподівалися, що просто не може, якоїсь паніки не було. А потім з військкомату вже зателефонували. Все як у тумані. Надійшло сповіщення, що син зник безвісти. Далі ми дізналися, що він загинув і деталі бою. Це було не одразу, тому що на гарячій лінії такого не скажуть. Не з усіма побратимами був зв’язок, телефоном вони нічого не розповідають.

Повністю пазл склався вже, коли ми розмовляли на похоронах, з його побратимами. І це була кінцева точка. До цього ми не могли повірити, я писала і в Червоний Хрест. А раптом? Адже він зниклий безвісти. А може нам пощастить? Тоді ми вже по секундах дізналися, що відбулося. Пів року - це був жах, пекло. Коли знаєш, що сина немає, але поховати не можеш.

О.М. Як почала формуватися "Маґура", він приховав своє поранення, так і потрапив у цей штурмовий підрозділ за своїм фізичними даними - він міцний реально. Плаванням та боксом займався і довірили американський кулемет M240. Ну от його така недовга, але яскрава бойова біографія - воював у одному із найміцніших підрозділів.

Фото зі сторінки Остапа в instagram

Це було на Запорізькому напрямку, 9 липня - початок контрнаступу. Їх підрозділ був на гострому напрямку. На виконанні завдань був і побратим Остапа - Андрій, позивний "Француз". Він був снайпером із групи важких снайперів. Вони були у сірій зоні, там виконували завдання. Цей снайпер був поранений, Остап вирішив витягти його, хоча він вже теж був поранений. Він на собі тягнув його скільки міг.

Ось на передачі техніки на відкритті стінопис пам'яті Остапа був його командир із позивним "Бендер". Він такі слова сказав: "Якби у мене були у взводі всі такі Остапи, ми б війну виграли". Коли Остап витягував "Француза", вони підірвалися на міні. І це було до своїх позицій відносно недалеко, але мінне поле і не було можливості їх дістати. Не було технічних засобів, щоб їх дістати. І це літо противник застосував запальні міни. Вони фактично поранені, ще живі, згоріли, але не здалися. Це ось був такий останній бій Остапа.

Але юридично, коли на шосту або на п'яту добу, забрали спалені тіла "Француза" і Остапа, то не могли їх впізнати. Тобто його забрали, але оскільки не було візуального упізнання Остап вважався зниклим безвісти. Ми знали де, у якому морзі знаходиться, ми шукали за його там татуюваннями, сподівалися на якесь диво.

Ось цей час - пів року було пекло. Тобто ти розумієш, що він вже загинув, що шансів не було і всі побратими кажуть, але він знаходиться не похований. Витягнути його з моргу, ідентифікувати, доставити та поховати під своїм ім'ям стало метою життя. І не дати його забути. Завдяки Аліні народився цей проєкт "Я прикрию".

Як працює медЕвак, який ви передали у рамках цього проєкту? Подібна машина могла б врятувати Остапа?

О.М. Є такий автомобіль Volvo 202. У ЗСУ немає такої техніки, її використовували в Іраку, в Афганістані спецпідрозділи, зокрема, Великобританії. А у нас є друг, ветеран англійського спецпідрозділу Рей Армстронг. І він показав фотографію, що під час своєї служби він із такими машинами зіштовхувався. Машина може заходити під кутом 45° і для неї немає перешкод - вона пройде всюди.

Як ви знайшли цю машину?

А.М. Коли почали шукати, то виявилося, що можливо навіть знайти в гарному стані. Але вона коштує близько 15 тисяч євро. А ще доставлення, документи. Для нас це великі гроші. Наша ланка допомоги полягала у тому, що ми не мали справу із чужими грошима, ми ніколи не збирали донати. Ми робили за власні кошти, або я відправила свої вироби в Англію, а замість оплати просила за списком необхідні речі.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Тоді нам стали потрібні гроші, одна машина це гарно, а краще декілька і на кожен напрямок. Ну і ми розуміємо, що техніка недовго живе на передку. Але, якщо ця машина зможе зберегти чи врятувати життя одного, двох, трьох наших хлопців - це буде дуже-дуже-дуже добре.

