"Моє українське суспільство - це те, яке знає задля чого воно живе", - Данило Яневський

Данило Яневський - доктор історичних наук, заслужений журналіст України. У цьому інтерв’ю хотіли поговорити про суспільство, яке змінюється під впливом історії, влади, навколишніх чинників. В тексті ви знайдете роздуми про українську еліту, недооцінені постаті та вибір, який має кожен - йти за хайпом та їжею, або ж йти за смислами.

Наразі ви в Одесі, це одне з міст, яке відкрилося після повномасштабного вторгнення. Ми говоримо про те, що це не імперське місто, що тут є запит на українське. Але це те, що ми бачимо зсередини. Якою ви бачите наразі Одесу і чи помітили у ній зміни?

Вона є була і буде завжди культурним, цивілізаційним феноменом. Війна тільки відкриває додаткові можливості для міста та людей, які тут живуть, бізнесу, дітей, вчителів, журналістів. Уміння завжди, всюди та повсякчас бути тільки Одесою - це існує та продовжується.

Цими днями ми були в Одесі й мали велику приємність зустрічатися із людьми й представляти наші книжки. Я людям роздавав папірці із номером картки - це для одного з підрозділів ЗСУ. Єдине про що я дбаю - про підтримку Збройних Сил України.

Яка кінцева мета, як виглядає Перемога? Кордони 1991 року чи ситуація краща, ніж 23 лютого 2022 року? Чи бачить суспільство мету, до якої йде?

Я не знаю до якої мети йде політичне керівництво України. Я знаю, що ми виграли війну, зберегли державу. Я знаю, що ми програли війну, бо повернення окупованих територій - це завдання поколінь. Я глибоко переконаний, що умова остаточної Перемоги - переінсталювати політичну систему. Політичну систему, яка сформулює очевидну річ для мільйонів українців в Україні та поза нею -  для чого існує держава Україна. До сьогодні відповіді на це питання немає в публічному просторі, але вона є й була сформульована в 1608 році Левом Сапігою - канцлером Великого князівства Литовського. І там написано буквально таке: "Єдине завдання держави -  захист і примноження прав громадян". 

Яку постать ви б відкрили суспільству на противагу Степану Бандері? 

Українська історія - це історія тисяч людей різних національностей і віросповідань, які зробили абсолютно фантастичний внесок у світову культуру і кожний може собі обрати все, що він забажає. Серед кримських татар, православних, юдеїв, католиків, агностиків будь-якого століття. Тобто історія українського народу в політичному сенсі настільки перевищує історичну постать Степана Андрійовича, як перевищує погляд з космосу на об'єм маленької цяточки на тлі всесвіту. Це Галицький наратив, нав'язаний нам діаспорою, історіографією і російським керівництвом. Якби вони не грали цю карту вже про нього б і забули давно.

Іван Франко, Ліна Костенко, Михайло Булгаков, Пауль Целан, Марко Безручко - недооцінені постаті в українській культурі. Сотні тисячі людей, які творили від X століття той простір, який є сьогодні Україною в кордонах 1991 року. Ми - країна, держава і народ - недооціненої нами ж об'ємів нашої культури. Кожен робить свої висновки та те, що він може на своєму місці. Що таке еліта - люди, які ставлять перед собою цілі, що виходять за межі задоволення безпосередніх матеріальних потреб. 

Хто є зараз українською елітою?

Наприклад, Любомир Гузар, Мирослав Попович, Марко Безручко, Ліна Костенко. Люди, які сьогодні гинуть в цю хвилину біля Роботиного - вони є українська еліта. Вони життям і смертю своєю показують нам смисли. Тим, хто хоче це почути, для чого нам жити? Щоб їсти чи задля того, щоб зробити з цієї країни й зі свого життя, в першу чергу, новий Ізраїль, який наповнений смислами. 

Фото: Наталя Довбиш/Інтент

Мені плювати на українське суспільство. Мені не плювати на тих, хто сьогодні воює, хто підтримує Збройні Сили, вчить дітей та народжує їх, пише книжки, робить конкурентоздатні продукти. Це для мене українське суспільство. Усі решта також українське суспільство, але я зневажаю його. Така частина є всюди, в будь-якій країні світу. Моє українське суспільство - це те українське суспільство, яке знає задля чого воно живе, яке має мету вищу, ніж нажертися, купити черговий автомобіль і звалити від мобілізації. 
Люди є всюди люди й вони є такі такими, якими є. Але чи я шаную цих людей, їхню людську гідність, хочу мати з ними справу? Ні!

Чи впливає медіа на це суспільство?

