22 січня 2025 р. 19:43
"Допомагати дітям, дитинство яких вкрали", - історія волонтерів, які впроваджують лікарняну клоунаду
6067
Фото надали співрозмовники
Різні за віком, темпераментом, життєвим досвідом, але однаково віддані спільній справі. Херсонські волонтери Максим Ревега, Роман Автоменко та Лілія Каманчу вже майже пів року дарують посмішки маленьким пацієнтам медичних закладів міста. Об’єднавшись, вони започаткували в Херсоні практику лікарняної клоунади, яку адаптували до життя у прифронтових умовах.
Початок повномасштабного вторгнення
До початку повномасштабного вторгнення Максим, Роман та Лілія кожен займався своїм. Про те, що війна може стати реальністю для їх міста та країни, а тим паче, що в майбутньому вони настільки кардинально змінять рід занять, і подумати не могли. Найбільш наближеним до теми війни був Максим. Чоловік мав багато друзів волонтерів, разом з якими допомагав постраждалим внаслідок подій 2014 року: "Не вірив до останнього, думав, все швидко скінчиться… Потім зрозумів, війна справжня. Повне усвідомлення прийшло після перших прильотів та зустрічі з окупантами очі в очі, коли проїздив повз одну з наших церков".
Як дивний жарт сприйняла мамині слова щодо початку війни й Лілія, на той час була 15-річною школяркою, яка ще минулого вечора готувалась до уроків. Розказує, що ранок 22 лютого 2024 року запам’ятає назавжди: "Не могла зрозуміти нічого, а потім почула гучні сирени, мурахи по шкірі, збір тривожної валізи, паніка та невідомість", – каже дівчина.
Окупація та прифронтове життя – як ходьба по лезу
Окупація для херсонців стала часом кардинальних змін не лише в контексті приходу ворога, а й зміни особистісних орієнтирів, визначення подальших дій та адаптації до умов життя. То ж хтось обирав чи лишатись, хтось просто чекав, інші діяли.
Максим організовував речову допомогу для тих, хто залишився буквально в халаті й капцях. Окрім цього намагався вплинути на ситуацію за допомогою соціальних мереж, знімаючи відеоролики.
В окупації все це було небезпечним. По всьому місту стояли ворожі блок-пости та діяли перевірки. Окупанти, побоюючись партизанської роботи, забирали на підвали представників цікавих їм професій, всіх підозрілих або ж тих, хто не приховував проукраїнської позиції. Тому будь-яка діяльність та рух по місту були справою ризиковою. Максиму не раз доводилося опинятись на межі.
"Одного разу у справах необхідно було їхати в іншу сторону міста. Нашу маршрутку зупинили на одному з постів. Всіх чоловіків вивели, почали перевіряти. Хлопця двоє окупантів забрали й відвели в наші херсонські дубки. Було чутно, що били. Я стояв з думкою, що можу бути наступним. Але зі мною їхав друг Мухамед. Він погано говорив українською, це врятувало. Я дуже схожий на іноземця, ще й говорю арабською, тож сказали, що я його перекладач. Раптом прозвучало: "Забирай своего араба, садись назад в маршрутку". Навіть не перевірили речі та документи. Таких випадків багато було, іноді мене наче не помічали. Берегло", – згадує волонтер.
Разом з Мухамедом Максим навіть спробував піти у невеличку розвідку, коли в місті розпочали примусову паспортизацію. Скориставшись образами іноземців, чоловіки підійшли до імпровізованого росіянами паспортного столу. Мухамед звернувся до їх представників, сказав, що має громадянство іншої країни, наголосив, що українське не отримав, але начебто хоче взяти російський паспорт. І йому відмовили, бо паспортизувати мали на меті виключно херсонців українцівя.
Залишивши людей без зв’язку, росіяни видавали сім-картки за умови наявності паспорта. Тобто, якщо людина хотіла зв’язок, то зобов’язана була взяти паспорт. А разом з цим комплектом отримувала прихований моніторинг особистості, як тільки активує сім-карту. Але провертати такі речі з українцями, каже Максим, було марною справою, бо наші люди завжди знаходять вихід.