Я хочу, щоб все було прозоро. Я зареєструвалася у реєстрі волонтерів України, створила окремі волонтерські рахунки, які зареєстровані у податковій. Все можна подивитися. Тільки після цього ми оголосили збір, де розповіли, що це машина для евакуації, вказали одразу - кінцевого користувача. Ми одразу вирішили, що це буде медичний підрозділ - "Госпітальєри". Про них знають усі. Такі маленькі дівчата по 40-50 кілограмів, які рятують наших воїнів та витягують їх із самого пекла, з поля. Ми вирішили, що ця машина буде працювати з ними.

О.М. Керівництво батальйону "Госпітальєрів" нам розповіло таку історію і багато хто, напевно, її знає. У них на початку війни була дівчина, її Наташа звали. Вона була хірургом вищої категорії. До повномасштабного працювала в Австрії. Тому був позивний "Австрійка". Вона покинула клініку Шаріте, де працювала і стала тут військовою санітаркою.

Вона загинула. І її бойові сестри оголосили збір і хотіли купити машину. Вони зібрали грошей не просто на машину, а купили здоровенний триповерховий автобус Neoplan. І на його базі зробили операційну. Назвали автобус її позивним, намалювали її очі. І ось цей госпіталь на колесах дозволив провести понад 6 тисяч критичних операцій. Тоді ми вирішили, що евакуаційна машина теж буде носити позивний нашого сина - "Макар".

А.М. Ми думали, що найскладнішим буде зібрати кошти, але ми помилялися. Ми зібрали досить швидко, бо люди знали мене та Олега, розуміли для чого ми збираємо. Ми були на зв'язку з "Госпітальєрами" для того, щоб купити те, що потрібно насправді.

Тоді ми зрозуміли, що автівки мають працювати у парі. Бо гусенична машина не зможе дорогами загального користування їздити. Бо ця машина не для асфальту. Тому треба її швидко завантажувати та перекинути на інші напрямки.

О.М. Мобільність – це життя. Дрони ворога висять цілодобово. Вони бачитимуть цю машину як жирну ціль і тому швидкість - це життя для солдата, техніки.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Як довезли ?

О.М. Як Аліна привезла їх, то це була ціла епопея. Ми натрапили на труднощі, що типу я маю переказати гроші й нам доставлять цей автомобіль. Але я не можу так зробити, я не знаю людину, не бачила машину - це не мої гроші.

А.М. На початку мали хлопці за цими машинами поїхати, але не змогли. Тому я і ще одна волонтер - мати трьох дітей, сідаємо в авто і їдемо із грошима на руках, не знаючи куди. Але у нас є мета і велика відповідальність перед тими людьми, які нам це довірили. Коли ми вже приїхали до Європи, зрозуміли, що нас хочуть обдурити, втюхати якийсь металолом чи без документів, який ми і вивезти не зможемо. Був розпач, але ми зрозуміли, що потрібен механік, який буде на нашому боці.

У Латвії я познайомилася з фондом, який теж допомагав Україні. Я ходила з одного фонду до іншого, щоб якась була допомога. Там я розповідала про те, що ми робимо і навіщо. Ми знайшли механіка дуже гарного. Я дуже вдячна. Його звати Агнес, а дружину - українку, Катерина. Агнес був з нами 24/7 на зв'язку, катався з нами.

Він також допомагає ремонтувати автівки для благодійної організації, яка везе їх потім в Україну. Ми зв'язали з цим добрим фондом, вони взяли нас під своє крило. Дуже вдячна латинському фонду Angels for Ukraine, вони всюди нас супроводжували. І ми знайшли перше авто, яке було в гарному стані - Dodge. Але з гусеничною технікою були складнощі, вони 30 років не використовувалися, могли мати маленький пробіг, але зберігатися весь цей час просто неба.

Нам вдалося знайти машину у гарному стані, але вона була далеченько - 50 км від російського кордону, на самій півночі Європи. Ми взяли механіка і поїхали туди.

Стоїмо з готівкою при собі, навколо мене "вікінги", вони розмовляють своєю мовою, я нічого не розумію. Думаю, що, Боже, допоможи вибратися звідси із тим, що мені потрібно. Власник цієї автівки купував її для себе, катав туристів по снігах, водоймам. І вона була дуже гарною, він її повністю зробив під себе, поставив нові треки. І не хотів її продавати. Ми домовилися про ціну і що він доставить її до місця завантаження. Я залишила там завдаток, і йому треба було зняти її з обліку і привезти вже з документами. Мені було боязко, не знаєш, де свій, а де - чужий. І росію видно.

