"Волонтери, які заробляють на допомозі, принижують мене", - Дмитро Милютін

Не важливо до якої сфери занять залучена людина, коли навколо війна. Ми маємо об’єднуватися та максимально концентрувати свої зусилля та вміння, аби боротися далі. Ми запитали Дмитра Милютіна - власника парфумерної лавки та волонтера, чому є люди, яким все одно і поговорили про допомогу військовим, гордість, масштаби та Одесу. Дивіться у повному варіанті та читайте у скороченому ексклюзивне інтерв’ю на Інтенті про довіру, гроші та бажання бути вдома. 

Розкажіть основне про вашу справу, відколи це виникло?

Взагалі, то в мене є декілька відповідей на ці питання, тому що колись я казав, що це з моменту, як повинен був з’явитися на світ мій перший син Жора. І це 24 роки. Потім я згадував якісь моменти свого життя і зрозумів, що це було на першому курсі інституту. А це вже 30 років. А потім я зрозумів, що ще перемотував свою пам'ять на дитинство і згадав, що у нас була дивна ситуація з моїм братом. У моєї мами були парфуми дуже коштовні - Christian Dior, він їх в раковину вилив і туди чорнил налив, щоб була у нього красива штучка. І мама після цього ховала від нас цю коробочку. Батьки залишали приміщення на довгий час, я їх знаходив і перенюхав ці парфуми. І напевно, що це був початок. Я не знав, чому я це роблю, але це була та стартова точка, з якої ми почали знайомство з парфумерією. У тата були парфуми, які зараз теж маю у своїй колекції. Без них я не можу. 

В який момент після початку повномасштабного вторгнення, ви зрозуміли, що можна розпочинати працювати?

По-перше, я з 2014 року волонтер. І там просто масштаби були зовсім інші. Тобто ми возили всяку медицину на Широкий Лан, тому потім ми познайомились з хлопцями, снайперами й допомагали зібрати групу. Там різні речі були - кікімори, ножі та всяке. Я витратив десь 25 тисяч доларів тоді. Ну тоді така сума величезна, я вважав, що це було багато, але стався 2022 рік.

Десь у 2021 році в жовтні мені запропонували хлопці зробити інклюзивні наліпки. Я не розумів, для чого вони. Я їх замовив. І там якийсь термін вони повинні були вироблятися київським заводом. І ми їх отримали в червні 2022 року. Я вже і забув про них, але вони дуже були потрібні. Тобто це у випадках поранення в груди. Багато життів врятували, тому що там було на замовленнях десь 1200 штук. І це дуже багато. 

Фото надав співрозмовник

А в час, коли сталася повномасштабка, я готувався з сім'єю. Я знав, що це з ймовірністю у 98% станеться. Хотів вивести сім'ю кудись. Ми поїхали в перший день до родичів в Одеську область. Побули в них дві доби. Я вважав, що мені потрібно в Одесу вертатися, брати рушницю, стояти десь на березі та стріляти в сторону кораблів. Щось там я чекав, я сказав, що повинен туди їхати. А вони сказали, що зі мною поїдуть. Як повернулися, я взяв сина і ми поїхали витрачати кошти на гліцерин, все для того, щоб робити ці коктейлі Молотова. І все, кожного дня ми витрачали по 5-6 тисяч доларів, які я просто акумулював перед вторгненням. Я вважав, що я з цими коштами сім'ю відправлю за кордон. Ми повернулися і всі ті кошти десь за два тижні витратили. А потім що? Ну потрібно працювати, тому що там було 8 березня. Як ми до нього відносимось, це таке, але почали телефонувати мої клієнти. 6 березня ми вже були тут. Я торгував, всі кошти, що ми тут отримували, відправляли. Від вторгнення і до квітня було витрачено десь 1,8 мільйона гривень. Це тільки за оцей період. 

Ви думали над тим, чому одні люди долучаються, а інші - ні, якою була ваша мотивація тоді у 2014 році?

