Севастополь - місто приниження російських моряків 170 років тому та сьогодні

170 років тому, 16 жовтня (за григоріанським календарем) 1853 року, вибухнула велика війна, прозвана у світовій історіографії Східною. Ми через російсько-радянський контекст, якого ніяк не позбутися, знаємо її під назвою "Кримська". Цим матеріалом Інтент відкриває серію нарисів, присвячених військовому аспекту історії Чорного моря та не тільки, і почнемо з одного з найприкметніших її епізодів. 

Путінська росія, яка розв'язала наймасштабнішу і найкривавішу війну в Європі з часів Другої світової, несподівано для багатьох спостерігачів та експертів зазнає поразки там, де, здавалося, мала абсолютну перевагу над Україною - на морі.

Сили оборони, задіявши передові технології та розробивши нову, унікальну тактику, завдали серію потужних ударів по кораблях, пунктах базування та логістиці флоту країни-агресора, і той був змушений різко скоротити свою активність у північній частині Чорного моря, відвести надводні та підводні сили із Севастополя та навіть дістати зі скрині старий план зі створення нової бази якомога далі від українських ракет і морських дронів - в окупованій грузинській Очамчирі.

Враження підводного човна "Ростов-на-дону" в бухті Севастополя. Зображення СІТ/Telegram

Фахівці поки що обережно, але з кожним новим успіхом українців дедалі впевненіше говорять якщо не про розгром, то про приниження російського ВМФ на цьому театрі воєнних дій. А історики згадують, що це далеко не перший такий випадок у біографії "другого союзника росії". Власне, флоту під прапорами з Андріївським хрестом (у радянський період - із зіркою, серпом і молотом) так і не вдалося себе проявити. Поразок на його рахунку значно більше, ніж перемог, причому поразок ганебних, воєн він не вигравав, та й узагалі завжди був, швидше, тягарем для країни, ніж ефективним інструментом досягнення зовнішньополітичних результатів. Зате в частині самопіару і конструювання різних міфів російським морякам, мабуть, рівних немає.

Причина конфлікту лежала головним чином в амбіціях російської імперії, яка, закусивши вудила після перемоги над Наполеоном та успішних інтервенцій під час "весни народів" 1848-1849 року, відчула себе готовою грати першу скрипку в європейському оркестрі держав і різко посилила експансію у південному напрямі - туди, куди жадібно поглядала відтоді, як міцно встала на ноги. "Грецький проєкт" Катерини II, яка, мріючи про відновлення Візантійської імперії (звісно ж, з представником Романових на троні), навіть назвала онука Костянтином, перестав бути умоглядною ідеєю і почав набувати реальних обрисів.

Держава Османів до середини XIX століття вже досить ослабла і заплуталася у внутрішніх проблемах, перетворившись з екзистенціальної загрози Європи на ласу мету для інших. Реформи в неї тільки-тільки набирали обертів, а внутрішні проблеми наростали грудкою. Один за одним повставали підкорені народи, підіймали голови непокірні намісники (наймогутнішим був паша Єгипту Мухаммед Алі), економіка стагнувала, буйним цвітом розквітала корупція. Петербург усе це прекрасно усвідомлював і не відмовляв собі в задоволенні користуватися негараздами колишнього смертельного ворога, міняючи гнів на милість, підкилимно створюючи ґрунт для встановлення гегемонії на Балканах, Кавказі, а також у Чорному морі. А заодно намагаючись розв'язати проблему чорноморських проток, яка перманентно стоїть перед ним із XVIII століття й актуальна донині - вже для сучасної рф.

