ATACMS і непрямі дії замість лобових ударів: війна за сером Ліддел Гартом

Головна новина тижня для України - те, що сталося на 601-й день великої війни в тимчасово окупованих Бердянську та Луганську. Сили оборони провели масштабну операцію Dragonfly та знищили об'єкти окупантів на аеродромах цих міст. В мінусі у росіян дев'ять гелікоптерів різних типів, спеціальна техніка, пускова установка ППО, склад боєприпасів. Також пошкоджено злітно-посадкові смуги та вбито значну кількість військовослужбовців противника.

Ворожі пропагандисти не змогли заперечити очевидного і назвали подію "чорним" днем армійської авіації росії. Трохи згодом з'явилися спочатку чутки про застосування Силами оборони далекобійних американських ракет ATACMS (англ. Army TACtical Missile System, буквально "армійський тактичний ракетний комплекс") із касетною бойовою частиною, а потім і офіційні заяви перших осіб нашої держави, що підтвердили: так, в українських захисників з'явилася нова "довга рука". За інформацією ЗМІ, загалом США таємно передали Україні приблизно двадцять ракет цього типу.

Старт ATACMS. Фото: Tara Hutcheson

Чи може нова зброя вплинути на перебіг бойових дій? Фахівці відповідають на це запитання ствердно: за умови грамотного використання вона здатна радикально змінити ситуацію на фронті, і справа не тільки в кількості техніки, яку за раз спалює одна ракета ATACMS у касетному виконанні.

У чому ж? Розібратися нам допоможе сер Безіл Генрі Ліддел Гарт (1895-1970 гг.) - англійський військовий історик і теоретик, учасник Першої світової війни, праці якого справили величезний вплив на розвиток військової думки та сформували сучасне західне розуміння того, як слід застосовувати сили та засоби, щоб з найменшими втратами досягти бажаного результату.

Ліддел Гарт запропонував вдале тлумачення поняття воєнної перемоги, актуальне для України, яка навряд чи доб'ється нищівного розгрому всієї російської армії та капітуляції москви.

Сер Безіл Генрі Ліддел Гарт. Фото: Вікіпедія  

У своїй праці "Стратегія непрямих дій" він цитує візантійського полководця Велізарія: "Справжня перемога полягає в тому, щоб змусити протилежну сторону відмовитися від наміченої мети, по можливості за мінімальних втрат зі свого боку", - і розвиває його думку. Так, стверджував учений, перемога скоріше досягається підривом морального духу і зривом планів командування супротивника, ніж фізичним впливом на його війська.

Запам'ятаймо цю тезу і перейдемо до власне визначення - мабуть, найвдалішого з усіх, що пропонували будь-коли: "Перемога в її істинному значенні має на увазі, що повоєнний устрій світу і матеріальне становище народу мають бути кращими, ніж були до війни".

Англієць констатує, що є істотна відмінність між цілями, які переслідують агресивні й неагресивні держави, тому має бути й відповідна відмінність у методах, якими вони користуються під час проведення своєї політики: "Агресивній державі, якій притаманна незадоволеність наявним становищем, потрібна перемога для досягнення її мети, і тому вона має йти на більший ризик у своїх діях. Неагресивна держава може досягти своєї мети простим примусом агресора відмовитися від спроби захоплення, переконавши його, що гра не варта свічок. Перемога такої країни фактично досягається розладом планів агресивної країни на досягнення перемоги. Намагаючись досягти більшого, неагресивна країна може завдати собі значної шкоди, виснаживши себе до такої міри, що виявиться нездатною встояти проти інших ворогів або подолати внутрішню кризу внаслідок перенапруження своїх зусиль. Більшість держав загинула радше від самознищення у війні, ніж внаслідок дій противника".

Лідделгартівське розуміння перемоги несумісне з радянською та сучасною російською манерою ведення бойових дій, яка передбачає максимальну концентрацію сил і засобів, потужні удари на всю глибину оборони противника, а надалі - повний його розгром. Це підхід саме агресивної та, додамо, багатої на ресурси держави, яка може собі дозволити витрачати стільки, скільки треба. Україна такою державою не є, тому й воювати їй слід інакше. І, як показує практика нинішньої війни, коли вона воює інакше, то перемагає.