Журналістика - це передача смислів. Я був професором в Українському Католицькому університеті, читав там курс психологія і філософія журналістики. Журналіст - це медіатор, який є перехідником між вищим смислом і своєю аудиторією. Він мусить зловити смисл, оформити його і передати - це його функція зловити, це і є журналістика. Наприклад, Ісус Христос - він є журналіст у своїй людській іпостасі. Сучасна українська журналістика - це є опінії якихось людей. Навіщо мені знати їх опінію? Я краще розбираюсь в цьому, тому що я професіонал. Усе кимось контролюється, за все платять - це все гроші. І воно контролюється, оцінюється переглядами Ютубу. Ви заробите величезні гроші на хайпі, а не на смислових речах. Я маю аудиторію десь 40-50 тисяч людей. Я на цьому мало що заробляю, але я і люди, які зі мною йдуть за смислом. Я не виховую їх, а задовольняю власну допитливість. Якщо вони це дивляться, мене це тішить і мені все одно, що вони напишуть і скажуть. Я просто їх шаную, тому що вони є. Люди, які кидають в мене "какашками всякими" -  вау, значить я їм цікавий і вони бачать в мені те, ким хотіли би бути. Але не вистачає ні таланту, ні трудолюбства, ні поваги до себе самого. 

У вас є вибір, або йти за хайпом і їсти, або все ж таки сприймати себе і розвивати свою божественну сутність, яка є всередині вас. Я можу робити тільки те, що я роблю - давати якісний продукт, наскільки я вважаю його якісним. У кожному разі це штовхає людину зробити наступний крок. От і все.

Як формувати суспільство, перебудовувати його, якщо частина народу розкидана світом?

Ми плануємо в покоління наступне, яким тепер 5-7 років. Щоби показати їм велич, в хорошому сенсі цього слова, української культури всіх національностей, віросповідань. Треба виховати генерацію вчителів і дати їм методику, в тому числі розрізнення пропаганди від наукового знання. Іншими словами показати їм, що є геліоцентрична система світу, яка реально існує, а не геоцентрична, в якій вони живуть. Іншими словами Україна не є центром світу, вона є частиною Великого світу. І треба показати красу цього Великого світу, людину в ньому -  красу єврейської, литовської, татарської, русинської, грецької людини й так далі. У цьому є місія - навчити читати, відрізняти, відкидати зерно від полова. Наші люди зараз набагато більш розумні, освічені ніж вони думають про себе. Кожна людина хоче бути здоровою, щасливою, коханою - пояснити їй, дати в руки інструмент, як цього досягнути.

Як цих дітей повертати? 

Вони ніколи не повернуться, але треба творити політичну систему, щоби заохочувати  їх повернутися. Дуже складне питання, як це робити, бо багато аспектів.  Треба ставити це питання в порядок денний. Вони не приїдуть сьогодні в Авдіївку чи Маріуполь. Вони вже пускають коріння, але треба виховання в них глибокої генетичної приналежності до України. 

Ви зазначали, що в Україні мертва політична система, які ознаки її смерті?

Це означає, що вона мертва. Що тут не працює конституція. Що вся влада, а це не є добре і не погано у війні, зосередження в неконституційному органі, який називається Офіс Президента. У правлячої партії був колосальний шанс змінити одномоментно все, вони це не зробили, це означає, що ми будемо платити великою кров'ю за те, що вони не зробили. Ця система була мертва від початку. Сторінка 45 другої частини бюлетеня Верховної Ради Української РСР 24 серпня 1991 року, коли депутат Поровський вискочив і сказав, що у нас тут все настільки складно, що треба негайно постановою повернути всю власність загальносоюзну у власність України. А при цьому була конституція УРСР, що діяла на той момент, яка говорить, що народу України. Тому народ 30 років з голою сракою. Ну хтось виліз, а держава перетворилась на монстра, який довів країну до стану війни. 

Найважливіше кожній людині зрозуміти хто ти такий, прийняти це і жити на честь і славу нашої країни. Бо ми тут народилися, це наша земля, іншої не буде.

Фото: Наталя Довбиш/Інтент

Моє життя закінчилось, коли мені було 33 роки - пустеля, просто зруйновано, вмерло. Я йшов на якийсь з'їзд руху і там анкети заповнювали, а в мене рука починає писати віросповідання - католик. Я ж не пив тоді, прийшов до свого товариша і він каже, що є одна католицька парафія на весь Київ. Я прийшов туди й кажу, що хотів би поговорити зі священником. Вийшов отець і з цього почався мій шлях до повернення до себе. Кожна людина - божественна сутність, але треба прийняти це в собі та жити.

Один з найбільших конфліктів мого життя - це мій батько, 1927 року народження. Друга світова війна. Він ніколи не повернувся з війни. Я поклав своє життя на те, щоби не бути таким як мій батько. Це закінчилася катастрофою, допоки я не прийняв його у своє серце. Я сказав: "Дякую, тато, що ви мене зробили. Далі я сам". У мене дві руки, дві ноги, я талановитий і професійний і я зроблю своє життя сам. 

Марія Литянська