"Не можна любити Пушкіна і не любити росію", - літературознавиця Ірина Нечиталюк

Деколонізаційні процеси в Одесі створили ситуацію опору, несприйняття, сварок та полярних думок. Про те як на цей хаос вплинуло "щасливе радянське дитинство" та вивчення української літератури ми поговорили з Іриною Нечиталюк — кандидаткою філологічних наук, доценткою ОНУ імені І.І. Мечникова, лекторкою та популяризаторкою української літератури. Читайте в скороченому варіанті та дивіться у повному інтерв’ю на Інтенті про втечу від реальності, одесику, життя "понаїхавших", українську мову, молодь та Пушкіна.

Чи впоралося вивчення української літератури зі своєю місією? Безліч сюжетів про те як росія нищила українців, біографії письменників. Згадати хоча б, що Василь Стус замордований у 1985 році. Однак чому 2014 рік та 24 лютого стало сюрпризом для багатьох?  

Вивчали та знали погано. Моя початкова школа - це повністю Радянський Союз. Тобто люди трішки старші за мене ніколи не вчили нормально українську літературу. Більшість населення України дотепер не вчили українську літературу. І у них абсолютні стереотипи, що це дуже сумно і нудно. І якщо я з дітьми можу це подолати дуже легко, кілька занять і ми вже фанати української літератури, то вони приходять додому, починають сімейні розмови, і мама з татом каже на кшталт: "Ой, фу, я пам'ятаю, це так жахливо". І оця моя праця майже в нічого перетворюється. Стереотипи дуже сильні. 

Нам треба працювати зі старшим населенням. Має бути величезна кількість популярних програм. Я мрію про те, що наше місто буде сповнено білбордами зі словами про Одесу Яновського, Довженка, віршами Ліни Костенко, щоб ця бульбашка розросталася і не було шансів у людини не знати українську літературу. Не впоралось, ні. Не могла впоратись, не було жодного шансу насправді. 

Про Стуса. Це моє життя. Я прожила щасливе радянське дитинство, а потім дізналась, що в цей час, коли я думала, що нема країни прекраснішої, чим та, де я живу, люди сидять за ґратами. За що? Тільки за те, що поети. В'язні сумління. Тільки за те, що мають якусь певну думку. І для мене цей стрес стався десь у 18-20 років. А люди до цього досі ще не подоходили, не переоцінили та не склали пазли. І ось Стус саме в цей час боровся, висловлював свою думку. І не він один. Святослав Караванський, Галина Могильницька, Ніна Строката, Олекса Різників та інші. 

Що сталося в моєму студентстві. Ми отримали масив інформації не тільки про Розстріляне відродження, ми мали працювати з попередніми епохами. Наприклад, коли ми відкрили Шевченка, перечитали "Кобзар", то виявилось, що це не той Шевченко, який одноклітинний, три вірші має. Коли ми відкрили Лесю Українку, а там не тільки: "...Досвітні вогні, переможні, урочі, прорізали темряву ночі…". Це не тільки про революцію написано, і точно не про радянську революцію. То це теж величезне здивування. А потім до одесики, розумієте, поки оці великі масиви інформації перепрацьовуємо, а до нашого рівня, одеського, ми ще тільки доходимо. І я на кожній парі студентам говорю, що можливо це ви зберете всю інформацію, яка у нас є. Конкретно наша проблема в тому, що голос Одеси дуже слабко звучить на мапі української культури. Одеса ще чекає дослідників, я дуже їх сама чекаю, десь свою провину відчуваю, що багато чого роблю, а треба сісти писати. 

Ви знаєте, легко бути українським філологом у Львові, у Харкові, можливо, тяжче, у Києві точно легше. А от щоб бути українським філологом в Одесі - окремий квест. Непорозуміння є з усіх сторін.

Але те, що зараз відбувається, мені дуже подобається. Чекаю, що буде щось далі із захопленням. Це при тому, що зараз війна і ми зазнаємо тиску колосального. У нас не припинялося життя літературне та культурне, навіть під загрозою безпосереднього вторгнення. Не вистачає мені Одеси літератури, яка зараз видається. Тут я дуже рада, що є Валерій Пузик, Андрій Хаєцький, які озвучують, говорять про нас і окреслюють нашу присутність в Україні.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Цей період зростання та становлення впливає на нас сьогодні. Що ви можете розповісти про Балту, яким було це місто, коли ви зростали та що читали в той період? 

