"Коли ми перемагаємо – нашу країну бачать та чують", – українська лучниця Анастасія Павлова

Новокаховчанка Анастасія Павлова виборола срібло в особистому заліку та золото в командному на чемпіонаті Європи 2024 зі стрільби з лука в приміщенні. Це вже не перше блискавичне досягнення української лучниці з початку повномасштабної війни, поки її дім та майданчик, де вона тренувалася, окуповано. Дівчина переконана, наразі кожні змагання важливі. Адже підняття нашого прапора – черговий заклик до світу, що Україна продовжує боротися та перемагати. Про здобутки спортсменки, складність тренувань далеко від дому та виключення росіян зі змагань зі стрільби з лука Інтент поспілкувався з Анастасією.

Анастасія, по-перше, вітаємо з нагородами, по-друге – розкажіть про ключові досягнення під час війни.

Перший рік повномасштабного вторгнення був дуже стресовим, морально було складно зібратися, я іноді не розуміла навіщо продовжувати роботу. Тож не показувала якихось "над" результатів. Але потім зібралася і за 2023 рік вдалося підвищити своє місце у світовому рейтингу. По-перше, я встановила два рекорди на Європейських іграх у Польщі. Один з рекордів – національний, він тримався в Україні 27 років. На тих же змаганнях, у парі з Іваном Кожокарєм, ми зайняли друге місце. Це було дуже емоційно, бо там давалося всього чотири стріли для сету, по дві на спортсмена. Всі команди дуже сильні, результат завжди є непередбачуваним, але цього разу нам вдалося перевершити всіх супротивників. Також жіночою командою ми взяли срібло на Гран-прі Європи в Хорватії. І ще, того року, я здобула сьоме місце на Кубку світу.

Як підсумок здобутків 2023 року – це отримання державної нагороди "За працю і звитягу". Таким чином Президент України Володимир Зеленський відзначив мене та інших спортсменів за досягнення високих спортивних результатів.

Де застала тебе війна, адже напередодні 24-го лютого 2022 року в тебе теж були змагання?

Зараз буду плакати (замовкає). Я виїхала з дому, з Нової Каховки, першого лютого на тренувальні збори, а звідти на змагання. Вже тоді нам з колегами писали з-за кордону декілька людей, питаючи як ми та як справи в країні. Але ми не сприймали це серйозно, не було такого відчуття, що щось трапиться. Тому по поверненню в Україну, у 20-х числах, я вирішила залишитися в Чернівцях на декілька днів, аби ще потренуватися. А потім 24-тє… Все, що в мене лишилося – спорядження та одна валіза для цієї поїздки… Дома я вже не була два роки.

Тож в окупації ти не була, а родина?

Вони, на жаль, були в окупації майже два місяці. Батьки хотіли виїхати ще в перший день війни, ми з ними здзвонилися о восьмій ранку і вони вже були "на валізах". Однак російські військові досить швидко окупували місто й перекрили шляхи. Вирватися з цього "пекла" їм вдалося лише наприкінці квітня. Вже тоді закінчувалися українські продукти та медикаменти, а нових постачань не було, також були проблеми з готівкою та зв’язком.

Ну і переслідування, спортсменів це теж стосувалося. Вся моя родина – спортсмени зі значними здобутками, до того ж я – член національної збірної команди України зі стрільби з лука. Тому в будь-який момент додому могли прийти "незвані гості". Батькам пощастило під час виїзду, якщо це так можна обумовити, бо тільки вони доїхали до першого українського блок-поста почався бій, снаряди літали поверх машин.

Фото з особистого архіву Анастасії Павлової

Потім окупанти закрили дорогу, не пропускали більше нікого. Зараз вони живуть та працюють у Львові. Вивезти щось з медалей чи нагород родині не вдалося, причини зрозуміли. Єдине, вони забрали для мене кілька іграшок, кофту та сережки, які мені дарували й були цінні як пам'ять.

А що зі спорядженням та майданчиком, де ти займалася стрільбою з лука?

В Херсонській області навчали стрільби з лука тільки у двох містах: селі Веселе та місті Нова Каховка. В нас був цілий спорткомплекс. Як раз перед війною закінчили ремонт, щоб в прохолодну погоду мати змогу тренуватися на дальні відстані з приміщення. Для цього були встановлені спеціальні вікна у зовнішніх стінах. Все це було захоплено в перші дні війни… Директору і тренерам, моїм батькам, лише один раз дозволили потрапити туди, щоб забрати луки та дрібні речі, які діти купували за власний кошт. Все відбувалося під супроводом зброї. Що сталося з основною матеріальною базою наразі невідомо.

Увесь цей час, перші місяці війни, ти продовжувала тренуватися та брати участь у змаганнях. Де знаходила сили?

Допомагала моя команда, в якій зібралися лучники з різних областей. З Херсонщини я єдина представниця. Ми постійно підтримували один одного, а ще писали спортсмени, тренери та вболівальники з інших країн. Це давало змогу відчувати себе не на самоті.

Нині я ще й вмотивована. Бо розумію наскільки важливо українцям бачити досягнення наших спортсменів: що ми є на міжнародній арені, наш голос чують та як підіймається на п’єдесталі наш прапор, звучить гімн. Хочеться, щоб це відбувалося якомога частіше. Я пишаюся тим, що можу представляти саме Україну і здобувати медалі, не дивлячись на такі складні умови для життя й тренувань.