До середини XIX століття проблема ця вкотре загострилася. Після укладення Лондонської конвенції 1841 року імперія Романових втратила перевагу, створену Ункяр-Іскелесійським договором 1833-го. Останній передбачав військовий союз між росією і Туреччиною (так-так, і таке було в історії): російський флот отримав можливість безперешкодно виходити в Середземне море, при цьому Порта зобов'язана була закривати Босфор і Дарданелли на першу вимогу союзника. Само собою, цей договір викликав занепокоєння великих європейських держав, насамперед Великої Британії та Франції, які доклали максимум зусиль для зміни ситуації. Підписана після турецько-єгипетської війни під їхнім тиском Лондонська конвенція відновлювала "давнє правило" Османської імперії: у мирний час протоки оголошувалися закритими для військових кораблів усіх країн. У результаті росія втратила можливість тримати свої військово-морські сили в Середземномор'ї, що, ясна річ, категорично її не влаштовувало.

Приводом для загострення імперія обрала суперечку через контроль над церквою Різдва Христового у Віфлеємі (католики та православні ледве не билися один з одним, домагаючись ключів від неї, Константинополь довго вагався, але в підсумку під тиском Франції віддав їх першим). І хоча на casus belli ситуація явно не тягнула, росія пішла ва-банк і ввела війська до Молдови та Валахії. Підсумком стало оголошення війни з Туреччиною (16 жовтня 1853 року), а за нею Великою Британією і Францією.

Пізніше історики (насамперед російські) спробують пояснити те, що трапилося, "лицарським" характером імператора, який нібито сльози лив, переживаючи за одновірців, і не міг знести ляпаса від Парижа, де правив ненависний представник Бонапартів. Однак, думається, це був саме що привід. Вже дуже свербіло у самодержців всеросійських (і свербить досі) "грецьке питання", хотілося його "силового вирішення"...

Починалося все більш ніж вдало, але потім настав жорстокий облом.

Для росії це протистояння стало першою війною "за Мехеном", коли все вирішилося не на полях сухопутних битв, а на морі. Вперше величезна імперія, що розкинулася на цілому континенті, яку омивають 14 морів, що входять до трьох океанів, зіткнулася з об'єднаними силами великих морських держав, здатних завдавати удари з різних боків, змушуючи супротивника напружувати всю свою кволу логістику для їхнього відбиття.

Альфред Мехен - американський історик і військовий теоретик, який висунув концепцію морської могутності: вона, на його думку, має визначальне значення. Хто контролює морські комунікації, той і вийде переможцем із сутички. Володіння морем вирішує справу, доводив учений, який наводив приклади з найрізноманітніших періодів - від пунічних до наполеонівських воєн. Рим зумів перерізати морські комунікації Карфагена, і війську Ганнібала, щоб дістатися до Апеннін, довелося йти через пів Європи, переходити Альпи. Ну і так далі.

Повернемося до Східної війни. Бойові дії велися по всій Північній півкулі - від Балтійського моря до Камчатки та Курил, проте ключові події розгорталися в чорноморському регіоні. На суші російські війська вели наступальні дії в Дунайських князівствах і на Кавказі. На морі до певного часу Чорноморський флот успішно протидіяв турецькому і домігся вражаючої перемоги над ним у Синопській битві. Крім того, він забезпечував наземні операції, зокрема, на Кавказі.

І. Айвазовський "Синопський бій"

Чаша терезів хитнулася в інший бік після вступу у війну Великої Британії та Франції (власне, Синоп був приводом). Союзники ввели в Чорне море об'єднану ескадру, якій піддані Миколи I нічого не могли протиставити через глибоке технологічне відставання. На Чорному морі росія мала 14 вітрильних лінійних кораблів, сім вітрильних і шість парових фрегатів. Парових лінкорів, здатних маневрувати за будь-якого вітру, швидко змінюючи борт, що стріляє, у неї не було. Своєю чергою союзний флот налічував 18 вітрильних і вісім парових лінійних кораблів, 22 (!) парових фрегати та два вітрильних. За такого співвідношення сил командувач Чорноморським флотом адмірал Моріц Берг, про якого чомусь нечасто згадують російські історики, надаючи перевагу замість німця і лютеранина "расово чистим" Нахімову, Корнілову та Істоміну, не наважився на генеральну битву, фактично віддавши море ворогові.

