Одеса, молодість та поезія в інтерв'ю Оголених поетів

Якою постає Одеса для сучасних творців? Про це та сучасну літературу, російський вплив, свідомість та бажання зрозуміти ким ти є в цьому світі розповіли учасники поетично-музичного угрупування Оголені поети: Денис Дмітрієв, Катруся Харченко та Данко Пташиний. Дивіться в повному варіанті на YouTube та читайте в скороченому на ексклюзивне  інтерв’ю про юність, культуру та прагнення майбутнього.

Звідки почалася історія Оголених поетів і як ви знайшли один одного?

Денис Дмітрієв: Ми знали один одного з літературних вечорів, на яких бачилися, чули один одного,  зналися. Потім якось так склалася доля, що нас всіх зібрав одеський письменник Vita Brevis. Ми в нього тусовалися, спілкувалися загалом про поезію, літературу, мистецтво. Зрозуміли, що нам подобається поезія один одного і не дуже подобається поезія всіх інших, вирішили триматися один одного і зробити щось своє.

Дуже довго думали в якому це форматі буде, як це називати, що зробити. Назва Оголені поети від оповідання Вільяма Берроуза "Голий ланч". Концепція була в тому,  щоб кожен бачив, що в кожного на кінці пера абсолютно щиро, відкрито і без доданої метафоричності, закритості, формальності, щоб бути максимально щирими із собою, з читачем, глядачем, слухачем, до якого ми звертаємось. 

Я починав з того, що читав на парах фізкультури у коледжі Роберта Рождественського замість того, щоб там чимось займатись. У мене дома купа книжок, обирав поміж всієї, купи непотрібного, надрукованого - цікаві екземпляри, гарних поетів, срібний вік і все інше. Але потім, коли ти відкриваєш для себе щось нове, починаєш відходити від старого і бачити різницю, якість, бачити, що тобі ближче, а не просто якісь найбільш очевидні та відомі речі. 

Починав це все з музики, мені подобалось її робити. У мене були дуже обмежені можливості для цього. А потім, коли цих можливостей не стало взагалі, я подумав, що в мене є для того,  якось виражати себе,  давати волю своїм емоціям, почуттям. У мене був олівець, папір і я вирішив, чому не писати. І написав перший текст і такий, вау, начебто непогано, прикольно вийшло.

У вашому описі вказано: хімік, який використовує речовини для знищення радянських книжок та ваших стереотипів. Це метафора чи реальне знищення? 

Денис Дмітрієв: Концепція була в тому, що час в лютому зупинився, і кожен в окремій кімнатці сидів та читав один та той самий текст по колу 15 хвилин. Сидів, рвав якусь радянську книжку, і ще наш один товариш, теж з Оголених, Михайль Громовий, паралельно теж ходив, читав і рвав вірші Маяковського. Тому це так метафорично, але й фізично таке теж було.  

Журналістка, яка пише вірші, знає як обговорювати культуру, політику та відверто відображає свою сексуальність в одязі. Чому вас цікавить політика? 

Катруся Харченко. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Катруся Харченко: Політика – це те, що нас оточує. І мені здається, якщо ти так чи інакше сприймаєш світ, то рано чи пізно до цього приходиш, усвідомлюєш, що тобі є що сказати. Власне, в нашій країні ми можемо сказати й хочеться говорити. 

Які головні стереотипи про культуру та літературу вам особисто зустрічалися? 

Катруся Харченко: Про культуру цей класичний стереотип про страждання, село, звична шароварщина. Про Одесу - це наш оцей одеський міф, який нас оточує. І мені якраз, тому і цікаво трошки у творчості це розкривати, від цього стереотипу відходити. 

Насправді є стереотипи, які досить приємні, які мені подобаються, відгукуються, деякі сама, можливо транслюю. І якщо ми скажемо про Одесу, то те, що це сонячне південне місто, - у цьому стереотипі я не бачу нічого поганого. Так само з державою, потрошки вже починає формуватися стереотип не про країну, яка постійно страждає, а скоріше сильну, бойову і вольовиту Україну. 

Чому ви обираєте залишатися в Одесі, маючи всі можливості для безпечного життя?

Катруся Харченко: Це місце, де я народилася, формувалася і формуюсь зараз, де мені цікаво створювати культурний простір і загалом суспільство навколо себе. Я відчуваю себе частиною цього. Думала про те, щоб поїхати через якісь безпекові питання, але розумію,  що звісно тут можна трястись по ночах від вибухів, але при цьому тут я зранку встану, піду на роботу в улюблений музей, ввечері піду з улюбленими поетами, почитаємо вірші та це щось, що мені надає життя набагато більше. Тут відчуваю життя набагато сильніше, попри те, що набагато вищий ризик смерті.  

Чому ви обрали поезію і як вона зараз доповнює ваше життя? 

Катруся Харченко: Думаю, що у мене, як і у моїх колег це почалося просто з підліткових рефлексій, які починаєш записувати, сублімувати у творчості, а потім в якийсь момент до мене дійшло, що поезію можна писати більш серйозно, якісніше, просувати, захотілося сцени - читати і я вже почала читати по літературниках в Одесі, на квартирниках. З'явилася спільнота. 

Ця спільнота почала мене формувати так само як і я її. Тепер поезія — вже більше про якийсь стиль життя. Колеги стали друзями, і це тепер вже невіддільна частина. Це про спосіб бачення світу. Хтось щось побачить, воно його вразить, він це якось в собі перетравить, піде далі. Хтось це в музику перетворить, а в поезії це перетворюється на якісь образи, слова - це може бути абсолютно по-різному.  