Дитинство, книги, я так вважаю, що повинен і все. Це моя держава, я не можу бути осторонь цієї ситуації. Це війна. Прийшли ті, кого ми менш всього чекали тут. Але потім ми вже зрозуміли, що вони давно цього хотіли. 

Перший місяць взагалі було абищо купити, тому що потрібно було майже все. РПС (ремінно-плечова система, - ред.), я не знав, що це таке, триточкові ремені для автоматів. Плитоноска, то хоч по слову, можна здогадатися, що це. А що таке РПС, я не розумів. 

Потрібні були берці, все зачинено ж було. І ми з моїм другом разом були, в північному ринку на Поскоті. І тут відчинена ролета, і жінка там щось розбирає. Я бачу берці, оці якраз військові. І ми купили все, що в неї було. Три дні вивозили в неї ці берці, в неї купили два магазини. 

Лопати, скоби для подовжувачів, для електричних дротів - просто все. Хлопці займалися зварювальними роботами. Ми їм давали електроди, машини зварювальні. Потім, я купив їм професійний станок для зварювання за 55 тисяч гривень. Каже, що без такого станка він би це виробляв у рази повільніше. 

Чотири автівки купили за цей період. У мене був дивний запит, це дрон з тепловізійним обладнанням. На той час це майже неможливо було знайти. Він коштував 450 тисяч гривень. Я придбав. Але з поганої інформації, він пробув на фронті десь тиждень. Півмільйона гривень за тиждень. Вибили його кацапи. Посадили десь. 

Автівки всі мої живі. Я в шоці. Тому що з 2023 року всі чотири є. Вони працюють, одну мені повертають, тому що вона вже в дровах. 

У чому є потреба зараз? 

Зараз, з 2022 року, я виробляю м'які ноші та термоковдри. Але м'які ноші ми виробляємо з липня 2022 року, а термоковдри з жовтня. Я зосередився тільки на виробництві цих двох видів. У мене запити, тільки дай, дай, дай, дай, дай. Я ж кошти не беру за ці речі. Тобто мені скільки кажуть, стільки я відправляю. Дуже багато там життів це врятувало - 27 людей на ношах винесли, далі мені вже перестали просто говорити. 

Мій син зараз виробляє амуніцію. Вони досягли таких вершин, що я в шоці. Дуже поважні військові носять їх речі. І мені не соромно за свого сина, я ним пишаюсь. Вони не зупинилися на якості, а прагнуть постійно покращувати свої ж вироби. Тобто вони їздять на передок і питають, як воно працює і як покращити, кожного разу. До них звертаються навіть військові з Ізраїлю, для яких вони почали шити речі, що в їхній армії відсутні. 

Чи стало навколо вас більше людей, через те, що ви займаєтеся волонтерством?

Ті люди, які бачать мене на Фейсбуці, і якщо я даю запити, вони відкликаються, це мене дуже тішить щоразу. Я бачу, що люди за це вдячні, дуже багато людей. Є люди, які приходять, беруть цей парфум і просто дістають 1000 - 2000 гривень. У мене був випадок, коли приходила дівчина - дуже проста людина. І в неї є син, який тоді був студентом. І він перерахував мені на рахунок 0,3 біткоїна, який тоді коштував десь 21 тисячу доларів, наскільки я пам'ятаю. Я багато всього купив тоді на ті кошти. Дуже багато. Я йому не міг завдячити, тому що він попросив ні його мати, ні його ім'я, не озвучувати.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Хлопцю років 17-18, а він же це розуміє, що потрібно допомагати. І він дав, бо мені довіряв. Для мене довіра – найкоштовніша річ. Тому люди сюди й приходять, тому що довіряють. Для мене кошти – це можливість зробити щось добре. Наприклад, я там взяв і відреставрував Кулі на Ланжероні. 

Повірте, якби я мав можливості й мені б ніхто не заважав, то місто було б реально краще. Я б відреставрував багато з того, що є. Кошти – це можливість заробити щось більше не для себе, а для того, щоб людям було краще жити в цьому місті. Це моя філософія. 

