"Мені просто б дізнатися, що він живий", - мати зниклого безвісти моряка Нікіти Шерішоріна

3 березня 2022 року патрульний катер "Слов'янськ" виконував завдання з патрулювання портів Одеси, Южного та Чорноморська. Під час виконання завдання в катер влучила крилата ракета. Частину екіпажу вдалося врятувати. На жаль, не всіх, решта екіпажу пропала безвісти. І з березня 2022 року ця інформація не змінилася. Один зі зниклих безвісти, Нікіта Шерішорін, матрос, був наймолодшим на катері. Ми поспілкувалися із його мамою - Тетяною Шерішоріною, яка шукає його. Чи є підстави вважати, що моряки загинули? Чого б хотіла мати, яка має лише надію? Читайте та дивіться інтерв’ю Інтенту про самого Нікіту і боротьбу його родини.

Який Нікіта був до вторгнення?

Він звичайний хлопець, таких як мільйони, мабуть. Він не вундеркінд, не золотомедальник. Коли хотів, тоді навчався. Завжди якісь дроти, щось таке крутив, то у діди паяльник брав, потім ходив на станцію юного техніка.

Коли вже було десь під дев'ятий клас, то сказав, що буде військовим. Тоді вже 2014 рік був і я його відмовляла, він все наголошував, але ми вмовили його вступити у морське, дуже хотів форму, так гарно йому в ній. Вступив в одеський коледж - "рибку" сам, вибрав електромеханічний факультет. Ми видихнули.

Як почався ковід, їх відправили на дистанційку, сидів вдома, потім пішов підробляти. Під новий рік каже, що його відраховують. Не закрив сесію, бо не хоче там навчатися, знову говорить про військове. Восени виповнилось йому 18, і все, він же вже дорослий та розумний.

Плакали, сварилися, він хотів на катер ВМС, познайомився із командиром, той сказав, що візьме. Йде у військкомат, його забрали на строкову службу, призвався 1 червня 2021 року, коли чотири місяці відслужив прийняв присягу, був у Миколаєві на навчанні й забрали його на катер. У жовтні він підписав контракт, був задоволений, як слон. Це хороший американський катер і команда непогана, командир дуже гарний.

Нічого нам не казав, що буде вторгнення, але вони знали. Бо завжди дзвоню, а він все в морі та в морі, зайнятий. А приїхав, вдома і з чоловіком розмовляє, каже: "16 кораблів військових стоїть на рейді". Це було ще до Нового року. У лютому почалась війна. Коли почали бомбити Одесу, ми геть не зрозуміли, що це таке. Він тоді зателефонував й кричав, щоб ми спускалися до підвалу.

Що відомо про затоплення військового катера "Слов’янськ"?

Зник він 3 березня. Нікіта з першого дня казав: "Мама, скоро все закінчиться. Потерпіть". Потім подзвонив 2 березня десь по обіді, вони виходили на чергування, попередив, що не буде зв’язку. Вони спочатку ходили понад берегом в Одесі, а потім їх відправили на бойове завдання, в сторону Очакова - Кінбурнська та Тендрівська коса. Десь о 12:30 в катер влучила ракета типу повітря-земля з ворожого літака. Вона потрапила в машинне відділення і катер дуже швидко затонув. Вісім людей врятувалися, їх підняли. Один хлопчик був дуже важко поранений.

Фото: ІНтент/Наталя Довбиш

Як дізналися про те, що Нікіта зник?

6 березня побачила на Фейсбуці, що мама шукає хлопчика-моряка, вчиталася, а він із патрульного катера "Слов’янськ". Я почала плакати, дзвонити, ми поїхали в госпіталь дізнатися чи є там Нікіта, але нас розвернула поліція, бо комендантська година і вранці 7 березня ми вже були під госпіталем. Там по журналу подивилися, що немає моєї дитини. Потім ми пішли у штаб, де я добилася номера телефону, за яким мені представник ВМС сказав, що катер затонув і 11 хлопців зникли безвісти.

Ніхто не розумів, що треба робити далі. Це вже зараз ми знаємо, що треба писати, куди йти. Ми спочатку зв'язалися з командиром частини, він багато допомагав нам оформлювати. Зараз ми в контакті з усіма органами. Всі приймають, обіцяють, але не все ж залежить від наших органів. Наша сторона робить все, що можливе і що від них залежить. Так я бачу. Ми зі своєї сторони подали всі документи, прикмети, їх внесли в реєстр, в список на обмін і подають.

У ВМС одразу сказали, що усі загнули, яку потім надавали інформацію?

З першого дня всі казали про те, що 11 хлопців загинуло. Бо був страшний вибух, потім пожежа і вижити там було неможливо. Це так нам говорили. Я звичайна мама, така як всі, кажу: "Ні, він не загинув. Я знаю, що він живий", - і не тому, що я там якась дивна. Просто я знаю, що він живий.

