Юлія Городецька: "Після перемоги Україна стане центром світу"

Як перетворити лють після обстрілів на свічки у формі палаючого кремля, фалосів і троянд і водночас збирати кошти для ЗСУ? Відповідь знає Юлія Городецька – журналістка й волонтерка, яка вже 11 років живе між Нью-Йорком та Одесою, займаючись міжнародними культурними проєктами на підтримку України. Ми поговорили про флешмоб "Х#й вам, а не Одесу", самоцензуру медіа під час війни, травму 2 травня, депресію та чорний гумор. А ще про Америку, що дедалі більше нагадує путінську росію, і про Одесу, яка після війни має всі шанси стати новим світовим культурним хабом.

СКРІНШОТ: youtube Інтента

Юліє, як, на твою думку, змінилася одеська журналістика після 2022 року?

Багато редакцій закрилося. Зараз, щоб отримати висвітлення культурної події, яку ти організовуєш, треба докласти нелюдських зусиль. Це сумно. Але змінилася не тільки одеська, але й загальноукраїнська журналістика. Ми більше не можемо працювати так, як до війни. Ти не можеш критикувати владу настільки, наскільки хотілося б, бо розумієш: це може спрацювати на руку ворогу. Це складний етичний вибір – щоразу зважуєш, як не нашкодити країні ще більше.

Що сьогодні страшніше для журналіста: цензура чи самоцензура?

Самоцензура завжди гірша. Ти власноруч вирізаєш із себе те, що навіть переляканий редактор, можливо, залишив би. Зараз ми бачимо подібні тривожні тренди й на міжнародному рівні. Наприклад, у США з приходом Трампа атмосфера стає дедалі менш комфортною для преси. Але я дивлюся на американських колег – вони чинять спротив. Нам теж треба продовжувати критикувати, бо без цього влада деградує.

Журналістика – це про пошук правди чи про боротьбу за увагу?

І те, й інше. У публічні професії часто йдуть люди, яким потрібна увага, і це нормально. Зазвичай у них загострене відчуття справедливості. Тож це такий собі формат "два в одному".

Твій фотоальбом про 2 травня 2014 року в Одесі став історичним. Що найважливіше тобі вдалося тоді зафіксувати?

Те, що все відбувалося ситуативно, в моменті. Українська сторона, яку потім намагалися звинуватити в спланованій акції, - це були просто молоді люди, дівчатка, які виколупували каміння з бруківки. Люди купували пиво в магазинах, виливали його, щоб зробити "коктейлі Молотова". Це був момент захисту міста тими інструментами, які були під рукою. Ніякої "каральної операції", як каже російська пропаганда. Це був стихійний опір.

Чи є щось, за що тобі соромно в старих проєктах?

Я така щаслива, що перші два роки моєї роботи не збереглися в архівах. Я працювала в телекомпанії "Круг", і там була досить специфічна атмосфера: тебе не дуже вчили і пускали в ефір те, що ти можеш. А коли ти не навчена, ти можеш робити дивні речі. Яке щастя, що це не збереглося.

СКРІНШОТ: youtube Інтента

А взагалі я згадую зміну своїх поглядів. Я не завжди була такою, як зараз. І ця зміна була зміною всього мого життя, погляду на власне життя, на життя країни, на життя планети. 

Що стало поштовхом до такої кардинальної зміни поглядів?

Це було в 2009 році. Я навчалася в інституті кіно і телебачення в росії. За місяць я вже поверталася до Одеси після того, як сходила на концерт "Бумбоксу" десь у Пітері. Я заплатила за квиток у чотири рази більше, ніж він коштував в Одесі, просто щоб побути вдома і послухати, як москалі співають українською. Тобто я тоді вже точно знала: "Мухи окремо, котлети окремо". Два різні народи, дві різні цивілізації. А з Майдану я вже точно знала, що Україна – це Україна і треба боротися за неї.

Чи є щось, про що ти досі не наважилася написати або зняти?

Дуже багато такого є. Я зараз живу за принципом: якщо я можу не казати – я не кажу, бо багато шуму в ефірі. Але через це я втратила дуже багато можливостей. Наприклад, наш спільний друг Вова Комаров, про якого я хотіла зняти щось велике. Він довго не давався, потім дався, а я вже не могла. І я вже ніколи цього не зроблю.

Ти часто знімаєш наслідки "прильотів" в Одесі. Що саме треба показувати світові?

Контраст мирного життя й цього жаху. Нещодавно прилетіло в будинок, де я жила в дитинстві. Посеред руїн і згорілих машин я побачила єдину вцілілу річ – нотний зошит. Коли я розповідала про це в Естонії, у людей були сльози на очах.

Твоя злість часто перетворюється на користь. Розкажи про свої волонтерські проєкти.

