"Нарешті ми позбулися цієї жахливої російської їжі": Херсон після звільнення

Херсонці у шаленому щасті від визволення, але поступово з’являються перші перешкоди. Російські обстріли посилюються, при температурі в чотири градуси жити без опалення, світла та водопостачання досить важко. Багато хто залишає місто, щоб провести зиму в інших місцях. На фото Ігор Огнєв, він тільки повернувся в місто. Це перший раз за кілька місяців Ігор знову бачить матір та брата. 

Журналістка Джоан Де Рійке у звільненому Херсоні. Репортаж для De Morgen в перекладі для Інтента. 

Далі ми групою їдемо за машиною військового пресофіцера, тому що журналісти як будь хто не мають права самостійно оглядати щойно звільнене трьохсоттисячне місто. Херсон був захоплений росіянами 2 березня і залишався під окупацією до 11 листопада. Відколи над містом на Дніпрі майорить український прапор, у мешканців панує ейфорія. Коли ми заїжджаємо, то все ще бачимо, як ентузіасти розмахують українськими прапорами та машуть вздовж дороги, як і в перші дні, коли в'їжджали українські військові. Водночас помічаємо велику чергу людей, які виїжджають з міста. Їхні машини доверху заповнені речами, щоб пережити зиму. За останні кілька днів обстріли посилилися, з лівого берега Дніпра росіяни постійно атакують місто. Перспективи зими з перебоями електрики та відсутністю опалення багатьох змушують пакувати валізи, щоб зимувати в іншому місці.

Анастасія Атаманченко та її бабуся радіють на площі Свободи в Херсоні
Фото: Станіслав Крупар

ГЕНЕРАТОР КОШТУЄ МІСЯЧНОЇ ЗАРПЛАТИ

"Не виходьте на берег Дніпра", – попереджає нас пресофіцер, коли ми дісталися до центральної площі Херсона. "На тому березі діють російські снайпери, які стріляють у все, що рухається. То, що ви залишитися в живих, це тільки тому, що з того боку вирішать не стріляти". Тим часом кожні десять хвилин лунають гучні вибухи; російські реактивні снаряди "Град", вогонь артилерії, міни, бомби по житлових кварталах, а також зворотній вогонь з боку українських військових. Спочатку здається, що це мало впливає на мешканців. Центральна площа переповнена людьми, які заряджають телефони в небагатьох присутніх наметах, гріються і тим часом користуються інтернетом. З середини жовтня та після того, як росіяни пішли, Херсон був без світла, опалення та водопостачання, а температура – чотири градуси, що є, м’яко кажучи, важким випробуванням.

"Мої дні складаються з того, щоб дістати продукти, знайти бензин, потім включити генератор і зварити каву для сусідів, які приходять заряджати телефони", — розповідає Максим, знайомий Ігоря, якого ми зустрічаємо на площі. "Нам пощастило, що ми вже мали свій генератор, тому що вони стали недоступними, тепер коштують місячну зарплату. Це можуть собі дозволити лише ті, в кого є достатньо грошей". Він радіє, що росіян погнали. Однак він каже: "Я все одно збираюся виїжджати завтра. Я живу біля Антонівського мосту, наш мікрорайон під постійними сильними обстрілами росіян. Вчора моя сусідка загинула від гранатомета, від сусіднього дому мало що залишилося. Неподалік від мене у кварталі жінку вбило касетою. А аптека, біля якої вона загинула, фактично зруйнована. Я хочу захистити свою сім’ю, свою дружину і доньку, тому нам краще скоріше поїхати з Херсону".

Про те, що він боїться, що Херсон стане новим Миколаєвом, Ігор каже, коли ми під'їжджаємо до мікрорайону, де зустрічаємо його маму. "Миколаїв був під постійним обстрілом, тому що місто було головним бар’єром між захопленою росією територією та Одесою. Тепер Херсон став новим "прикордонним містом". Я думаю, що тут все тільки починається". Після поразки росії путін зробив заяву, що "зітре" Херсон, як і Маріуполь. Найближчі тижні покажуть, наскільки насправді він це мав на увазі.

ХВИЛЮЮЧЕ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ

На вулиці, де ми зустрічаємо Світлану Ефсієвну, 84-річну матір Ігоря, лунають сильні вибухи. Але Ігор нібито їх не чує. Як тільки він бачить стареньку, він вистрибує з машини, і на наших очах розгортається захоплююча зустріч. Мати та син хвилинами тримаються один за одного й дивляться один на одного, ніби не можуть у це повірити. Старший брат Ігоря Олександр та його дружина виглядають трохи сором'язливо. "Мама смілива, але вона дуже злякалася", — каже старший син. "Вона живе біля річки, це найбільш проблемний район міста. Ми її звідти витягли і взяли до себе додому, тому що кожен день були ракетні удари".

На початку російської окупації вони ховалися у ванній, розповідає Олександр. "Як нам тоді й казали, це було найбезпечніше місце. Перший час у нас ще був телефонний зв'язок через українську мережу. Коли його закрили, ми використовували наші мобільні телефони, де можна використовувати дві SIM-картки. У нас був зв’язок через російську мережу, а через українську SIM-карту ми користувалися такими додатками, як viber та telegram".