Це моє рідне місто, але я там жила у військовій частині. І це окремий мікросвіт. Хочу сказати, у зв'язку з тим, що понаїхали, з яким я зустрілася десь вже у 20 років в Одесі. Це для мене була така дивина, тому що коли ти все життя живеш у військовій частині, то всі понаїхали. Там немає корінних, і навіть більше, мої батьки - лікарі, і ми залишалися в цій частині, а навколо нас постійно рух був броунівський. Хтось виїздив до Монголії, Німеччини, Куби, потім поверталися. І ми, які нікуди не їхали, навпаки, були в якомусь стані, що всі понаїжджають, а ми тут місцеві. 

Я знаю, чому ностальгують люди, а саме військові, за Радянським Союзом. Вони не жили в Радянському Союзі за великим рахунком взагалі. Тому що військова частина – це окремий світ. За кордоном, за забором стояли у нас охоронці по периметру, зі своїм постачанням. У нас були свої магазини, в яких було те, що ніколи в Балті, на прилавках не було: виноград, апельсини, згущене молоко, спеціальний одяг, звісно, який безплатно видавався. Щоб ви розуміли, у мами не було теплого халатика, тому що кватирки не зачинялися - було дуже тепло взимку в будинку. Тобто ці люди не знали, як живе Радянський Союз. Вони подорожували по ньому, але з однієї військової частини в іншу, тому є уявлення, що я об'їздив весь Союз. Нічого вони не знають насправді. Усі військові частини жили однаково. 

У нас була комуна - будинок на вісім квартир. Звісно, що ніколи не зачинялися двері, дуже багато молодих родин. Мої батьки лікарі, тому ми ходили, допомагали з немовлятами, бо ж чоловіки військові, постійні наряди - їх вдома нема. Взаємодопомога постійна. Папа дуже нервувався, тому що всі інструменти, які у нього були, постійно десь були в якійсь іншій квартирі, а не у нас. 

Я точно знаю, що мене сформував тоді твір "Червоне і чорне" Стендаля. Матильда - прекрасна, вона мені дуже подобалась, як вона розмовляла з чоловіками. Мені, наприклад, запам'яталося, які гостроти спадали їй на думку завчасно. Блискучий розум, вона могла імпровізувати під час бесіди, це було прекрасно. Думаю, що я намагалась бути такою, як вона, іронічною, саркастичною. Намагаюся бути розумною. Пушкіністи мене закидали буквально в тому сенсі, що я дуже нерозумна. Я думаю, Боже, немає дня в житті, коли б я не вчилася, тому що мені це дуже подобається насправді. Я отримую колосальне задоволення, коли дізнаюся щось нове. А ось, і тут, вчився, вчився, виявляється, що ні, не так. 

Інтерв'ю про імперські наративи у Пушкіна викликало резонанс. Чи очікували ви чвар після цього? 

Я не очікувала, що це аж так широко розійдеться, тому що я ж багато насправді говорю, у мене багато інтерв'ю та записів про одеських та українських письменників. Чому? Навіть коли пишу про шпиталь, треба обов'язково там слово Пушкін ставити, щоб люди хоч зайшли подивитися, з чим же ж ми там ще живемо, окрім цього. 

Оцей резонанс мені сказав, що я зробила все правильно. Зачепила. Я готувалася серйозно, перебрала всі пункти буквально з енциклопедіями, передивилася, знайшла джерело авторитетне. Хто складався на цей пам'ятник, скільки грошей дала дума, скільки назбирали у меркантильних, цитую, одеситів. Я розуміла, що не маю права помилитися, тому що це обов'язково буде розібрана помилка. Я думала, що може це одна-дві людини зробить, а не так масово. І насправді коли я перечитала злобні вислови, крім того, що я дурна, і це бред, або дамочка хоче популярності, і тому вирішила про Пушкіна поговорити - щоб мене докорити, чи я десь не права - так і не змогли. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Ви знаєте, чому я ще погодилася? Тому що я спостерігаю за тим, що відбувається і думаю, що там є потужні голоси. І взагалі проросійська спільнота дуже говірлива. Вони ще на історіях марксизму-комунізму навчилися робити. Я просто слухаю їх спічі, все вкладається в матриці попередньої епохи. А з нашої сторони так мляво. Нас поливають брудом, а ми переминаємося з ноги на ногу і мовчимо. 