Той цим, звісно ж, скористався і почав безкарно орудувати всією акваторією: висадка франко-британського десанту у Варні, бомбардування Одеси, що нейтралізувало її як потенційну берегову базу флоту, висадка в Криму й облога Севастополя, захоплення Керчі й Тамані, успішні операції в Азовському морі, турецький десант в Абхазії... росії залишалося тільки відбиватися. При цьому кораблі, які ще недавно змушували тремтіти османів, безславно затопили в Севастопольській бухті.

Підсумок був визначений наперед. Після падіння Севастополя і Кінбурна загроза нависла над усім чорноморським узбережжям росії, яка через відсутність залізничної мережі не могла оперативно перекидати війська, щоб відбивати десанти. Тут ще дозріла Австрія, яка висунула Петербургу вельми жорсткий ультиматум, і Пруссія, яка натякнула, що готова приєднатися до антиросійської коаліції, якщо вимоги австрійців не виконають. Петербург опинився в міжнародній ізоляції, і новий цар Олександр II був змушений піти на переговори.

Луї-Едуард Дюбюф "Підписання Паризького мирного договору 1856 рік"

18 (30) березня 1856 року сторони підписали Паризький мирний договір, ключові статті якого, XI та XIII, передбачали демілітаризацію чорноморського регіону. Османська та російська імперії позбулися можливості тримати там свої флоти та військово-морські бази: "Чорне море оголошується нейтральним: відкритий для торговельного мореплавства всіх народів вхід до портів і вод оного формально і назавжди забороняється військовим суднам, як прибережних, так і всіх інших держав... й.в. імператор всеросійський та й.і.в. султан зобов'язуються не заводити і не залишати на цих берегах жодного військово-морського арсеналу".

Майже на два десятки років росію позбавили можливості хуліганити в регіоні, і світ не перевернувся. Потім була вже інша історія, не менш жорстока, але поки зупинимося на досвіді Східної війни.

Історичні аналогії - штука вкрай невдячна: частіше вони вводять в оману, ніж допомагають проникнути в суть речей. І все ж вони приваблюють - така собі гра розуму. Піддамося спокусі й ми.

Британська карикатура 1856 року

Найбільш явна схожість із нинішньою ситуацією - це контраст між амбіціями росії та її реальними можливостями: і тоді, і зараз вона хотіла, але не змогла. Тоді хотіла взяти під контроль усі Балкани та протоки, поставивши на коліна султана, зараз - знищити Україну. В обох випадках спроби вилилися в криваву кашу й поразки.

І в середині XIX століття, і зараз росіяни зробили особливу ставку на флот, яка була бита. Під час Східної війни їхні морські сили розтрощила об'єднана міць першого франко-британського союзу. Нині ворожі кораблі топлять українці, яких підтримує весь вільний світ.

І точно таке саме технологічне відставання, тільки тоді перемогу забезпечили пароплави, залізниці та нарізні гвинтівки, а зараз - повітряно-космічна розвідка, радіоперехоплення і дрони.

Одним із ключових пунктів стратегічного плану Москви зі знищення України була морська блокада і захоплення узбережжя за допомогою комбінації ударів - із суші, повітря і моря. У перших числах березня 2022 року вони збиралися взяти Одесу. Планували, зокрема, морські десанти, і спроби висадки були.

Однак Сили оборони дали асиметричну відповідь, послідовно і методично усунувши загрози. Спочатку розв'язали питання десанту: він став ненауковою фантастикою до літа минулого року. Восени 2023-го було створено новий зерновий коридор, уже без участі росії. Таким чином пішла в небуття і морська блокада.

Ні, це не нова Східна (Кримська) війна. Це зовсім інше протистояння. Але підсумок буде схожим - приниження та ослаблення росії.

Україна обов'язково переможе!

Іван Суданов