"Студія-117": як танцівниці-барабанщиці розмальовують гільзи для ЗСУ і підкорюють міжнародні сцени

Одеський музично-хореографічний колектив "Студія-117" добре відомий за межами України. Вони їздять по всьому світу, збирають нагороди та творчо допомагають військовим. Нещодавно учасниці колективу вирішили розписувати відпрацьовані військові гільзи, які привозять з передової. Роботи будуть продавати на аукціонах, а кошти передавати на потреби ЗСУ.

Кореспондентка Інтенту побувала на репетиції колективу, поспілкувалася з барабанщицями-художницями Вікторією та Дар'єю, а також із засновниками проєкту — Ігорем Ткачуком та Юлією Біньовською.

"Хотілося спробувати щось нове"

ФОТО надане колективом студії

Як виникла ідея розмальовувати гільзи?

ФОТО надане колективом студії

Віка: Одного вечора на репетиції Ігор Леонідович розповів, що його знайомий займається подібним, і запропонував охочим спробувати. Ми з Дар'єю одразу погодилися. За тиждень нам принесли перші гільзи, і ми розібрали їх між собою.

Якою фарбою малюєте?

ФОТО надане колективом студії

Віка: Працюємо акрилом. В інтернеті ми підглянули, як малюють досвідчені майстрині, щоб фарба добре трималася на металі й не облізла через кілька днів. Важливо було також обробити поверхню, щоб гільза не іржавіла й довго слугувала новим власникам.

Ви раніше займалися малюванням професійно?

ФОТО надане колективом студії

Даша: Я трохи ходила в художню студію, бо планувала вчитися на художницю.

В одеську "Грековку"?

Даша: Ні, на той час я ще жила в Покровську, хоча взагалі я родом із Донецька. Коли переїхала сюди, склала іспити й вступила на перекладача. Але малювання лишилося як хобі. І тут з'явилася така нагода — малювати на гільзах, щоб допомогти військовим.

Віка: Я теж колись відвідувала дитячий центр малювання. Просто ми обидві любимо це, нам це подобається, ми цим живемо.

Які плани на майбутнє?

Віка: Я хочу створити картину "Берегиня". У неї будуть крила, які закривають землю від куль. А самі кулі я зроблю зі справжніх маленьких гільз. Їх передав батько нашої колеги зі студії.

Як рідні реагують на ваше захоплення?

ФОТО надане колективом студії

Віка: Я показувала свої роботи вдома, і їм дуже сподобалося. Вони підтримують ідею, щоб нам передавали більше гільз, адже це реальна допомога хлопцям на передовій. У нас там є родичі, багато друзів і знайомих.

Скільки часу йде на розпис однієї невеликої гільзи?

ФОТО надане колективом студії

Даша: По-різному. Найбільше часу займає пошук ідеї: що саме зобразити, як поєднати кольори, як це виглядатиме в цілому. Сам розпис може тривати кілька годин, один вечір або навіть кілька днів, якщо враховувати час на висихання фарби та захисного покриття.

Працюєте в студії чи вдома?

Віка: Вдома. Якщо є світло, звісно. Але малювали і при свічках, і з ліхтариками.

Тематику вам нав'язують?

ФОТО надане колективом студії

Даша: Ні, у нас повна свобода. Єдине прохання — не зафарбовувати гільзу повністю, щоб метал залишався видимим. Щоб завжди було зрозуміло, що колись вона слугувала зовсім іншим цілям.

"У нас тепер інша місія"

ФОТО надане колективом студії

Ми поговорили з юними художницями, а тепер хочемо звернутися до вас, Ігоре Леонідовичу. Хто саме запропонував, щоб барабанщиці почали розписувати гільзи?

Ігор: Я спілкуюся з фотографом Борисом Бухманом. Якось він запропонував зробити з гільз щось творче й цікаве. Я переказав цю ідею дівчатам. Викторія та Даша одразу зголосилися. Є ще Поліна — для неї ми приготували спеціальний кейс, вкладиш від пінопласту від снаряда 155-го калібру. Його передав батько однієї з наших учениць, він військовий.

ФОТО надане колективом студії

Чи вже вирішили, якій бригаді передадуть донат із майбутнього аукціону?

Ігор: Думаю, Борис Бухман нам підкаже, кому зараз найбільше потрібна допомога. Не знаю, яка це буде сума, і ми спеціально не будемо ставити велику ціну. Важливо пояснити людям, що це ручна робота, яка потребує часу. Дівчата або працюють, або навчаються, і ніхто не дає нам грошей на фарбу — акрил коштує недешево.

У соцмережах студії ви пишете, що патріотичність — "не в гучних гаслах, а в змісті". Як цей зміст змінився після 24 лютого?