Я подарувала йому маленькі сувенірчики з України - два прапори України та Одеси. І так було зворушливо, коли він їх закріпив на машині й так їхав 400 кілометрів до Риги. Я дуже вдячна йому за це.

Що ви хотіли б, аби суспільство пам’ятало про Остапа Макарова?

О.М. Що можуть сказати батьки про сина, ще й загиблого? Зараз навіть згадуєш та по-іншому бачиш все. Це був син і він герой. Він був спортсменом та дизайнером, він малював. Коли його поховали, ми з побратимами наживо спілкувалися. Один з його побратимів підходить і знімає зі свого плеча шеврон. Остап його намалював разом із дружиною Лілею. Цей шеврон, їхня шоста бойова група. І ми цей шеврон також перенесли у "Макар", до машини. Зараз багато речей сприймаєш символічно. Він завжди охоче малював машини, мріяв, мабуть, бути автодизайнером. Ось у нього зараз своя машина, яка має його ім'я. Вона унікальна.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

А.М. У нього було загострене відчуття справедливості. Великий такий, спортивний хлопчик і такий вразливий. Він дуже любив свою сім'ю, Лілю - дружину, по-іншому не могло бути. Ми вже пішли з його життя на другий, третій план.

О.М. Побратими кажуть, що Остап не думав ні секунди. Всі знали, що "Француз" гинув, шанси його врятувати були мінімальні. Але Остап рванув туди, вискочив з окопу і під обстрілом - це явно йти на смерть. Шансів практично не було…

Остап зараз загиблий, але він рятуватиме людей надалі. Він все життя намагався ставати за слабших та захищати їх. Віддав своє життя Україні. Він ніколи не був у Запорізькій області, але загинув там за країну. У нього маленька дитина, яку він бачив один раз у своєму житті.

Де ви знаходите сили, щоб продовжувати займатися далі волонтерством?

А.М. Коли мене запитали чи буду продовжувати цю справу, то чесно, дуже хочеться зупинитися, видихнути, відпочити. Але бачиш дівчат "Госпітальєрів" і не можеш зупинитися. Ми пройшли такий шлях із цими автівками, документами, пошуками та оформленням. Ми знаємо, де їх взяти. Зібрати гроші та просто знайти машину - це добре, але 80% роботи - сюди завести їх, тому що техніка дуже специфічна. У деяких країнах вона потрапляє під предмет подвійного призначення. Сьогодні ми розуміємо як це робити, така машина має бути на кожному напрямку. Наш проєкт називається "Я прикрию", тому що кожен хто бере у ньому участь, може сказати, що прикрив наших хлопців - своїм донатом, розповсюдженням, розповіддю. Чашка кави на день може вирішити багато питань. Є одна дівчина чи жінка, Анастасія Мога, яка щодня переводить на проєкт 20 гривень. Мабуть, це її вранішня чашка кави. Але завдяки таким як вона, ми змогли придбати "Макара", який у реінкарнації цього залізного коня буде рятувати наших хлопців у самому пеклі.

Не переставайте допомагати, не здавайтеся. Ми не маємо права здаватися. Допомагайте там, де ви можете, кому ви особисто довіряєте допомагаєте. Я дуже прошу кожного, одну чашку кави за день не випийте, а переведіть на збір, який вам подобається.

О.М. Цей стінопис, який відкрили пам'яті Остапу. Коли цю історію дізналися, то відомий і патріотичний художник Андрій Єрмоленко намалював картину, де наш син у формі ангела виносить на собі побратима. З цієї картини ми вирішили зробити стінопис. І не лише пам’яті нашого сина, а усім загиблим. Найголовніше - пам'ять. Коли ці машини завозили, а Аліна була на краю Європи, ми знали, що він лежить спалений, але ще не ідентифікований. Була мета життя його забрати та гідно поховати й ми не давали його забути. На всіх етапах ми не давали забути, що він загинув за Україну.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Ми самі одесити. Але Остап народився у Києві, він призвався там і "Маґура" формувалася у столиці. Нам писали в інтернеті, а навіщо робити йому пам'ятник під Одесою. Так, мій син народився в Києві, пішов захищати Україну, але загинув у Запоріжжі, де жодного разу в житті не був. Тому пам'ятник ми зробили там, де треба. 

Марія Литянська