Механізми з Луганська, корупція та рейдерство: історія одеських колодязів

Історію одеського водопроводу заведено відраховувати з 1873 року, коли до міста була підведена вода з Дністра. До цього кращою водою вважалася та, яку привозили з артезіанських свердловин за містом, в Одесі їх називали фонтанами. Але бувало, що водовози бажали обдурити покупців й брали воду ближче. Тоді одеситка робила ковток на пробу та казала: "Це не фонтан". Якщо не фонтан, тоді що?

Інтент продовжує цикл публікацій про історію Одеси, на цей раз розповідь про колодязі. 

Головною "водопостачальною" вулицею наприкінці XVIII – на початку XIX ст. в Одесі була не Водопровідна (як має видаватися з її теперішньої назви), а Балківська, або Водяна балка, як її називали два століття тому (перша її назва, зафіксована у писемних пам’ятках, – Козацька, на честь чорноморських козаків, які заснували тут своє поселення). У балці на той час були численні джерела, що вибивалися на поверхню. Невелика глибина залягання понтійського водоносного горизонту визначила облаштування в балці безлічі колодязів, які давали значні об’єми води хорошої якості.

Цікаво, що в сучасній Одесі є багато мостів і зовсім немає річок. Річище пересохлої річки на місці нинішньої вулиці Балківської через зростання міста почали поступово забудовувати. Але водозбірний басейн зберігся і під час дощу величезна кількість води за всіма законами гідрології опиняється у річищі, по якому вже давно жваво їздить автотранспорт. У такі дні для мешканців Балківської та деяких вулиць Пересипу з’являється багато турбот.

Вулиця Балківська після зливи, 2016 рік. Фото: euroua.com

За наказом Хосе Дерибаса влітку 1794 року почали облаштовувати колодязі у Хаджибеї. Для цього виділили по 50 осіб з кожного з полків, які у цей час були тут розквартировані. Облаштування колодязів – справа витратна. Згідно з письмовими повідомленнями, до 1797 року спорудили двадцять колодязів, і з кожним роком їх ставало все більше. Але чи викопували солдати Дерибаса ці колодязі? Існує рапорт (правопис і мову оригіналу збережено) від 1823 року, який одеський поліцмейстер написав на ім’я графа Гур’єва (який був на той момент міським головою):

"Колодцы, устроенные комитетом по улицам, один подле Заполь… (далі нерозбірливо) и другой подле Амвросия пришли в ветхость и в первом вода испортилась так, что оный вовсе оказывается непригодным. По сей причине жители просят вовсе уничтожения, что и я со своей стороны нахожу необходимым судя по опасности положения, в котором нынче находится; подле Амвросия нужно только починить и во что сия починка может обойтися, я поручил архитектору сделать смету".

Міські архітектори не палали бажанням займатися відновленням колодязів. Це й не дивно, адже дохід від будівництва житла приватній особі значно більший за гонорари міської влади. Тому в справі за 1823 р. є ще один рапорт поліцмейстера Графа Гур’єва:

"Колодцы внутри города, состоящие от древности лет пришли уже в некоторую порчь, так что при набирании из оных жителями воды предстоит большая опасность, почему я отнесся и городовому архитектору Фраполи о учинении в скорейшем времени сметы…

 …что он по многим занятиям по службе просимой мною смете никак учинить не может, почему… возложить сию комиссию на архитектора Боффо. Будучи уверенным что и сей сыщет подобные отговорки, а между тем чрез несоставление сметы колодцы больше будут приходить в ветхость представляя о чем вашему сиятельству на рассмотрение покорнейше прошу составление сметы и о почине отдать кому следует предписание".

 Можливо, граф Гур’єв вжив заходів, як і слід це робити начальству. Після чого з’явився такий рапорт:

"Смета на починку трех колодцев одного в ряду старого карантина, одного близ военной балки и одного против дома купца Велисария и Амвросия 707 рублей. Архитектор Боффо".

Чи могли колодязі так занепасти за 30 років? Адже тим колодязям та цистернам, які збереглися в Одесі далеко за 100 років, і вони у хорошому стані. Можливо, заповзятливий Дерибас видав за знову вириті колодязі Хаджибея. Риття колодязів в Одесі було дуже дорогим, ця афера могла принести солідний куш. Для розуміння офіційної вартості таких робіт вивчимо рапорт міського скарбника за 1806 рік:

"Данным мне от сего комитета повелением под № 475 велено: употребленные градским главой Амвросиевым на 12 делаемый между новым гостиничным рядом колодец из собственных его 600 р. и на докончание оного 900 р. А всех тысячу 500 р. отпустить из суммы собираемой за отпускаемую заграницу пшеницу с четверти по 2 ½ к.; но как по неимению такового количества сей суммы денег отпустить мне нечего, то и представляю о сем на благорассмотрение комитета".

Отже, загальна сума – 1500 рублів. Цікаво, а як же рили колодязі на своїх ділянках бідняки? Згідно з архівними даними, того ж 1806 року двоє одеситів отримали від міста 150 рублів на спорудження двох колодязів. Зрозуміло, що вартість спорудження колодязя залежала від його глибини та складності робіт, але все ж таки різниця в ціні змушує замислитися.