ФОТО надане колективом студії

Ігор: Ми намагаємося бути своєрідною "творчою дипломатією". Саме так працюють наші шоу з прапорами та барабанами на міжнародній арені, де нас дивляться сотні тисяч глядачів. Ми маємо бути на висоті візуально та якісно виконувати програму. 

Уперше ми потрапили до Ніцци на Великий карнавал — це феєрія на Лазурному березі з гігантськими платформами, битвами квітів і нічними шоу. Ми були першими з України за понад 300 років існування карнавалу.

Юлія: Незважаючи на нашу трагедію, нас запрошували Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Литва. Чимало країн на знак підтримки навіть вивішували наші прапори на своїх заходах. Ми намагаємося робити шоу цікавими, бути на професійному рівні. Ми беремо участь у заходах, де працюють виключно професійні колективи: дорослі музиканти з освітою, досвідом та стажем.

Відео надане колективом студії

Чи доводилося після 2014 року виступати на одній сцені з росіянами?

Ігор: Після повномасштабного вторгнення їх нікуди не запрошують. Але одного разу, одразу після 2014-го, ми виступали разом із двома колективами — із Пермі та москви. Було відчуття, що вони нас боялися.

Зараз на пристойні міжнародні військово-музичні фестивалі російські колективи ніхто не запрошує. Та й перетнути кордон їм дуже проблематично — КДБ пильнує. А якщо раптом у місцевих росіян у тій же Ніцці виникають якісь питання, ми одразу переходимо на українську — і всі питання зникають самі собою.

Чотири місяці в Ніцці в статусі біженців

ФОТО надане колективом студії

Як колектив зустрів перші дні повномасштабної війни?

Ігор: Ми були в Ніцці. Сиділи в кафе, дивилися новини. Офіціанти почали тикати в нас пальцями, кричати, що ми "рашен". Тоді ми повісили жовто-блакитні стрічечки — і більше жодних проблем не було.

Ми виїхали з України 19 лютого 2022 року на карнавал і залишилися там на чотири з половиною місяці. У перший день війни в нас був вихідний. Ми почали істерично обдзвонювати консульства: у групі 36 дітей, ми в чужій країні, а в нашій — війна. Що робити? Телефони, які ми завжди беремо з собою на екстрені випадки, не відповідали.

Потім прийшов менеджер і сказав, що скасує концерт. А ми відповіли: "Ні, ми працюватимемо". Ми не посміхалися, ми просто проживали цей день. Ми зайняли дітей підготовкою костюмів, макіяжем — побутовими справами. І люди в залі кричали: "Слава Україні!". У нас залишалося ще два або три карнавальні дні.

Ніцца — як Олімпіада: там не можна позиціонувати країну, жодної політики. На наших костюмах були українські нашивки та прапор. Організатори сказали: або змініть костюм, або зіпріть нашивки. Ми змінили костюм. Але в останній день карнавалу сталося неймовірне.

Коли ми дійшли до центральної площі, де збираються всі VIP-персони та головні зірки, карнавал раптово зупинився. Музика стихла. Диктор французького телебачення оголосив: "Мадам, месьє, це група з України". І до нас вийшов Крістіан Естрозі, чинний мер Ніцци. Він сфотографувався з нами, а ведучий сказав, що в Україні війна, і ми їх підтримуємо.

Юлія: Після цього ми повернулися в готель, а вранці мали їхати. Але представники міської влади прийшли до нас і запитали: "Що ви плануєте робити?". Ми не знали. Батьки казали: залишайтеся, підтримайте дітей. Де залишатися з автобусом? Чиновники відповіли: "У нас немає закону, ми не знаємо, що робити. Залишайтеся в цьому готелі за рахунок мерії". Нас годували, нам дозволили прати речі, хоча ми їхали на чотири дні в лютому, а виїхали 15 червня.

Потім почалася тяганина з судом. Юридично ми були представниками дітей лише на час фестивалю, а далі вони ставали "безпритульними". Французи хотіли розподілити їх по сім'ях, але ми вперлися. Ми сказали: "Ні". Мерії довелося подати до суду, і суд визнав нас законними представниками. Два місяці ми жили в готелі, а потім нас переселили на молодіжно-спортивну базу. Оформили як біженців. Так ми просиділи чотири місяці.

Батьки потроху приїжджали й забирали дітей. Коли нас залишилося мало, ми вирішили повертатися. Майже місяць ми "вибивали" гроші на автобус. Наш автобус поїхав додому майже відразу, бо вивозив сім'ї військових. Бюрократія у Франції виявилася ще складнішою, ніж в Україні. Ми чекали до Пасхи, потім до 1 травня, потім до 9 травня. 9 травня минуло, Одеса не стала російською, слава Богу, і ми поїхали додому.

