"Вони грабували та знищували все": мешканець Миколаївщини про окупацію

Село Любомирівка Шевченківської громади на Миколаївщині з самого початку війни відчуло, що таке російське вторгнення. Але місцевий мешканець Сергій Гладкий не розгубився - евакуював сусідів до Миколаєва, привозив в окуповане село продукти та воду, а зараз відновлює свій будинок, який згорів під час фосфорного бомбардування. 

Журналісти ЦПР та документатори громадської приймальні УГСПЛ у м. Одеса поспілкувалися з Сергієм та розпитали, як українці виживали під час окупації. 

Де і як застало вас повномасштабне вторгнення рф в Україну?

На початку війни півтора місяця ми були тут, у Любомирівці, а потім мені подзвонив шеф і сказав, що треба на роботу виходити. Я відповів, що ми не можемо виїхати, ледве додзвонився навіть. Мережі майже не було, зараз теж поганенько, але хоча б можна зателефонувати. Сказав шефу, що ми окуповані, і якщо росіяни відійдуть, то я приїду. 

Згодом почав вивозити людей. Багато хто просився до мене. Приїжджав у місто (Миколаїв, - ред.), а там вже волонтери вантажили мені машину, щоб привозив людям їжу.

Це вже було навесні. Жінка завжди чекала, ворота були відкриті, щоб швиденько заїхати, бо орки мене шукали. Бачили, що я кудись виїжджаю. 

Люди постійно просили, щоб я забирав їх та вивозив. Я казав: "Приходьте сюди і я буду вас вивозити". 15 днів поспіль цим займався, люди були такі щасливі. 

Вивозив людей у Миколаїв, через Новогригорівку, блокпости. Одного разу зупинили наші на перевірку. Віз пацана та діда. Поклали на живіт. Я почав сперечатися. Мені сказали заспокоїтися, якось розібралися. Факт в тому, що людям допоміг. 

Росіяни вас пропускали? 

А коли були росіяни ми не їздили. Річ у тому, що спочатку вони всіх пропускали, волонтерів з Херсону, а потім снарядами їх розбивали. Просто по цивільних. Ми чули, як воно гепало. Мій друг підірвався. 

Що відбувалося в Любомирівці під час окупації?

Росіяни грабували, в будинках двері виламували. Приїжджала БМП, вісім людей виходило і розбивали все в магазині. Виносили горілку, інше спиртне, майонези. Ми підходили із власником магазину, питали навіщо вони це роблять, ми ж хочемо їсти. У відповідь наставляли зброю. Тоді ми пішли, бо бог його знає, що могло бути.

В будинки цивільних заходили, грабували, ламали, знищували все. Там, де я зараз працюю, у орендаря комбайн розстріляли, забрали кабанів. 

Оце десять людей приїжджало, хазяїна у погріб і казали віддавати, що є. Якби протидіяли, то одразу б вбили. А так все віддавали, ми навіть виставляли закрутки на двір.

Вони окопалися в кілометрі за селом, у посадці. А в село просто як "в гості" заїжджали, їм хотілося покупатися. Не буду казати в кого, це після війни розберемося. Робили, що хотіли. 

Знущалися? 

Ні.

Когось затримували?

Двох наших чоловіків заарештували. Два брати пішли та досі їх немає. 

В той час наші гнали росіян і вони були злі. Орки заїхали в село на "Тиграх" і давай телефони перевірять. Наші чоловіки йшли десь біля парку, один з них кинув телефон, росіянин це побачив, потім людей забрали. 

(Від редакції: родина зниклих безвісти зверталася до Офісу Омбудсмана, але відповіді не отримала). 

Може ви знаєте, які російські війська заходили у село? 

Не знаю, їх тут багато було. Я просто скажу, що посадка за селом була повністю у бліндажах – це було орківське містечко. Ми зараз їздимо туди, збираємо скриньки на дрова. Виживати якось треба, в мене немає дров. До речі, там вже все перевірено саперами. Але ще є поля, де заміновано.

Розкажіть, як постраждала ваша домівка після "прильотів", як будете відновлюватись? 

В нас двір був великий: два гаражі, сарай, я його розширив. Ну в селі як в селі, знаєте. У куми хата ціла, а в мене фосфор пройшов, згоріло все. Тут краплі були (показує на знищений будинок – ред.), і на городі. Он у сусідки теж фосфором кидали. Сарай, гаражі геть погоріли. 

Також снаряд потрапив у колонку, пішло по стіні, вікна повилітали, труби в уламках. Хату теж побило (ледь не плаче - ред.). 

У мене є шифер, але нема куди ставити - треба купувати балки. Але все відбудуємо. Іншого виходу немає (починає потроху посміхатися - ред.). 

Ігор Льов