По-перше, я літературознавиця, а по-друге, у мене російська література прекрасно викладалася в університеті. Мене спитали мою думку, і я маю право її висловити. Останньою крапкою, коли я з цим розбиралася, а насправді боялась вступити в клітку з тиграми, гієнами, то мені надійшла звістка про смерть мого однокласника. Ну це не чесно. Хлопці втрачають життя, не бояться, а ти боїшся висловити свою думку і що комусь буде не так, чи ти когось образиш. Думаю, ні. Це неправильно і нечесно. 

Нічого абсолютно проти Пушкіна не маю. Так само на полицях він у мене є. До речі, я думаю, що не в багатьох тих, хто мене хейтив, він є прочитаний в такому стані, як у мене. Я розумію цю ностальгію і за що можна любити Пушкіна. Але, знову ж таки, треба визнати, що не можна любити Пушкіна і не любити росію. От не можна. Я не збираюся нікого змінювати, але не робіть це з вашими дітьми. Навіщо ви зараз змушуєте своїх дітей через Пушкіна спочатку симпатію вбачати до росії, а потім… Оце замилування природою, берізки - це прошивка. Того вони й національні поети. 

До речі, мені дуже цікаво, чому саме Пушкіна вони обрали? Вони ж, власне, знищували всю верству, яку собою являв Пушкін. Він дворянин. Все це пояснюється дуже добре. По-перше, ностальгія за дворянською культурою нікуди не поділася. Власне в 30-ті роки він дуже зайшов. Тому що коли нам дуже важко, то хочеться чогось легенького, от прям щоб мозок вимикався. На секундочку в Україні в цей час Голодомор. А потім мені демонструють бабусь, які знають Євгенія Онєгіна на пам'ять і пережили Голодомор. Це втеча від реальності. Куди змогли, туди втекли. До речі, в Шевченко від реальності тікати неможливо. Тому що Шевченко дуже дієвий. У нього будь-який негатив не залишається фіксацією. Обов'язково треба реакція. Ви помітили, що тут щось погане - робіть щось з цим, так жити не можна - змінюєтесь. У Пушкіна цього немає.

Хочеться думати про те, що є і хороші сторони. У 2014 році спостерігали, що молодь, яка вступала в університети враховувала Революцію Гідності, вступали аби навчитися політології, журналістиці, щоб мати змогу змінювати. Як сучасні студенти відреагували на повномасштабне вторгнення? Чи змінилися вони?

У 2022 році я дивилася, що студенти мої зрозуміли, більшою мірою українською пишуть. Якщо не пишуть, то я якось про це натякала -  хто як не філологи українські. Тоді багато людей перейшло на українську. Я спостерігала в Facebook, багато працівників музеїв. Я так думаю, що моя мрія збувається, правда, в дуже химерний, неприродний спосіб. А потім страх відійшов, і все повернулося. Бо бути українським громадянином, розмовляти українською мовою – це робота. Щоденна робота, треба прокачувати свої скіли, навички, треба словниковий запас свій розширяти. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Словниковий запас у вас не взявся російською мовою за один день, ви його з народження прокачували. То, власне, можна ж це все зробити з українською мовою. Тут такі полярні думки. З одного боку, фу, це так просто. З іншого боку, ой, ні, це так складно, я ніколи не дійду до цього. А істинне, як завжди, десь посередині. Це шлях, який треба долати, докладати зусиль. Більшість зламалася не на зусиллях, а на опорі середовища.

Насправді ви знаєте, що зараз питають журналісти у мене? А як так сталося? Мене питають, про те, як стався такий вибух культури в Україні в цей час. А я не знаю. Не знаю, де ми беремо силу між вибухами ходити в театри, на виставки, читати лекції, слухати їх, читати книжки. І це все з таким щирим захопленням робиться. Такий рівень насолоди, коли подивився виставу, встиг без повітряної тривоги. І мистецтвом насолодився, і якось між крапель пройшов, тебе не вбили. Прекрасно просто. Тобто ми ще якось мистецтво відчуваємо зараз так гостро, що мало кому таке, може на щастя насправді так випадає, але якась компенсація є у нас.  
 

Марія Литянська