"Мистецтво під час війни має особливу силу"

ФОТО надане колективом студії

Розкажіть про нещодавню поїздку до Бремена. Ви писали у соцмережах, що після виступу на Bremen Military Tattoo відчули "щиру підтримку публіки та повагу". Що саме, на вашу думку, найбільше "розмовляло" з іноземною аудиторією?

ФОТО надане колективом студії

Відео надане колективом студії

Юлія: Через ритм, рух, сценічний образ і характер нашої програми ми несли головний меседж: Україна є, Україна сильна, Україна звучить. Діти відчували щиру підтримку публіки, інтерес до нашої країни та повагу до того, що ми робимо. І це ще раз підтвердило: мистецтво під час війни має особливу силу. Воно здатне об'єднувати, пояснювати без слів і нагадувати, за що ми боремося — за життя, свободу і право бути собою.

Ігор Леонідович, а що вразило особисто вас?

ФОТО надане колективом студії

Це професійна тусовка військових оркестрів, неймовірних музикантів. Це дуже масштабно й цікаво. Особливо вражає фінал, коли на побудові всі оркестри грають одну музику — це просто мурашки по шкірі, неймовірне звучання. Це шоу, яких в Україні немає, і, боюся, найближчим часом не буде. Це дуже великі витрати. У нас, на жаль, слабо розвинута культура маршових оркестрів, культури великих заходів, де люди приходять слухати музику, а не "гацати" під щось незрозуміле. У старій Європі це культ: діти грають, дорослі із задоволенням ходять і дивляться. Ми орієнтовані на Європу.

До речі, ми намагаємося не лише виступати, а й знайомити дітей із культурою. Так, по дорозі до Бремена ми заїхали до Дрезденської галереї. Щоб вони не просто потрапили в цю творчу "м'ясорубку", а мали змогу зупинитися й побачити щось прекрасне.

"Діти стають особистостями в команді"

ФОТО надане колективом студії

Розкажіть про тематику номерів. Я бачила, у вас є навіть "Одеський дворик"...

Ігор: Ми розробляли багато тем, пов'язаних із Одесою, її колоритом. Але багато що, на жаль, забулося через ковід. Була готова єврейська тематика, номер "Мозес" — дуже сильний за хореографією та змістом. Є кілька стилізованих українських номерів із елементами народних танців. Є номери з прапорами, танго для чотирьох дівчат, номер "Моцарт". Але щоб номери були живими, а не просто "на полицю", вони мають відповідати запитам організаторів. Тому ми робимо номери універсальними, які можуть відкрити чи закрити будь-яку подію, незалежно від пори року чи ситуації в країні.

За понад 20 років існування проєкту, мабуть, були кризи. Як ви їх переживаєте?

ФОТО надане колективом студії

Ігор: Мабуть, остання криза ще не минула. Особисто для мене найбільша криза — це початок війни, коли ми зрозуміли, що втратили ціле покоління. У безперервному ланцюжку, де малі підростають, починають танцювати, потім беруть прапори, потім барабани, стався обрив. Просто тому, що дітей немає. Не з нашої вини.

ФОТО надане колективом студії

Юлія: Зараз ми намагаємося виплутатися з цієї ситуації. Але мало що від нас залежить — у країні просто мало дітей. Не всі готові тут жити. Це найскладніший час, і це проблема не лише наша, а всіх колективів в Одесі й по всій Україні. Тому приводьте дітей. Це важливо і для них, і для нас.

Якщо уявити майбутнє через десять років, яким би ви хотіли бачити випускника "Студії — 117"? Незалежно від професії, які якості мають із ним залишитися?

ФОТО надане колективом студії

Ігор: Самодостатність. Щоб вони нічого не боялися, чітко знали, що до великої мети треба йти маленькими кроками, і що нічого не дається просто так. 

Дитина з нашої студії — це особистість. А особистість формується в команді. Команда формує особистість, а особистості формують команду. Дитина має розуміти, що таке відповідальність, що таке плече, що таке побратимство.

Юлія: Я хочу додати. Зараз з'явилося безліч студій, куди люди приходять, купують абонемент і просто "випускають пар". А результату немає. Багато колективів їздять на фестивалі-конкурси. Ми це пройшли 20 років тому й були неприємно вражені містечковістю та суб'єктивністю суддів. Одного разу ми возили номер "Чучело" на чемпіонат світу зі степу до Німеччини. 

Відео надане колективом студії

Ми мали пройти до півфіналу (12-те місце), але зайшли представники росії з командою у 300 осіб та валізою грошей — і ми опинилися на 13-му місці. І все. Відтоді ми відмовилися від участі в подібних фестивалях. Навіщо платити за переїзд, проживання, внески, якщо рішення часто нечесні? Ми просто робимо якісні номери.

Ната Чернецька