"Не треба боятися, бо ми праві", - Громовиця Бердник

Діти не зобовʼязані наслідувати своїх батьків, однак виховання вливає та формує людей. Про життя доньки дисидента, перші роки Незалежності ми поговорили з Громовицею Бердник - українською журналісткою, письменницею, дослідницею традиційної культури, яка є донькою філософа Олеся Бердника. Дивіться в повному варіанті та читайте у скороченому ексклюзивне інтервʼю про боротьбу, правду, сімʼю та культуру Півдня.

Ви досліджуєте традиційну культуру. Яке місце вона займає в нашому регіоні чи взагалі на Півдні?

Традиційна культура – скрізь. Україна – дуже мультикультурна держава, територія, земля. І так було завжди. У кожному регіоні були традиційні культури, передусім українські, але й інших етносів та народів, які проживали сукупно. Тим більше це стосується Одещини та Півдня, тому що тут, напевно, найбільш мультикультурний регіон. 

Саме південний регіон я не дуже досліджувала. Моя зона інтересів до цього часу була більше Гуцульщина, Карпати та трішки Полісся. В мене була мрія зробити гарну експедицію саме по Півдню, цікава не тільки Одещина, але й Херсонщина, Миколаївщина, Запоріжжя. Я її планувала якраз на літо 2022 року. 

У мене давня мрія приїхати та побачити один такий маланковий ритуал. Я знаю, що в Одеській області, у селі Осички, і там є ці Дідки. Дуже круто. Насправді це частина карнавальної європейської культури. Мені цікаво було б на власні очі подивитися. Я бачила, що цього року вони ходили, тобто це все відбувалося. Тому якщо все буде добре, наступного року я приїду і зможу вже сама побачити та відрефлексувати якісь речі, порівняти з чимось іншим. Що я, наприклад, бачила на Буковині або в Карпатах, або в Європі. 

Коли в мене випадає можливість, їду на карнавальні заходи в Європу. Карнавальна культура – це одне із моїх захоплень, можна сказати, тому що це як частини сакральної традиції. Але в мене є мрія написати таке дослідження саме про сакральний аспект загальноєвропейської карнавальної культури. Ну і, звичайно, українські карнавали, які збереглися. У нас це називається Маланкою, Масляною, або Масницями. Тобто це два періоди, коли ходили ряджені. Це все має свій сакральний сенс, це все має свою символіку. 

Безумовно, я впевнена, що тут збереглося дуже багато своїх власних традицій, можливо, і магічні традиції. Тобто те, що є моєю основною темою -  українська магія. Я більше працювала з карпатською традицією, тому що там збереглося багато живих носіїв, і з ними можна було поспілкуватися, записати з перших вуст. 

Треба розуміти, що Україна не тільки мультикультурна територія. Кожен регіон мав свою історію і проходив різні етапи розвитку і становлення, різний історичний досвід. Але багато що було знищено під час Голодомору. На Півдні України - своя історія - це зросійщення, вплив російської імперії, яка намагалася знищити ідентичність, особливо козацьку. 

Можливо тут були якісь характерницькі традиції, які не дійшли до наших днів, тому що відбувся розрив поколінь. Період визвольних змагань, потім Голодомор, Друга світова війна, голод після війни – це все наклало свої відбитки. 

Мої предки по мамі з Черкаської області. Тільки наприкінці 80-х років, коли дідусь помирав, ми дізналися, що в нас в роду були знахарі, прабабця була ворожкою, що вона мала ці сили й так далі. Люди просто боялися говорити. І багато хто боїться дотепер. Воно губиться, тому що люди мовчать, нікому не передають, навіть словами, не кажучи про те, щоб передати реальну традицію. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

На Захід України совєти туди прийшли після Другої світової війни. До того ж повстанці на Західній Україні були до кінця 50-х років. Тобто традиція збереглась на рівні живої передачі від дідів до онуків.

Ваш батько відомий дисидент, декілька разів був у таборах за свою проукраїнську позицію. Як ви дитиною реагували на ці події, чи було розуміння, що відбувається та чому?

Я належу до тих дітей, які знали, що таке обшуки та допити в КГБ з дворічного віку. Коли мама вийшла заміж за батька, він вже був виключений зі спілки письменників. Мені було три роки, коли він разом з Миколою Руденком, Оксаною Мешко та Левком Лук'яненком створили Українську Гельсінську групу. Але, насправді обшуки в нього були набагато раніше, тому що він був опальний письменник. До нього регулярно навідувалися.

Моїм товаришем по дитячих іграх був Оксен Лісовий, який зараз міністр освіти. В нас з ним була гра дитяча. Я ховаюся під стіл, а він так тук-тук-тук. Хто там? Вам телеграма. Двері відкривається. Ми з КГБ прийшли обшук робити. І я питаю, а ордер у вас є? І от коли мама з мамою Оксена почули це від трирічної дитини, то було, як то кажуть, і сміх, і гріх. Але насправді мама в мене дуже великий молодець, вона з дитинства в мене заклала, що ми праві, що тато правий, що його переслідують, тому що він пише оце та оце, тому що хоче волі для нашого народу, країни. Це було в мене закладено з самого дитинства, як і те, що не треба боятися, бо ми праві. 

Була історія. Ми з мамою завжди українською мовою розмовляли - це наша рідна, з народження. Щобільше, я до 12 років російською не розмовляла взагалі. Тобто я її знала, але поки я не пішла вчитися в київську школу, російською не говорила. Ми їхали в тролейбусі в Києві, тато тоді вже був у таборах, розмовляли українською, я достатньо голосно щось розповідала. Навпроти сиділа тітонька, видно, її роздратувала українська мова чи активна дитина. Але вона так каже: "Девочка, ты такая шумная, не боишься, что тебя милиция заберет?”. А я так витяглася: “Я не тільки міліцію, а й тих ваших кгбіських падлюк не боюся". Тролейбус занімів, мертва тиша запала. 