Коли ми почали збирати якісь факти, зустрілися з хлопцями, які вижили. І питали за те, що телефон пеленгувалися вже після затоплення катера. У мене є інформація, з тієї сторони, що хлопців привозили в Севастополь. Вони відповідали, що не знають якісь конкретні факти. Тіл не було, як і крові.

Скільки моряків зараз шукають?

Шістнадцять. Ми їх називаємо підопічні нашої громадської організації. 16 моряків, яких ми шукаємо з двох катерів. 11 зі "Слов'янська" і п'ять зі "Станіслава". Другий затонув 7 травня 2022 року під Зміїним. Тоді були такі запеклі бої за острів і, на жаль, катер затонув. Є дві сироти, один з нашого катера. Зі мною виходить завжди мій чоловік, молодший син в будь-яку погоду - в дощ, сніг, мороз. Вони йдуть зі мною завжди, виходять мої батьки. Тату цього року 70 виповнилося. Мої дві сестри, тому нас багато.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Які коментарі надає російська сторона?

Чому їх стільки часу не підтверджують? Ми завжди наголошуємо, що вони не загиблі, а зникли безвістю. Це такий дурний статус. Ти живеш між небом і землею, не знаєш жива дитина чи мертва. Коли загинув воїн - це дуже складно пережити родині, але це крапка. Коли чоловік у полоні, то є розуміння, що він повернеться. А у нас немає нічого. Ми як під водою, нічого не можемо.

Я вважаю, що це тільки тому, що вони військові моряки. Наш моряк дуже цінний, бо вони багато навчалися. І наш командир Дамір Аулін - медійна людина. Зі Зміїного ж обмінюють полонених, повільно, хотілося б скоріше. Але їх з самого початку всіх підтвердили. росія сказала, що вони у нас в полоні. А про наших ніхто нічого не каже.

Ми спілкуємося з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, вони діють згідно зі своїм мандатом. Вони обробляють всі списки, але ж прийти на ту сторону і тупнути ногою - не можуть. Ми були на тренінгу по Міжнародному гуманітарному праву і вони сказали, що МКЧХ - це вирішує. Вони багато-багато років працюють по всій планеті. Але була історія, як країна, яка була учасником військового конфлікту, вигнала МКЧХ і довго не пускала в цю країну.

Я так розумію, що від неї (росії, - ред.) вимагати взагалі ніхто нічого не може. У них є бункерний дід і ось вони всі на нього моляться. А інші - МКЧХ чи хтось - чхали вони на це, немає ні закону, ні обов’язків.

Чи є реакція суспільства для вас достатньою? Як би ви її хотіли змінити?

Ми виходимо кожну неділю на Думську площу, виносимо свої прапори та банери з хлопцями й просто стоїмо. Ми нічого не вимагаємо, нічого не просимо. Для того, щоб саме суспільство пам'ятало і знало, що є такі хлопці, за яких ми боремося, шукаємо. Люди більш похилого віку підходять, не соромляться, читають ці банери, де коротка історія про кожного хлопця. Молодь просто проходить повз, причому вони відвертаються, наче ми гроші просимо. Очі опускають і швидко проходять. Чому? Такі ж хлопці, як мій Нікіта, якому на сьогодні 21. Коли люди підходять, такий бальзам на душу, це увага, дуже приємно. І навіть в мороз ти розумієш, що стояла не дарма. Йшли дві дівчини, підійшли та розпиталися, сказали, що хочуть помолитися за наших хлопців. Ми з вами будемо молитися. Мені б хотілося, щоб більш людей знало і не відверталось від нас, ми не хворі.

Чи комунікували з вами представники влади?

Один раз до нас підійшла дівчина з поліції діалогу і запиталася: "А чого ви тут стоїте? А ви попередили владу?". Виявилося, що вона була на нашій акції у липні 2023 року. Я запитала, чого я маю попереджати владу, я постою і піду додому. Вона залишила свій номер, сказала телефонувати, бо вони мають нас захищати.

Один раз вийшов до нас чоловік у військовій формі з міської ради, запитав, чого ми від них хочемо. Коли дізнався, що нічого, то сфотографував і пішов собі. Більше до нас ніхто з влади не виходив.

У нас є банери, які ми розмістили й все. Ми написали листа на Труханова і попросили виділити нам безкоштовно, як соціальний проєкт, деякі банери, яка можливість є. Бо у нас немає спонсорів, ми це все тягнемо своїми грошима. Коли організовували великі акції, писали листи на підприємців і ходили просили трошечки коштів. Міський голова перенаправив наше питання в управління реклами від них ми отримали відповідь, що це військова таємниця і ми не можемо розмістити ваш банер.

Яких змін ви б хотіли, як містянка?