Козацькій колодязь на Школовій горі. Фото: Дмитро Жданов

 Відомий статистик Аполллон Скальковський у середині XIX ст. згадував, що найкращі колодязі в Одесі були "наследованы от турок, прежних властителей Одесской местности", та й за свідченнями 1792 року, вода в турецьких колодязях була хорошої якості. Доротея Атлас у своїй праці "Учебная книжка "Одесса", створена як підручник одесознавства для школярів (видання 1915–1916 р.), так само згадує турецькі колодязі: "В трех верстах от Хаджибея в степи, вокруг прекрасных колодцев, выходцы из Молдавии основали впоследствии селение Молдаванку".

Чи збереглися хаджибейські колодязі до XXI століття? Під будинком Вагнера на Дерибасівській є досить глибокий колодязь (глибина 23 м, діаметр – 2 м). Цілком імовірно, що він зберігся з часів Хаджибея. Будинок Вагнера спорудили до 20-х рр. XIX ст. Ніхто при здоровому глузді не ритиме колодязі під своїм будинком. З огляду на ці факти можна припустити, що колодязь стояв ще до побудови будинку. Він опинився на лінії забудови майбутньої Дерибасівської, і господарі ділянки вирішили не засипати колодязь, а звести свій будинок прямо над ним. За своїм виглядом і формою колодязь скидається на ті, що й зараз можна побачити серед руїн турецьких фортець XVI–XVIII ст. Все це дає підстави припустити облаштування цього колодязя в "хаджибейський" період історії нашого міста. Схожий колодязь є і під Пасажем, але автору не вдалося побачити його на власні очі. Вірогідно, десь під будинками старої Одеси приховані й інші колодязі часів Хаджибея.

Колодязь часів Хаджибею на Дерибасівській. Фото: Дмитро Жданов

 До середини XIX ст. було створено й безліч нових міських колодязів. У міському архіві збереглася цікава справа "О механизмах для одесских колодезей по заказу 1825 года из Луганского завода". Відповідно до матеріалів справи, одеський градоначальник граф Гур’єв замовив Луганському чавунно-ливарному заводу механізми для одеських колодязів. Листування між Одесою та Луганськом тривало кілька років. За цей час посаду міського голови замість графа Гур’єва обійняв граф Олександр Петрович Толстой. 

Вишенькою на торті у справі є рапорт графові Толстому від директора Одеського ливарного заводу майора Гаюї за 1834 р. У цьому рапорті Гаюї згадує, що механізми для одеських колодязів виготовлені за кресленнями, складеними ним самим. Отже, директор Одеського ливарного заводу виготовляє креслення механізмів для одеських колодязів, пересилає креслення до Луганська. Після чого Луганський ливарний завод виготовляє ці механізми та пересилає їх до Одеси. Утім, в Одесі траплялися й не такі дива.

Колодязь з хорошою водою був досить вигідною прибутковою статтею. Саме з цієї причини приватні власники нерідко присвоювали міські (тобто громадські) колодязі, перегороджували до них шлях і навіть знищували їх, створюючи тим самим монополію для своїх колодязів. 1820 року цей факт озвучували на засіданнях міської думи депутати Маразлі, Боровий та Сапожніков, які за дорученням графа Ланжерона проводили перевірку хуторів та колодязів. Попри численні застороги депутатів, колодязі захоплювали й у 30-ті роки XIX століття.

Ось зразок рапорту пристава про рейдерське захоплення колодязів у 1833 році:

"Рапорт члена строительного комитета Кушнирова. На пространстве, занимаемом от большой плотины до хутора графа Разумовского с давних времен были учреждены колодцы для безвозмездного пользования водою всем вообще жителям. Ныне же я узнал, колодцы сии находятся уже в распоряжении тех частных лиц, кои поблизости имеют свои участки и что вода из онных берется неиначе как за особую плату. Следует провести исследование по документам ли хозяева близ вышеозначенных хуторов владеют сими колодцами или по самопроизвольному присвоению. Июля 15 дня 1833".

Міській думі довелося лише констатувати той факт, що громадські колодязі Водяної балки перейшли у беззаперечне володіння приватних осіб. Колодязна вода не завжди була хорошої якості. До речі, під час знаменитої навали сарани в Одесі 1824 року градоначальник особисто доручив закрити всі міські колодязі дошками. Цього ж року було проведено нове дослідження води в колодязях Одеси. В результаті виявилося, що у багатьох з них вода містила солі вапна, у деяких траплялися гіпс та глина. А в колодязі на вулиці Базарній було зафіксовано сморід від дохлої худоби.

Базарна, 46. Фото: Дмитро Жданов

Але так само багато було в Одесі колодязів із хорошою водою. Осип Чижевич у своїх спогадах про колодязі пише, що "лучший колодец был Томилина, на Молдаванке".