Ми на наступній зупинці вийшли. Звичайно, мама мені розповіла, що не треба робити такі гучні заяви в громадському транспорті. Але це, як то кажуть, не смішна трішки ілюстрація в яких ситуаціях моє дитинство проходило в цілому. В мене абсолютно не було думок, що це неправильно. З одного боку, я іншого не знала, тому що я народилася в цій сім'ї. З іншого боку, мама мені дуже багато що розповідала. Зокрема, коли тато сидів у таборах, я йому писала листи, він мені теж писав індивідуальні листи, багато віршів мені звідти написав, навіть є така збірка, називається "Вірші для доні" - в таборах написана. 

Чим стало здобуття Незалежності для вашої родини? 

По-перше, це була реалізація того, за що тато боровся. І це була реалізація того, про що він мріяв. Власне, в цьому була суть Української духовної республіки. Це програма саме культурного, ідеологічного, національного розвитку держави. Тато розумів, що 70 років Україна була під владою імперії, в якої дуже чітко працювали певні ідеологічні контексти. 

Коли Україна стала незалежною, то їй потрібно дати нові контексти та новий план розвитку не просто як держави, а культурної нації, культури в цілому, історичної ідентичності та розуміння самого себе. Тобто тато вважав, що кожна нація, держава і народ, крім звичайного життя, має ще дуже високу мету. Ради чого взагалі існує держава? Що ми маємо робити, щоб залишитись слід в історії? Є велика американська мрія, японське чудо тощо.  

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Тато якраз Японію наводив як приклад, що вони дуже високотехнологічна країна, з дуже високими здобутками та планом розвитку набагато років вперед. Але разом з тим вони пам'ятають про своє минуле: самурайський дух, традиції, мистецтво, самоусвідомлення лежать в основі виховання. 

Він вважав, що ми повинні козацтво, князівську історію, знання про наших героїв, подвижників закладати собі як нарізним каменем. Що це мають бути орієнтири, на яких треба виховуватися. В нього була ідея, що нам потрібні герої, Україна має стати нацією героїв. Він завжди казав, що якщо ми цього не зробимо, росія нас не відпустить. Він не казав, що точно буде війна, але передбачував, що може загрожувати кровопролиття, якщо ми не закладемо національну самосвідомість з самого початку існування незалежності. 

З нього тоді навіть дехто сміявся, і навіть вчорашні соратники дисиденти йому говорили: "Олесь, ти говориш захмарні речі, яка війна? Ми знайдемо спільну мову. І нам потрібні не герої, а економісти, банкіри, нам потрібно економіку розвивати. А ти про якийсь героїзм говориш". І от зараз останні 10 років я постійно це згадую, що якби тоді цей героїчний культ був введений на рівні свідомості, то в нас би все інакше склалося. 

Разом з тим, останні 10 років показали, що героїчний дух нікуди не дівся. Якщо він в нації є, то пробудиться в екстремальних умовах, в той момент, коли це необхідно. Це і відбулося у 2014 році, потім у 2022 році. Я сподіваюся, що цей дух ніколи не загине і завжди будуть народжуватися діти, які його в собі нестимуть. 

У вашій родині є ситуація, яка стала знайома багатьом з початком повномасштабного вторгнення. Свого роду протистояння зі старшою донькою Бердника Мирославою, котра є російською пропагандисткою. Як так сталося, що у такій родині є людина з настільки полярними поглядами?

Насправді нічого дивного немає. Це сумно. Я б не хотіла, щоб це було. Але є, як є. Насправді тато практично не брав участь в її вихованні тому, що він розлучився з її мамою, коли їй було 10 років. Далі там було зовсім інше виховання. Це по-перше. По-друге, після татової смерті у 2003 році, вона перестала з нами спілкуватись. Тато був єдиною ниточкою, яка нас пов’язувала. Її чоловік так само журналіст. Ми працювали разом в кількох медіа. Я цього всього не заперечую. Щобільше на початку 1990-х років, вона так само носила вишиванку, говорила українською мовою. Навіть на звертання російською відповідала українською, тобто в неї це все було. 

У 2004 році відбувся перелом, вона з нами перестала спілкуватися. Починаючи з 2008 року, коли вона почала вести свій живий журнал "Варяг", ми зрозуміли, що вона просто пішла за гроші, стала пропагандисткою, працює на росію. Спочатку це було дивно, намагалися щось пояснювати, потім я зрозуміла, що не треба нічого пояснювати, треба просто робити своє. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Я всім розказувала, що ми не спілкуємося. Крім того, що вона по крові донька мого батька, нас нічого не поєднує. У 2013 році, коли почався Майдан, ми з нею взаємно заблокувалися в усіх соцмережах, тому що вона почала моє ім'я тягати у своїх публікаціях. Звичайно, найгірший момент у тому, що вона використовує ім'я батька, вириваючи з контексту його фрази, використовуючи їх на підтримку того, що вона пропагувала.     

Тоді мені це набридло. Я їй запропонувала публічно пройти ДНК-тест, сказав, що я сумніваюся, що в нас один тато. Її це звичайно порвало на шматочки, і ми взаємно заблокувалися. Зараз, я так розумію, вона набагато менше про це все пише тому, що зараз є стаття. Враховуючи, що вона в росію не виїхала, то її прямий шлях в СБУ. Звичайно, сумно, що це є. Але, знову ж таки, батьки не відповідають за своїх дітей, і діти теж не зобов'язані наслідувати своїх батьків. Вона те, що є, я те, що є, кожна з нас займається своїм. 

Марія Литянська