На "Каву на Думській" моя мама ходить, мабуть, з вересня, щосуботи. Я не виходила, не маю на це внутрішньої енергії, мене не вистачає на все, на жаль. Я дуже енергійна людина, але оці події, як я шукаю свою дитину, мене виснажили. Я дуже підтримую дівчат. Ну якщо нас не чують по-іншому, то треба йти. Треба буде - підемо із вилами.

Корупція. Треба позбуватися її. Я спілкуюся з військовими, в мене рідна сестра мобілізована, служить в 126 бригаді ТРО. І я спілкуюся із владою, яка каже, що там все є. Я бачу своїх батьків, які у свої 70 років ллють окопні свічки. Щодня батько встає і якби йому не було важко, холодно чи погано - він встає і ллє ці свічки. Я розумію, що держава могла б закупити грілки, щоб не було цих свічок. Але якщо ми їх робимо, то вони там потрібні.

Як літні батьки відреагували на війну?

Їм було важко зрозуміти, що це таке взагалі. Батьки народилися вже після війни, дід, який застав ту війну (Другу Світову, - ред.) помер. Тому якось ця тема не обговорювалась у нас до вторгнення. Конфлікт, який був в них перший, що це саме росія. У нас багато родичів в росії було, тобто вони є, але ми не спілкуємося.

А молодший син?

Коли почалась війна, нічого ми йому не казали. Для нього це була якась гра, ми бігали до підвалу, ночували там і йому було весело - щось таке новеньке, не вдома, а в підвалі з мамою і татом на одному дивані - весело. Коли зник Нікіта, ми не сіли та не поговорили. І він зрозумів, що щось не так, довго мовчав. А потім питається: "Мама, а Нікіта помер?". Я відповіла, що ні, він воює - він проковтнув це, а потім прийшов і сказав, що знає - Нікіта в полоні. Він же дорослий. Для нас він маленький. Він дуже не хоче від батька їхати, десь за кордон, тому згоден на все. У підвалі чи під ним, де завгодно, але тільки вдома.

Коли стали дорослі, Нікіта з дівчиною пішли жити на квартиру. А десь під кінець листопада 2021 року попросився пожити у нас на місяць. Вони переїхали до нас жити в грудні, потім січень, вони постійно на роботі - що їх є, що немає. Отак вони лишилися, коли почалась війна, він мені зателефонував і попросив не кидати Віку. Ось так вона в нас живе, всі кажуть, що невістка. Вона цінна для мене, дуже змінились наші стосунки.

Ваше сприйняття війни змінилося за ці два роки?

Ми виїжджали, чоловік вмовив мене поїхати з дитиною, в кінці 2022 року. Тоді були ж історії, що розбомблять місто на травневі свята, оце він мене вмовив. Сіла в машину, забрала з собою невістку, маленького сина і ми виїхали. І в Польщі ми просиділи вісім місяців. Ми постійно просили, щоб повернутися додому, а чоловік все каже: "Ну посидіть ще, то блекаути, то ще щось". І 10 січня 2023 року ми з невісткою перехрестившись, запакували свої речі та повернулись додому. І я більше нікуди зі свого дому не поїду. У мене є підвал. Буде дуже гучно чи страшно, я туди піду.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Спочатку ми з дівчатами переглядали все. Цілодобово сиділи в телефонах, передивлялися оці рашистські канали нескінченно - все дивилися, бо ми шукали своїх хлопців.

Люди звільнені з полону проходять довгу реабілітацію і з ними працюють наші служби, які перепитують, нагадують. Був великий обмін і багатьом змінили статус. Координаційний штаб змінив статус, бо хлопці підтвердили, що там є певні люди. У нас змін немає. Офіційної інформації, як було в нас на квітень 2022 року, так і не змінилося. Як був юридичний статус - зниклий безвісти, так і залишився. На жаль.

Немає того результату, якого нам би хотілося. Ми вже звикли думати, що це не буде швидко. Бо як вони зникли, ми думали, що зараз - ще місяці й вони з’являться. Вже немає такого відчуття. Хотілося б швидше, бо хлопцям там не солодко. Чому ми виходимо, ведемо ці сторінки? В надії, що там якась людина побачить - її стане мене шкода і він скаже: "Никита, на тебе телефон, тихонечко подзвони маме, скажи, что ты живой". Мені так хочеться, дуже хочеться - почути просто, що він живий. Щоб хто завгодно подзвонив чи написав, сказав: "Чекайте". Я буду чекати скільки треба. Поки б'ється моє серце, я чекатиму, але докладатиму сил, щоб повернути його.

Я просто знаю, що мені потрібно кожного ранку встати  і йти щось робити. Якщо я сяду і буду плакати, то моїй дитині повертатися буде ні до кого. Тому мені треба йти вперед.

Марія Литянська