Знаєте, після тогорічних Європейських ігор мені в соціальних мережах написав військовий. Він розповів, що на фронті дивився змагання лучників і подякував мені за успішний виступ. Ці емоції не передати! Зовсім незнайома людина, який я маю дякувати за захист і можливість робити свою справу. Такий же емоційний момент був для мене, коли нам давали підписувати прапори для ЗСУ. Я писала щирі побажання та слова вдячності зі сльозами на очах. В таких речах насправді знаходиш потужні сили для боротьби в спортивній сфері.

Наскільки складно тренуватися не дома?

Я тренувалася в Новій Каховці все своє життя. Там був сучасний зал і крута поляна, найбільше поле для стрільби з лука в Україні. Це було моє найулюбленіше місце для занять, а я їх бачила чимало. Звичайно сумую, ось зараз згадую і сльози на очах. Бо коли матиму змогу повернутися туди та в якому стані залишать все окупанти – страшно уявити…

Фото з особистого архіву Анастасії Павлової

В перші місяці війни мене з іншими лучниками тепло прийняли в Німеччини. Далі я декілька тижнів тренувалася у львівському клубі "Електрон", де й підготувалася до Кубка України. А потім головний тренер збірної Олег Осипенко надав можливість займатися в його клубі в Чернівцях. Тут є всі безпечні та комфортні умови для систематичної роботи зі стрільби з лука як на маленькі, так і великі дистанції.

Стрільба з лука – розкажи про цей спорт.

Стріла вирішує все. Результат залежить від одного пострілу, куди вона поцілила та наскільки близько до центру. При цьому, цей принцип працює в індивідуальних та командних заліках. А ще в нас є кваліфікаційний ранг, де за сумою набраних балів розподіляється хто має стріляти першим.

Насправді це цікавий вид спорту. Треба бути фізично підготовленим, бо іноді доводиться проводити на спеці чи в холоді цілий день. Також бути технічно підготовленим, власне тому в нас тренування 2-3 рази на день. А ще дуже важлива психологічна сторона, для цього в нас відбуваються спеціальні заняття, зокрема з дихальних вправ. Бо найбільший супротивник в нашому виді спорті – ти сам, твої думки та емоції. І якщо ти поборов свій страх й тремор – залишається побороти тільки суперника.

Тож треба бути морально зібраним та спокійним. Напевно перед змаганнями відсторонюєшся від новин про війну?

За два тижні після катастрофи на Каховській ГЕС був важливий етап – підготовчий збір до Європейських ігор 2023. Ти розумієш, яка трагедія сталася вдома та скільки земляків залишилися без нічого… Тоді я відчувала якусь особливу внутрішню злість, не бажаю нікому пережити таких емоцій, і це заважало на полі. Та відповідальність перед країною, командою і людьми не дозволила дати волю своїм почуттям. Тоді я зрозуміла, що моя найкраща відповідь ворогу – переможні результати.

Тому наразі безпосередньо перед стрільбою я не дивлюсь новини, щоб спрямувати всю концентрацію та сили на впевнену роботу з гарним результатом. Адже крім цього ще й присутнє звичайне хвилювання, скільки б досвіду не було. Потім, звичайно, все перечитую. Бо війна – це сьогодення кожного українця, де б він не знаходився.

Як наразі на міжнародній арені ставляться до спортсменів з України?

З великою повагою. Спочатку всі дуже сильно звертали на нас увагу, підходили чи писали в особисті повідомлення слова підтримки. Наразі цього менше, бо люди в чиїх країнах немає війни – втомлюються від новин про неї. Саме тому кожні змагання і нагороди для українських спортсменів нині вкрай цінні, вагомі, на ціну золота я б сказала. Адже кожна перемога привертає увагу до нашої країни, дає можливість спортсменам дати інтерв’ю закордонним журналістам, де зазначати про російську агресію та пояснити людям як працює російська пропаганда. А ще про нас дізнаються звичайні люди, вболівальники цього виду спорту. Вони знаходять нас в соціальних мережах, там ми теж маємо змогу розповідати їм про події в Україні. Про це не можна замовчувати. Необхідно, щоб росію не підтримували в цій невиправдано жорстокій війні.

До речі про росіян. Чи доводилося тобі зустрічатися з ними на спортивній арені?

Ні. Це заслуга Федерації стрільби з лука України, бо вони писали багато листів з цього приводу. Крім того, наша делегація провела не один публічний виступ. І до них прислухались, тому наразі представників росії не допускають до змагань в нашому виді спорту. Сподіваюся, я їх більше не зустріну ні поки йде війна, ні потім. Я б не хотіла бачити російських спортсменів на міжнародній арені, бо вони не заслуговують на те, щоб з ними змагалися.

Фото з особистого архіву Анастасії Павлової

Зважаючи на це, на твою думку, висловлення "Спорт поза політикою"?

100% хибне. Спорт в політиці. По-перше, ми боремося з росіянами, які є спортсменами, на своєму фронті. Тому що якщо вони прямо підтримують напад на Україну або не висловлюють нічого проти – вони належать до російської армії. Завдання українських спортсменів не просто перемогти, а знищити російських спортсменів. Їх не має бути на міжнародній спортивній арені. По-друге – спорт це потужний голос України у світовій спільноті. Ми надаємо приклад гідної протидії, надихаємо не опускати руки та безперечно говоримо правду про цю війну.

Якщо не таємниця, подальші твої плани?

Цього року будуть Олімпійські ігри. Поки в лучників немає жодної ліцензії, тому головна ціль на наступних змаганнях в Туреччини та Німеччини здобути ліцензію. Ну і перед цим також будуть кілька важливих змагань, неліцензійних, але рейтингових. Тож у загальних планах продовжувати переможно стріляти. 

Яна Самко