"Херсонцям вдавалося перекупляти сім-карти. Окрім цього, мали по два телефони. Я принципово не хотів брати їх сімку, і не дарма. Коли все ж довелось, бо без зв’язку складно, то поставив її в інший телефон, який був для перевірок. Він щоночі жив своїм життям. Сам вмикався, гортав соцмережі, галерею, як у фільмах. Тобто мене вели, я знав, що був у якихось списках, це пізніше підтвердилося. Напевно контролювали через журналістське минуле та контакти з арабським світом. Вони навіть соцмережі мої ламали та чистили те, що я публікував. Тому намагався бути обережним", - ділиться чоловік.
Окупанти, каже волонтерка Лілія, були справді дуже поінформованими. Знали про тих, хто мав яскраву проукраїнську позицію, напевно, все. Тож іноді, люди навіть не встигали вийти з дому, як незвані гості зі зброєю в руках вже стояли на порозі та вибивали замки. Така ситуація сталася і з сусідами дівчини. Почувши плач, вона вийшла підтримати та заспокоїти жінку, але там стояли окупанти, які наголосили, що краще піти, інакше "тут на полу подъезда и останешься".
Те, що допомагає триматись
Безпекова ситуація та умови, в яких зараз доводиться жити херсонцям виснажують емоційно. Окрім того, що люди перебувають у стані постійної настороженості, тривожності, ризику через ворожі дрони та обстріли, майже щодня вони ще й бачать чиюсь загибель, сльози та біль.
"Часто приходиш додому і розумієш, що всередині пусто, але потім згадуєш скільки хорошого зроблено і скільки ще необхідно зробити, тоді одразу легше", – ділиться Лілія.
Особливо важко, зазначають волонтери, коли доводиться хоронити надійних товаришів, з якими пройшли багато. "Реальність така, що будь-яке скупчення людей для окупантів є ціллю. Це так цинічно, але навіть під час процесії поховання неподалік кружляють дрони. Так було і нещодавно, коли прощалися з Павлом. Замість того, щоб бути поруч, я стояв і слідкував за дроном, щоб раптом наблизиться, реагувати. За всім напруженням ми навіть не одразу звернули увагу, що поруч з труною Паші стояв брат близнюк, про якого знали не всі присутні, а від цього мурахи по шкірі", – розповідає Максим.
Попри складнощі, зазначає Максим, волонтерство - те, що рятує. Зараз чоловік є головою херсонської філії БФ "Patriot Ua", яка допомагає містянам. Власне завдяки цій роботі Максим, Роман та Лілія наважились спробувати надавати херсонцям додатково психоемоційну допомогу. В таких реаліях психологічне розвантаження – річ необхідна. Говорять, це те, що допомагає триматись, особливо – дітям, дитинство яких вкрали. Тож вже майже 6 місяців Максим, Роман та Лілія дарують їм прості радощі за допомогою лікарняної клоунади.
Це не та традиційна клоунада
Волонтери зазначають, лікарняна клоунада в прифронтовому місті – це не та традиційна клоунада, яку всі знають. У Херсоні аудиторія та атмосфера інші, цю практику довелось адаптувати.
"Спробувати в Херсоні лікарняну клоунаду запропонувала моя подруга Марія Бурдова. Вона з командою працює з 2014 року з військовими, які лікуються. А ми вирішили працювати спочатку з дітками в медичних закладах. Я в дитинстві лежав часто в лікарнях, тому розумію ту атмосферу, а тут ще й така безпекова ситуація. А ось коли є ті, хто поговорять з тобою на цікаві тобі, як дитині теми, то вже інша справа і настрій. Тому ми подумали й вирішили спробувати, але врахувати всі нюанси Херсона та психоемоційний стан дітей в таких умовах", – зазначає Максим.
Перш ніж розпочати роботу, волонтерам довелось опанувати базу лікарняної клоунади. Навчалися у професійних лікарняних клоунів, які приїздили до Миколаєва. Команді дуже пощастило, їх наставником був відомий рівненський актор та режисер Корній Демидюк, який навчав клоунесу Охмадиту.
Фото надали співрозмовники
Аби допомогти зі стартом лікарняної клоунади в Херсоні, він навіть приїздив до міста і разом з командою завітав до медичних установ.