Але ж люди змінюються під впливом вторгнення?

Були люди, які на початку не хотіли нічого робити взагалі. Зараз вони прокидаються і щось роблять, можливо не все, що можуть, але допомагають. Вони змінилися? Так. Люди, які вважали, що росія це добре. Мені соромно, але я теж так вважав десь у 2008 році, що вона нам допоможе в якомусь сенсі. Я ж змінився - так. Я змінився на протилежне. Це найжахливіший наш ворог. Тому що він підступний, не має ніяких моральних принципів. Як це можна кидати бомбу? Хто ти такий, щоб на мене нападати? Як це? Який брат з ножем нападає на брата свого? Як вони кажуть, що ми брати. Це ворог.

Я перестав спілкуватися з усіма людьми, які живуть у росії взагалі, хоча в мене є родичі. Ми не спілкуємося.

Для мене волонтер – це святе слово. Я дійсно знаю дуже багато людей, які волонтери по життю і віддають майже все. Все, що мали та все, що можуть дати. А все, що не можуть дати - шукають. І таких багато прикладів. Але є ті, котрі продають душу дияволу. Як можна заробляти на цьому? Вони мене цим принижують. Я вважав, що це святе, а вони плюють мені в обличчя. Я вже не кажу про наших політиків. 

Була певна хвиля у брендів, коли все випускалося із прив’язкою до патріотизму. І ось я знайшла, що зараз можна купити в машину ароматизатор із запахом перемоги. Як ви до таких ініціатив ставитесь? 

Я 30 років у професії, і всі думають, що кожна зустрічна і поперечна людина може зробити парфуми. Як ви думаєте, скільки парфумерів у світі? Їх 600 людей на весь світ. 

Практично жоден житель України, в прямому сенсі слова, не є парфумером. Запахи Херсонщини та інші - плагіати на якісь парфуми, які були вже зроблені. Можна просто взяти будь-який флакон, зняти з нього етикетку, переклеїти та продавати його як запах Херсонщини. І ви не перевірите ніколи в житті. Мало того, до вас навіть не зможуть застосувати якісь авторські претензії, бо довести, що ви використовували ці парфуми неможливо. Один і той же аромат, можна зробити різними способами. У вас хімічний склад буде один і той же, але зібраний за допомоги різних компонентів. 

Є такий парфумер Ксандра Осініна. Вона робить парфуми та допомагає армії. Я її поважаю за це. Там є і кікімори, і дух лісу. Я всіх її не знаю виробів, вона щось вигадує, там є ідея, експеримент.  

Фотовиставка, яку ви зробили влітку 2022 року називалася "Моя душа – Одеса". Розкажіть, що в Одесі для вас значного?

Для того, щоб зрозуміти, що таке Одеса для мене, потрібно бути мною. Тому що я не можу вам свої відчуття, безумовно я її люблю, це мій рідний дім, але для того, щоб це зрозуміти, потрібно виїхати з Одеси, десь пожити якийсь час, можливо, за кордоном. І це було в моєму житті, я їздив в Італію, Німеччину, Нідерланди. Можливо, там все добре, але ти розумієш, що ти хочеш додому. І коли ти там побачив багато всього красивого, правильного, ти хочеш, щоб у твоєму домі це було. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

У нас дуже гарні люди. Я виходив з 7 кілометру. І там ставлення до клієнтів не завжди було гарним, м'яко кажу. Можливо, я працював з такими людьми, які не дуже полюбляли клієнтів. А я не розумію, чому. Тому що люди, які до тебе приходять, вони тебе та твою сім’ю годують, а ще твоє відчуття потрібності в цьому місці. Моє ставлення — це любов до того, хто до тебе приходить. І вже бонусом кошти. Я тоді хотів, і зараз хочу, і роблю все, щоб люди отримували задоволення від того, що вони зі мною спілкуються, приходять до цієї крамниці та отримують якусь емоцію. Ми купуємо не товари, а емоції - ось що важливо. 

Марія Литянська