Ці агітаційні білборди встановили у Херсоні під час окупації
Фото: Станіслав Крупар

Під час російської окупації ніхто не мав роботи, – продовжує брат. "Ми залишалися вдома, наскільки це було можливо, щоб уникнути конфронтації з росіянами. Від них можна було очікувати чого завгодно - їхній настрій змінювався у мить; в один час вони були дружніми, а за мить потім несподівано ставали дуже агресивними. Не кажучи вже про ракетні обстріли, що ми чули майже кожного дня".

ВКРАДЕНІ КОТЛИ

Сам Ігор виїхав з Херсона 13 квітня, розповідає він, коли ми потрапили до його квартири. За декількох причин. Жити під окупантами було нестерпно, постійна напруга. Їжі не вистачало, доводилося їсти по пів стакана рису на день. Як працівник залізниці, він боявся, що росіяни його допитають. Крім того, він живе у західній частині міста, самій окрайок, неподалік від району, де росіяни зберігали свою військову техніку, тому той район постійно обстрілювали українські військові. Мама не хотіла з ним їхати, – каже Ігор. Його брат теж вирішив залишитися в Херсоні, щоб піклуватися про матір. "Однак тепер я себе легше почуваю", — звучить. "Мама за кілька днів поїде в Одесу, я подбаю про неї та про те, щоб вона була в безпеці та в теплі".

У квартирі Ігоря, як і в більшості херсонських будинків, холодно та сиро. Відсутність опалення стрімко псує оселі, — каже один із найстарших та найближчих друзів Ігоря Олександр Вікторович. "Мені пощастило, тому що мій будинок має власну систему опалення, окрему від центральної. У мене є газ, але немає води та світла. Більшість котлів з ТЕЦ вкрали росіяни".

Олександр у розпачі опускає плечі, коли ми запитуємо, як він планує пережити зиму. "На цей час холод мене не так сильно турбує, я все ще в ейфорії свободи. Але коли обстріли посиляться, думаю, мені теж доведеться поїхати".

Він визнає, що це був дуже важкий час. "Ми жили в режимі страху. Це був хаос, ніхто не міг жити нормальним життям. Ми були під постійним тиском, ми майже не наважувалися говорити один з одним. Я завжди боявся, що хтось, якщо ми скажемо щось не те, донесе на нас". Найгірше те, що його мати весь цей час продовжувала вірити в росіян, — каже він, майже вибачливим тоном. "Їй 78 років, вона слухала своїх проросійських друзів та дивилася російське телебачення. Виїхала 21 жовтня, за три тижні до визволення. Зараз вона в Анапі, але зараз дуже шкодує про своє рішення. Коли вона дзвонить мені, то зі сльозами каже, що хоче повернутися. Але я не знаю, як їй допомогти".

ВЕСНОЮ ЗНОВУ ДО ШКОЛИ

У нас остання зустріч з одним із друзів Ігоря. Біля входу в супермаркет, прикрашений рядами жовто-блакитних повітряних кульок — національних кольорів України, нас чекає вчитель кулінарії середньої школи В’ячеслав Зорін. "Все було зрозуміло", — починає він. "Коли росіяни запитали, чи хочемо ми переходити на їхню систему навчання, усі школи категорично відмовилися, зібрали речі та розійшлися по домівках. Тоді ми всі викладали онлайн, зрештою, ми вже звикли до цього з часу епідемії коронавірусу, ми дотримувалися процедури наскільки це можливо. За винятком останніх кількох тижнів, зараз ми чекаємо на відновлення електрики".

Дев’яносто п’ять відсотків учителів відмовилися від російської освітньої системи, – каже В’ячеслав. "Ті декілька, хто підтримував Росію, залишилися працювати з ними. Тепер вони всі повтікали, як злодії вночі".

Люди заряджають телефони на точках з генераторами на площі Свободи в Херсоні
Фото: Станіслав Крупар

Відвертає нашу увагу група галасливих мешканців. Вони хором кричать "Слава Україні" і кажуть, що досі не можуть повірити, що вони справді вільні. "Я така рада, що позбулася цієї огидної російської їжі", — каже жінка в рожевому пальто. "Їхній хліб був чистим браком, їхні сосиски та майонез просто огидні. А потім ці ціни! Ми заплатили величезні гроші. Пепсі була вдвічі дорожча за звичайну, хліб – утричі, про м’ясо та сало навіть не кажу. Тепер знову купуємо на 1000 гривень як завжди - і нам цілком вистачає, щоб піти додому з повним кошиком. За росіян за ці гроші не було б й половини з того, що ми зараз придбали". Людські черги, які ми сьогодні бачили, як ми думали з початку, стояли не за гуманітарною допомогою. Потім місцева жителька пояснила - "Люди у величезній черзі стояли там, тому що нарешті знову можуть купувати українську їжу, нашу їжу".

У той день, повернувшись на головну площу, ми дізнаємося, що росіяни запустили крилаті ракети по кількох містах, щоб навмисно знищивши критичну інфраструктуру. Майже вся Україна знеструмлена, з 19 областей 11 перебували у повному блекауті, у решті електроенергію відключено частково.

Приїжджаємо в непроглядну темряву до Одеси, де трамваї зупинилися посеред маршруту. За одним із вікон бачимо стару жінку, яка сидить при світлі свічки.

"Щастить, що я встиг привезти зимовий одяг із Херсона", — каже Ігор, виходячи на свою темну вулицю перед ще темнішою квартирою. "Навіть якщо ми будемо без світла всю зиму, ці виродки не зможуть зламати наш дух". 

Авторка: Joanie de Rijke                                                                               Переклад: Артур Чупригін 

Артур Чупригін