"Корній відзначив, що херсонські діти зовсім інші. Воно й не дивно, адже після окупації, деокупації, щоденних обстрілів дітям надскладно. Вони просто розучилися спілкуватися з ровесниками та сміятись. Їхнє дитинство вкрадене. Тому ми для них – відрада", – наголошує Максим.
Фото надали співрозмовники
До кожного треба знайти свій ключик
Діти різні, то ж і персонажів волонтери вигадали різних, аби знайти підхід до кожного. Так, з’явилися образи Кімо, Міні та Пупсика. Імена, говорять, було не складно обрати.
"Максим жив у Єгипті, то ж згадав про скорочення імені Карим і тепер він Кімо. А ось героїня Лілії зветься Пупсик. Саме так її все життя називає мама. Я ж назвав свого клоуна Міньою, від Міньйон (мультиплікаційний персонаж, - ред.). У мене навіть елементи костюма про це говорять. До речі, наші костюми також відрізняються від традиційного клоунського вбрання та й грим ми не наносимо", – пояснює Роман.
Кожен клоун, розповідають волонтери, має свій характер: хтось заучка, фантазер і водночас вчитель, хтось гіперактивний жартівник, а хтось спокійний та творчий.
"Наше головне завдання – допомогти дітям розвантажитись, відвернути від страшної реальності або ж допомогти пережити всі ті емоції та почуття, які накопичились. Ми як психологи, тільки з червоними носами та яскравими образами. А робимо це виключно зі згоди самої дитини чи її батьків, адже буває різне. Тому наше найперше правило – постукати та запитати дозвіл. Якщо ж він є, то заходимо, оцінюємо ситуацію, визначаємо що дитині більш притаманне - спокій чи актив. І тільки тоді починаємо діяти. Адже до кожного потрібно знайти свій ключик", – зазначає лікарняний клоун Максим Ревега.
Комунікація з дітьми в Херсоні, наголошують волонтери, потребує особливої уваги до деталей. Діти там, справді, інші, занадто рано дорослішають. У свої роки вони не з чуток знають що таке окупація, коли виліт, а коли приліт, що таке дрони та чому від них треба ховатись. Вже не пам’ятають або ж і зовсім не знають як воно, жити у безтурботному дитинстві, навчатись у звичайних школах, а не в укритті та бавитись на дитячих майданчиках.
"Наші діти забули звичайні радощі дитинства, а хтось і зовсім ще не пізнав їх, та попри це, вони посміхаються. А їх посмішка для нас – нагорода. Значить ми виконали свою місію", – розказує Роман.
Також волонтери розповідають, що обожнюють працювати з особливими дітками. Вони завжди раді бачити Кімо, Міню та Пупсика, швидко йдуть на контакт та мотивують. Це заряджає та допомагає відірватися від нелегкої буденності.
"Коли дитина посміхається і з радістю тебе обіймає, впізнає на вулиці без костюма, це не передати словами. Для нас це своєрідна терапія. Адже часто ми йдемо настільки виснаженими всім цим, а щоб дарувати позитив іншим, треба і самим його випромінювати, мати те світло всередині. Діти якраз його і запалюють", – зазначає лікарняна клоунеса Лілія Каманчу.
Лікарняна клоунада має розвиватися
Оскільки, такої психологічної допомоги та підтримки у Херсоні потребують не тільки маленькі пацієнти, волонтери розширюють аудиторію, тож почали працювати з іншими установами.
"Співпрацюємо тепер і з різними центрами, тому іноді відходимо від лікарняних клоунад та влаштовуємо заходи з анімацією, наносимо аквагрим, долучаємось до моментів вручення подарунків у передсвятковий та святковий період. Виїздили до одного спортивного центра, де налаштовували дітей на тренування. Різне було", – розповідає Лілія.
Фото надали співрозмовники
Поки лікарняну клоунаду практикують лише в місті, але в планах мають розширення географії. Розповідають, є ідея приєднатися до виїздів за межі Херсона з дитячою обласною лікарнею як група підтримки для пацієнтів або ж приєднатися до команди, яка нині евакуює людей. Окрім цього, розвиватимуть і напрям роботи з військовими. Волонтери наголошують:
"У цей складний час, для людей ми – те необхідне перезавантаження, переналаштування на позитив. Тому лікарняна клоунада має розвиватися і ми зробимо для цього все можливе".
Анна Шаповал