Можна сидіти на роботі, будь-де, зуби чистити вранці, щось там в голову прийде. Просто треба записати. Воно якось постійно з тобою, цей процес відбувається, навіть якщо ти безпосередньо не пишеш текст. Набуваєш емоційний досвід і воно можливо якось проявиться, можливо десь навіть неочікувано в якісь образи перетравиться і випливе. 

Насправді особисто я надихаюся дуже сильно сучасними одеськими поетами, це те, що мені, в чому дуже міцно варюся. Якщо казати про велику літературу, то це сучасна українська література. 

Як ви вбачаєте загальну температуру по місту, стосовно деколонізації та комунікації із владою? 

Катруся Харченко: Якщо казати про той самий одеський міф, то є багато творів про Одесу, її образу з певними рисами, ми також багато про це пишемо. Щодо влади, особисто ми з владою майже ніяк не перетинаємося. Якщо кажемо про якусь серйозну культуру, про те що має попит, то це щось, скоріше, поза владою.  Я думаю, що скоріше люди підуть на літературний вечір, організований десь в барі чи бібліотеці, ніж щось, що організовано в комунальній установі.  Тому, думаю, що це дійсно не взаємопов'язані речі.  Відчуваю себе частиною цього міста. Сподіваюся, під час війни, від мене є якийсь слід і тут теж.  

У вашому описі є речення: Його мудрість проникає глибше, ніж звичайні бухгалтерські розрахунки. Що для вас мудрість? 

Данко Пташиний. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Данко Пташиний: По-перше, мене в дуже незручне становище поставив текст від штучного інтелекту, який ми написали для себе. Мудрість – можливо, щирість перед собою, людьми, усвідомлення щирості. Це вміння визнати свою неправоту,  вміння дослухатися до розумних людей. Я не маю дуже сильного зв'язку з цифрами. Цифри мені давалися в школі не дуже.  

При цьому такий в мене характер, що я намагаюсь усе раціоналізувати, сильно спрощувати, намагатися зрозуміти через якісь раціональні розмірковування. Пробую зрозуміти світ раціонально, але є щось, що не дає повністю його розкласти по поличках.  Тому цю функцію на себе забирає поезія, яка описує світ абсолютно протилежно до моєї самоусвідомленості у речах. 

Які зміни від повномасштабної війни ви вбачаєте? 

Данко Пташиний: Думаю, що всі ми подорослішали, незалежно від віку, всім довелося якось прибрати у себе дитинність. Я до повномасштабного вторгнення переважно був російськомовним і в університеті мені подруга каже, влаштуймо тиждень українською. Я думаю, ага, хоче мене взяти на понт? Я кажу, що влаштуймо все життя українською. Вона каже, давай. І воно склалося максимально комфортно.  Але при цьому я намагаюся досліджувати, розуміти, вивчати в реаліях, які склалися зараз. Мені здається, що Одеса достатньо комфортна для людей мого віку, особливо якщо порівнювати з іншими містами.  Дуже близький за вайбом до Одеси - Харків. 

Що ви знали у шкільний період про країну, її культуру?

Данко Пташиний: Я щось знав, тобто, умовно, зі шкільної програми. Мені було відомо і про шістдесятників, і про Розстріляне Відродження і про перший пам'ятник Шевченкові в Харкові, але при цьому це все сприймалося так: ну було таке, та й що.  Але після повномасштабного вторгнення якось з'явилося бажання, поглиблюватися, вивчати це.

Наприклад, мене дуже цікавить історія Харківщини 16-17 століття, що настільки Слобожанщину можна вважати певним чином центром якось східняцького українства. І так само мені не вистачає досліджень якихось про Одеську область, Одещину загалом османського періоду. Я дуже мало знаю і хочу більше дізнатися, але це не допомагає, тому що джерел небагато. Просто історія мого регіону, коли російська пропаганда каже, що Одесу заснувала Катерина, потім можна почитати небагато, трошки-трошки заглибитися, зрозуміти, що це як мінімум маніпуляція. 

Цікаво що було до. Чому у нас є тяглість з давньою Грецією, але ніде це не показується, це не можна побачити ані відчути. І так само Хаджибей, всі знають Хаджибей, але мало що відомо про устрій, як люди жили в той період. Цього не вистачає. На жаль, переважно в Одесі культурне та інформаційне середовище було дуже сильно зросійщеним, під великим російським впливом.  Це, зокрема, і завдяки великим грошам, які на це росією виділялося. 

Я пам'ятаю дитинство з якихось російських серіалів, які постійно по телевізору транслювалися. Це нібито велика російська культура, але як окрема гілочка, яка від цього відходить - суто одеська культура, якась інакша. У нас свій одеський язик. У нас є Бабель, Ільф, Петров, Пушкін був в Одесі - це культурне надбання Одеси.  

Ці два титани,  які по суті панували в інформаційному просторі та створювали видимість певної опозиції,  що я, умовно, або руський, або одесит, який абсолютно окремий, і не було альтернативи. Не було розуміння, що може бути українська Одеса.  Я слабо собі уявляю, що тоді я міг, наприклад, або не я - хтось, заговорити в маршрутці українською, сказати: "На Грецькій, будь ласка". 

Марія Литянська