Харківська наступальна операція Сил оборони України, другий етап операції зі звільнення правобережних степів і Херсона, дії з нейтралізації загрози з боку Чорноморського флоту російських нацистів - усе це приклади стратегії непрямих дій.

Пам'ятаєте "маятник Залужного"? Так преса назвала стратегічний прийом командування Збройних сил, яке, розпочавши контрнаступ на кількох ділянках фронту, швидко перекинуло резерви на ту, що виявилася перспективною. Це дало змогу домогтися ефекту раптовості на Слобожанщині та звільнити окуповані райони Харківської області.

На Херсонщині перемоги вдалося досягти методичним вогневим впливом на тил противника, його комунікації, зокрема мости, й систему постачання. Тоді відмінно проявила себе система M142 HIMARS. У підсумку перед росіянами замаячила перспектива бути притиснутими до Дніпра - без можливості поповнити втрати та доукомплектуватися боєприпасами. І вони відступили. Це теж за Ліддел Гартом: "Перемога радше досягається підривом морального духу і зривом планів командування противника, ніж фізичним впливом на його війська".

На морі Сили оборони дали асиметричну (тобто непряму) відповідь на спроби флоту противника організувати блокаду наших портів і підтримати дії сухопутних частин висадкою десанту в районі Одеси. В хід пішли найрізноманітніші системи - від "байрактарів" та протикорабельних ракет до безекіпажних катерів (дронів). Результат відомий - ворог втратив контроль над північно-західною частиною Чорного моря і періодично змушений відводити кораблі навіть із головної бази в окупованому Севастополі, морський десант перейшов до розряду ненаукової фантастики, роботу зернового коридору відновлено без врахування думки москви.

Наявність "довгої руки", чи то БПЛА оперативно-тактичного рівня, чи то авіації, оснащеної далекобійними ракетами та керованими бомбами; чи то систем типу HIMARS, дає змогу розв'язувати завдання з так званої ізоляції бойових дій (Interdiction mission), якій західна військова школа приділяє велику увагу. Під ізоляцією розуміють комплекс дій, що мають на меті перешкодити пересуванню військ противника і підвозу матеріально-технічних засобів. Тобто позбавити ворога бойової стійкості до того, як у справу підуть основні сили, уникнути безцільної витрати обмежених ресурсів. Саме так українські захисники діяли на Харківщині та Херсонщині, що й зумовило їхній успіх.

На жаль, нинішня контрнаступальна операція на Правобережжі, зокрема в Запорізькій області, організована й ведеться зовсім інакше і більше нагадує російські зусилля з узяття Бахмута: результати непорівнянні з витраченими зусиллями. Замість прориву до Азовського моря і розсічення сухопутного коридору до тимчасово окупованого Криму - повільне прогризання оборонних ліній, прикритих мінними полями.

Зображення: twitter.com/War_Mapper

Можна припустити це тому, що не було виконано завдання з ізоляції району бойових дій, упущено момент раптовості. Судячи з усього про те, де й коли наступатимуть українці, ворог знав до початку активної фази операції та мав можливість підготуватися. Наступ ведеться, як то кажуть, у лоб - таке спрацьовує, але лише в тому разі, якщо у сторони, що наступає, величезна перевага над стороною, що обороняється, як було в Червоної армії під час прориву лінії Маннергейма.

У Збройних сил України такої переваги немає, тому використання ними стратегії прямих дій - шлях у нікуди.

І ось тут ми повертаємося до того, з чого почали - постачання ATACMS. Наявність у захисників зброї з таким радіусом дії дасть можливість вражати цілі в оперативній глибині супротивника і повторити тогорічний ефект від застосування "хаймарсів": навчений гірким досвідом, супротивник намагається тримати свої об'єкти логістики якомога далі від лінії бойового зіткнення, тому ті системи, які Україна мала у своєму розпорядженні дотепер, уже не такі ефективні. Нові ракети нівелюють ці заходи та дозволять Силам оборони знову перейти до вдалих непрямих дій.

І тоді, дай Боже, друга фаза операції буде зовсім іншою, ніж нинішня.

Іван Суданов