На початку вторгнення я назбирала на 50 бронежилетів для оркестру ВМС. Потім у 23-му, після обстрілів центру Одеси, я запустила флешмоб "Х#й вам, а не Одесу". Це було інтуїтивно: "Я нічого не віддам, буду стояти до останнього". А пізніше з’явилися свічки. Я людина культури, але тепер у мене "х#йова репутація" в прямому сенсі – я роблю свічки у формі фалосів, палаючого кремля, а тепер ще й троянд. В Америці "х#ї" в церквах і на ярмарках не заходять (сміється - ред.), тому там я продаю троянди. Ми на цих свічках уже стільки машин відремонтували для фронту!

СКРІНШОТ: youtube Інтента

Якщо уявити Одесу людиною, в якому вона зараз психологічному стані?

У травматичному шоці, при цьому не усвідомлює всю трагедію до кінця. Бо людина продовжує в цій трагедії жити щодня. Повне розуміння прийде, коли все скінчиться. Знаєш, є такі травматичні реакції: бий, біжи, замри або полюби свого агресора. Ми зараз у стані "бий-біжи". І в цьому драйві ми не відчуваємо, скільки всього втратили. А потім відчуємо все. На жаль.

Ти кажеш, що нинішня Америка дещо нагадує тобі путінську росію. Чому?

Це дуже сумно, бо я обожнюю Америку як світ свободи. Але зараз там панує атмосфера страху серед емігрантів. Адміністрація Трампа і такі люди, як Джей Ді Венс, хизуються тим, що припинили допомогу Україні. Українці, які приїхали за програмами допомоги, зараз у підвішеному стані. Їх можуть затримати, тримати у в’язниці й депортувати – іноді навіть громадян США депортують помилково. Мої діти почали боятися. Це відчуття несвободи дуже нагадує мені росію.

Одеса часто живе міфами про себе. Який міф тебе дратує найбільше?

Я ненавиділа міф у стилі "Ліквідації". Я щаслива, що це пішло з повістки, бо це була неправда. Але мені здається, ми дуже необережно зараз ставимося до всієї історії Одеси. Минулого року, під час перейменувань, мені телефонував викладач: "Юлю, ми довго добивалися, щоб одну з вулиць перейменували на честь Аполлона Скальковського – одеського Геродота Північного Причорномор'я. І зараз цієї вулиці більше немає". Я вважаю важливим, щоб іменами героїв, які віддали життя, називали вулиці. Але треба щоб люди, які цим займаються, любили Одесу. Навіщо нам всі однакові міста? Ми всі різні, і в цьому наше багатство.

Як змінилася Одеса за час війни для тебе?

Неможливо більше гуляти ночами – це дуже вдарило по мені. Ти не можеш нічого планувати. Трагедія – на відстані витягнутої руки. Йдеш містом, бачиш дірку в будинку – і тебе накриває ПТСР. Це, мабуть, уже назавжди з нами. Але водночас можна піти на Новий ринок і послухати, як люди жартують про все, в тому числі про прильоти. Чорний гумор допомагає вижити. Це залишилось.

Якою ти бачиш Одесу після війни?

Я не думаю, що нам треба шукати нову ідентичність. Треба повернутися до тієї, що була до початку ХХ століття. Одеса завжди була таким собі Нью-Йорком, де різні народи розмовляли своїми мовами, але всі були одеситами. Після перемоги Україна стане центром світу. Ми гнучкі, ми вигадливі. Я знаю багатьох іноземних артистів, які чекають завершення війни, щоб приїхати сюди й створювати тут потужні культурні проєкти.

СКРІНШОТ: youtube Інтента

За що ти любиш Одесу і що терпіти не можеш?

Люблю за відчуття дому, за людей, за їжу й за право бути собою. В Одесі ти завжди можеш сказати: "Ідіть у дупу", якщо щось не влаштовує. Не люблю нашу політичну еліту, яка досі не віддупляє, що все серйозно. Коли в місті падають балкони й зносять історичні будівлі, мені хочеться кричати. Ми втрачаємо Одесу щодня через їхню байдужість.

Що в Нью-Йорку тримає тебе найміцніше?

Тільки родина та культура. Музеї, Бродвей. На інші розваги витрачати соромно, а культура – це ніби інвестиція в себе, щоб потім дати кращий результат для дому. В Одесі – все інше. Тут відчуття родини в ширшому сенсі: друзі, близькі за духом люди.

Що зараз є твоєю "батарейкою"?

Одеса. Моїй родині в США важко це прийняти, вони переживають за мене кожного прильоту. Але вони розуміють, що тільки в Одесі я – це я. Коли я бачу своїх друзів-операторів, які зараз у посадках на фронті, у мене зникає будь-яке бажання скаржитися. 

Якби ти могла дати пораду собі до повномасштабної, що б ти сказала?

Мандруй, поки можеш. І вчи корисні речі: тактичну медицину, мови. Я ходила на курси, але формально, і все забула. Зараз немає внутрішнього ресурсу піти знову, бо не можу бачити кров. По роботі можу знімати, а в житті для себе – ні.

Ната Чернецька