Мечникова, 42. Фото: Дмитро Жданов

Колодязі в Одесі ділили на дві категорії: приватні та громадські. Приватні стояли на території присадибних ділянок. Громадські встановлювали серед вулиць. Олександр Дерибас у книзі "Старая Одесса" згадує низку громадських колодязів, встановлених на Великій Арнаутській вулиці. Воду з цих колодязів черпали не лише місцеві жителі, а й водовози, які потім розвозили її вулицями, необладнаними громадськими колодязями (але найчастіше водовози привозили воду в місто з природних джерел, розташованих на околицях міста й навіть далеко за його межами). До речі, вулицю Градоначальницьку свого часу називали Водовозною. Річ у тім, що внизу Водяної балки біля Дюківського саду були колодязі з хорошою водою, які використовували водовози для того, щоб набрати свої бочки водою на продаж у тих частинах міста, де колодязів не було.

Зображення: vintag.es

Згідно зі спогадами відомого громадського діяча Одеси XIX ст. Осипа Чижевича, звичайна ціна на воду в "колодязну еру" була від 3 до 5 коп. за пару відер. Але в посушливі роки ціна пари відер води могла доходити до 20 коп. і більше. Великі колодязі в XIX століття стояли в Колодязному провулку, що виходить на Дерибасівську вулицю. Водою з цих колодязів поливали рослини у Міському саду, подарованому Феліксом Дерибасом Одесі.

Однак вода в громадських колодязях була зазвичай дуже поганої якості й через надмірне споживання періодично вичерпувалась. Домовласники, які мали на своїх дачах у розпорядженні не тільки колодязі, а й дощові цистерни (вода в які потрапляла із системи жолобів, встановлених на дахах будинків), могли нажити непоганого капіталу. Так, Олександр Дерибас згадує одеського домовласника, який на воді отримував до 6 тисяч рублів на рік. Жителі міста та приїжджі, які не мали домоволодінь із колодязями та цистернами, платили за воду великі гроші.

Пушкінська, 55. Фото: Дмитро Жданов 

В історії міста є приклади, як питні колодязі використовували для незаконного видобутку каменю. 1863 року в Одесі ввели першу офіційну заборону на видобуток каменю в межах міста. Але оскільки справа ця була дуже зисковною, особливо заповзятливі громадяни намагалися таємно її обійти. Вапняк вирізали з питних колодязів, розташованих на придомовій території. І при цьому часто виходили за межі свого домоволодіння на ділянки сусідів, які не хотіли одного прекрасного дня провалитися в гірничу виробку прямо у них під ногами. Тому за найменшої підозри на незаконний промисел одразу ж повідомляли міську владу. В архіві відомого одеського спелестолога Костянтина Проніна зберігаються матеріали двох скарг, присвячених незаконному видобутку каменю з колодязів.

Одна з таких скарг датована червнем 1873 року. У ній сусіди мадам Ісакович (власниці лазні) повідомляли, що свої будинок і лазні вона спорудила з каменю, нарізаного в каменоломні, влаштованій у колодязі. Чини поліції, що прибули на місце, справді зафіксували наявність каменоломні в колодязі лазень мадам Ісакович, проте в остаточному рапорті вказали, що камінь у каменоломні нарізáли ще до заборони 1863 року. Друга скарга від міщан Івана Кубарьова та Мотрони Матвєєвої про те, що Бернардо, який проживає у власному будинку на розі вулиць Виноградної та Головківської, відкрив на своєму дворі колодязь для добування каменю. При цьому каменоломню він розмістив поза межами свого житла, підкопавшись під сусідні будинки.

 Численні підземні порожнини часто призводили до нещасних випадків. Так, у книзі Л. Ф. Дерибаса є згадка про міну (штольню у вапняках) на Херсонській вулиці, на місці якої під час дощу утворилась яма, заповнена дощовою водою. У цю яму провалився кінь візника, який повертав із Преображенської на Херсонську. Слово "міна", вірогідно, походить від французького mine "шахта". Так в Одесі спочатку називали підземні виробки з видобутку каменю. Згодом слово "міни" витіснили на не зовсім точне "катакомби".

Класичні колодязі в Одесі практично не збереглися (зазвичай їх переробляли на дощові цистерни). Однак через порушення гідроізоляції згодом частина цистерн знову перетворилася на колодязі, заповнені водою четвертинного водоносного горизонту (верховодкою). Відомі випадки, коли з такого колодязя-цистерни намагалися відкачати воду, проте з цих спроб нічого не виходило: вода в колодязі-цистерні не спадала. Найчастіше власне колодязі можна побачити на Пересипі та в передмістях. Але на Молдаванці та Слобідці збереглися чимало колодязів, прихованих від допитливих очей. Побачити їх можна, якщо спуститись у катакомби. Питні колодязі в катакомбах потрібні були каменярам та коням. Коней у катакомбах використовували як тяглову силу, щоб вивезти вирізані блоки вапняку. Щоправда, бували й інші випадки: коли каменоломня розкривала робочий колодязь, виритий з поверхні. Але це тема для іншої публікації.

Дмитро Жданов